т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
Олександер уже не крутив ліниво вуса, вже не блукав байдужим оком по стінах та стелі, а наче ожив. Весело одсунувши свій червоний картуз на потилицю й озирнувши всіх, а надто Килину, він жартівливо почав засукувати рукава, голосно говорячи:
- А тєпєр можно і допрос сдєлать... Єй-богу, я і нє знал, что на нашей кухнє такіє дівчата!.. Право!.. Ну что ж, начньом...
І посміхаючись, підійшов до Софії та Саньки, що притулившись одна до одної, спершу були зрушені, а потім потроху почали всміхатись; а коли Олександер приступивши зовсім близько, схопив за руку Софійку і потяг її до себе, вони захіхікали й стали пручатись. Почалась боротьба. Софійка щиро, весело реготалась, сміливо й задирливо зачіпала панича, говорила йому в лице доволі скоромні речі; Санька ж роблено-соромливо хіхікала, сховала голову в руки і, коли офіцер, ніби обшукуючи, обнімав її, вона тоненько пищала й слабо випручувалась. Але обнімаючи то Софійку, то Саньку, офіцер усе поглядав на Килину й ніби вагався. Нарешті, покинув тих і, підходячи до неї, промовив:
- Ну, у тєх миндалі нєт... Навєрно уж у етой. Правда? А?
І зазираючи в лице її, він простягнув руку до стану й обняв її. Розпалений боротьбою, з почервонілими щоками, з очима вкритими масним блиском, з пушистими, темними вусами, він був дуже гарний. Але Килина хутко одвела його руку від свого стану і, глянувши на нього, спокійно, але строго протягнула:
- Ну-у!
Офіцер здивовано підняв брови:
- Ого! Королєва нєпріступная!.. Смотрітє...
І сміючись, він знову міцно обхопив її за стан і хотів уже протягнути свої губи до її лиця, коли вона знов спокійно, але рішуче визволилась, нахмурила брови і, держачи лівою рукою між ним і собою мокру ганчірку, промовила:
- Паничу! Прийшли за ділом, то й робіть його. А цього не треба...
Очі її дивились спокійно, твердо, але без тієї приваби, що перше. Офіцер ще вище підняв брови і стиснув плечима, з ніяковістю повернувся до Халабуди. А цей, як той вірний пес, що, буває, ласкаво махаючи хвостом, прихильно так дивиться, як хазяїн його їсть щось смачне й пахуче, і не сміючи виявити своєї заздрости, чекає тільки, коли хазяїн піде, щоб накинутись з радісним гарчанням на недоїдки,- ласкаво й підлабузнювато всміхався і, слідкуючи за кожним рухом Килини й офіцера, добродушно й делікатно хіхікав. Як повернувсь до нього Олександер, він зробився серйозніший й услужливо випнув вперед голову, мов бажаючи ротом ловити кожне слово паничеве.
- Она давно у нас? - хитнув цей на Килину головою. Прикажчик вирівнявся.
- Так точно... Продолжітєльноє время вже служить... На должності кухарки.
- Но почему ж я нє відєл єйо ні разу?.. Около мєсяца здєсь - і ні разу не відєл...
- Нє могу знать,- покірливо схилив на ліве плече голову Халабуда.- Потому она усьо больше в безвиходном положенії... Другиї дівчата, коториї, значить, на посторонніх місцях занімають роботу, так тих скорєє на заміченіє узять можна... А Килина, как без сомнєнія кухарка, то нікогда з хати не виходить і... і труднєй повідєть єйо.
- Она со всємі такая... е... е...- офіцер зам’явся й ніяково посміхнувся: - такая непріступная!
- Так точно...- хутко й ніби заспокоююче проговорив Халабуда.- Она очень скромного обращенія... Она нє на подобіє... тих (він хитнув головою до Саньки та Софії, що, позираючи на офіцера, щось шепотіли одна одній і весело хіхікали). І з парубками сурйозно сібє держить... Они даже бояться з нею, как з прочими, у всякиї іграшки вступать. Без сомнєнія, ваше благородіє, дєвушка серйозная.
Килина наче не чула: спокійно, не хапаючись, пошарувала ще трохи в казані, випросталась, одвела голим ліктем пасмо темного волосся, що лізло їй в очі, обдивилась, наче пригадуючи щось, і попрямувала до лави. Не вважаючи на погляди гостей, вона так само спокійно підняла великий і досить тяжкий цебер з помиями і, легко несучи його поперед себе, піднесла до лежанки й поставила біля казанів. Потім знов одкинула повним ліктем волосся і стала вичерпувати горщиком воду з казана й виливати її в цебер.
- Д-да-а...- якось задумливо протягнув Олександер, пильнуючи Килини і покручуючи вуса; потім раптом зідхнув, тріпнувся й повернувся до панка, який весь час, ховаючи нетерплячку, з ніяковістю ходив по кухні, то всміхаючись ввічливо-ніяковою усмішкою, коли стрівався з випадковим, розпаленим поглядом офіцера, то нудливо-безнадійно озираючи хату.
- Ну-с, очевідно ми і здєсь нє найдьом вашего ордєна! - голосно й ніби з жалем промовив Олександер, дивлячись на Луценкова.- Прідьотся обождать вам нєсколько днєй... Может бить... какнібудь... Ну, пойдьом, что лі...
Він ласкаво хитнув головою Софії та Саньці, озирнувся навкруги й разом з Луценковим і Халабудою рушив із хати. Проходячи повз Килину, він знову зустрівся з її глибоким, твердим і приваблюючим поглядом і знов наче став до бою з ним. Потім знову перший одвів свої очі, посміхнувся під вуса й поволі пішов за Луценковим, а за ним Халабуда. Виходячи вже з сінешних дверей, вони зустрілися з Андрієм, який з заклопотано-діловим виглядом поспішав до кухні. Побачивши панів, він уступився з дороги і, кинувши похмурим поглядом у високу, дужу постать офіцера, хотів пройти в двері, коли раптом Халабуда спинив його:
- А ти куда? Почему не на роботі!
- Забув батіг у хаті,- муркнув Андрій і, не дивлячись на Халабуду, прошмигнув у сіни. Той провів його пильним поглядом і пішов за панами.
Ускочивши в кухню, Андрій кинув гострим, пильним оком на Килину і з тим же діловитим виглядом став ходити по хаті, заглядаючи в усі закутки. Лице його ніби прояснішало.
- А чого, Андрію, шукаєш? Учорашнього дня? а? - весело спитала Санька, підходячи до нього з перев’язаною навхрест через усі груди великою хусткою і в теплій кохті.- Чи ту миндаль, що пани шукають? Не шукай, її вже панич знайшов.
- Знайшов? - здивувався Андрій.- Невже? У кого ж вона була?
- Е-е! - якось загадково посміхнулась Санька і, глянувши спершу на Килину, а потім на Софійку, яка одягалась біля полу, одійшла до зеркальця, що було вмазане в простінку між двома вікнами. Андрій спіймав той погляд її і густо зразу почервонів увесь.
- Андрію! Поможи мені цебер
