т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну, а про миндаль не знати, хто взяв? - перебила його Санька, цікаво-пильно дивлячись на няню.

Няня заплющила очі, втягла губи і, одвернувши трохи голову, махнула зневажливо рукою. Потім утерла очі краєчком хустки і промовила:

- Там такого клопоту, наче й справді що путнє пропало... Аж язики повисолоплювали...

- А вчитель що?

- Що ж йому? Бідкається... Просить уже: «Пожалуста, каже, оддайте назад. Я благодарить вас буду». Хто ж йому оддасть? Коли брало, то вже не для того, щоб оддать, а щоб самому поживитись...

Потроху вона ніби заспокоїлась, оживилась і навіть розбалакалась. Часто озираючись з таким виглядом, чи не підслухає хто, вона оповіла, скільки пішло грошей на вчорашній бенкет: потім, похитуючи безнадійно і з зневагою головою, вона «не побоялась гріха і просто таки заприсяглась, що хай вони (себто пани) ще років зо два от так пофиськають грішми, то й сами з’їдуть на старцівську лінію», потім знов зійшла на миндаль і постановила, що не інакше вкрадено, як уночі, коли всі спали. Бо світлиця, де спав учитель, виходить дверима в сіни. Хтось зайшов уночі, прокрався та й узяв. А миндаль лежала біля ліжка на столику разом із грішми. Та грошей не взяло, а тільки миндаль. А миндаль ту дано вчителеві за те, що школярів добре вчив. А панна Наташа заслабла, бо вчора батько застав її в темній кімнаті з офіцером. Та ще яка чутка ходить, ніби чоловік Зіни зійшовся там десь у Києві з якоюсь повією й хоче розвід брати...

Сонце весело грало на чорній долівці, але під його блискучим світлом хата здавалась ще сумнішою, ще більш незатишною... Потріскані стіни, пузатий комин, під з розкиданою соломою, голі лави, голий довгий стіл з недоїдками обіду, все, здавалось, виставляло як на показ усе своє негарне, погане.

- Халабуда, панич Олександер і ще якийсь панок з ними... ідуть сюди...- не повертаючись і не підіймаючи голосу, холодно й рівно промовив Трохим, що сидів біля вікна і весь час дивився в нього. Дехто кинувся до вікна, дехто одійшов до полу, дехто зостався на місці. Няня підперла голову рукою й одвернулася від дверей. Незабаром рипнули двері і в кухню один за одним увійшли: попереду панич Олександер у картузі з червоним верхом, у синьому офіцерському жупані, який гарно обхоплював його дужий стан, у вузьких у чоботи штанях, які так щільно обтягали ноги що видно було, як здригувались на них мускули, і з хлистом у руках. За ним прудко всунувся «панок» у чорному картузі з синьою оксамитовою околицею і з кокардою, в довгому сюртуці і з такими високими комірчиками, що здавалось, вони йому ось-ось поодрізують уха. Ускочивши дрібним поступцем у хату, він ніби вклонився, ніби нахилився всім тілом уперед, мов бажаючи стрибнути, і, скинувши картуза правою рукою, лівою почав зараз пригладжувати свій підстрижений чуб, що дуже був схожий на білу щітку, якою чистять одіж. За ними просунувся Халабуда в своєму кожаному піджаці і в глибоких калошах, які були мало не доверху замазані грязюкою. Не обтираючи ніг, не скидаючи шапок, Олександер і Халабуда підійшли до столу і, озираючи всіх, зупинились. Всі, крім Трохима, Устини та Панаса, що зраня ще лежав на полу зовсім хорий, не встававши навіть до обіду, зараз повставали і видко було, як кожному хотілось якмога менше місця на той час займати.

- А то что за барін такой? - хитнувши головою на Трохима й кидаючи мимохідь оком на Устину, що сиділа побіля нього, спитався в Халабуди Олександер. Трохим не рушився, мов не чув, тільки очі його якось гостро дивились у віконце й мідяне, порите віспою, лице його стало ніби темніше.

- Почему не встайош? Слиш, ти! Рябая морда! Я кому говорю?!

Гарне, випещене лице офіцера з чисто виголеними, трохи синіми в тих місцях щоками і пушистими з підвусниками вусами почервоніло, а великі, довгі очі під темними і трохи широкими бровами загорілись огнем. Трохим з-під лоба похмуро подивився на нього.

- Встать!

Трохим, не спускаючи з його очей, тихо підвівся і став на ноги. Панич Олександер ще трохи подивився на нього і, мов заспокоївшись, одвернувся. Червоне з лиця йому зійшло і воно спершу пожовкло, а потім знов укрилось своїм звичайним ніжно-рожевим кольором.

Халабуда почав незвичайно тихим, делікатним голоском оповідати про крадіж і допитувати, чи не зна хто чого. Певне, що ніхто нічого не міг йому сказати. Але Халабуда, не дивлячись на всі «я нічого не знаю», навіть не зміняв інтонації голосу і з одного мов по черзі переходив до другого. Але й на друге одповідали «не знаємо». Тоді він переходив до третього і знов виясняв, що «миндаль» та нічого не варта, що за неї багато грошей не дадуть, що той, хто признається тому нічого не буде, аби тільки вернув. І весь час скоса поглядав то на офіцера, то на панка, який і був сам учитель «господин Луценков», як делікатно висловився Халабуда. При панах він не погладжував кінчик носа, бо вважав це за надто вільне поводження, а пустивши руки «по швам», іноді тільки поводив од себе в повітря правою рукою, мов щось одгортаючи від свого піджака. Як колишній вояка, та ще унтер-офіцер, він добре «понімал обращеніє з благородними».

Панок слухав допитування напружено пильно і невеличке личко його, з білявим пухом на щоках, з білявими вусиками, віями, бровами, з гострим носиком, наче курча, що вилупилось з яйця, хутко дивилось то на одного, то на другого. Картуза він також надів.

Офіцер не мішався до допиту; подриґуючи литками то правої, то лівої ноги, він або крутив свої довгі, темні вуса, надуваючи щоки і дивлячись тоді на них або, позіхаючи, водив оком по стінах, по стелі, по застиглих постатях і хльоскав себе хлистом по блискучій халяві. Іноді він зупиняв на хвилину погляд на Устині, всміхався собі під вусом і знов, позіхаючи, блукав очима. Потім, мов це надокучило йому, він раптом звернувся до неї і, всміхаючись одними очима, спитався:

- А правда, здєсь лучше, чем у нас, няня? а?.. А в полє єщо лучше, навєрно...

Няня пильно й суворо подивилась на нього й нічого не одмовила. Йому, очевидячки, стало трохи ніяково.

- Оскорбілась старушенція...- засміявся він до Луценкова.- Служила, понімаєте, чуть лі нє всю