т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- «Не любиш!» Ну, й не люблю, ну то що? Хіба я тобі казала, що люблю? Хіба я тебе обманювала?.. І не люблю. Бо любити можна того, хто мене любить... хто мені добро робить... А тебе за що маю любити? За те, що молодий та гарне личко маєш? Е!.. Бачила я це... Ти люби мене, от що!.. Любитимеш мене, любитиму й тебе...

Андрій щось сказав, але Килина не слухала його.

- А ти не мене любиш, а себе... Ось уже скоро півроку, як ти співаєш мені про своє кохання... А чи я що мала з того?.. Чи не так я оддаю свою працю другим, чи не така я наймичка, якою була й до тебе? Хіба я живу? Га?.. А я жити хочу!.. І буду жить! Продам себе, шлюхою стану, а буду жить! Чуєш? Коли пропадать, так знать за що пропадать!.. А ти мені що? Що ти мені?.. Не мала я таких хазяйських синків? Ого!.. Всі ви ласі... Знаю... До Халабуди піду, до чорта, а так не буду жить... І плювать я на вас усіх хочу!.. Ненавижу я вас... Кожному з вас хочеться на дурничку поживиться, а ти собі - як знаєш... Ну, то й я ж знаю! «Прийду». Ні, ти візьми мене за жінку, а тоді приходь... А я Софійкою не хочу бути. Не хочу, щоб мене якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала... Не хочу, щоб мої діти, як Маринка, під стусанами виростали... Не хочу... Я хочу жити, як люди... От що!.. «Не любиш». І не люблю, і не любила, і не любитиму!.. Я вперед себе люблю, а потім того, хто мене любить, хто мене любить для мене, а не для себе, для своєї потіхи... З наймичкою, мовляв, усе можна... Вона наймичка. Я - наймичка. Хазяйському синові сором женитись з наймичкою... Так не лізь же до неї... Чуєш?.. Не лізь!.. Ненавиджу вас, проклятих!.. І плювать на вас хочу... На злість вам шлюхою буду... Піду в город і пристану до тих! Чув, що дід говорив?.. Шлюхою всесвітньою буду, а не дам обдурити...

Вона спинилась, одвернулась від Андрія, що нерухомо слухав її і, повернувшись знов, раптом схопила його за руку вище ліктя й, притягуючи до себе, заговорила якимсь зляканим, болісним, вмовляючим голосом:

- Голубе!.. Андрію!.. Серце! Піди знов до батька. Кричи, ґвалтуй... на коліна падай, хай дозволить женитись... Я любитиму тебе... цілуватиму... Все, що хочеш... Робитиму, як віл... Слухатимусь... Обніматимусь... Дивись...

Юхим напружено дивився, як вона обхопила його, як упилась йому устами в уста й наче замерла; як одірвавшись вона глибоко зідхнула і знову, щось шепочучи, пригортала, впивалась йому в лице і знову щось палко шепотіла. Потім, не випускаючи з своїх обіймів, одвела голову і, важко дихаючи, промовила:

- Підеш?

- Піду! - задихаючись, сказав Андрій.- Піду зараз... А як знов не дозволить...- і спинився.

- Ну? Ну, а як не дозволить?! Ну, що ж, говори! - шарпнула вона його за плечі.

- То я вже й не знаю, що робить...- тихо й безсило промовив він.

Килина нічого не сказала, тільки одняла від нього свої руки й одвернула трохи голову.

- Коли підеш? - в’яло спитала вона.

- Піду зараз!.. Щоб до ранку й вернутись...

- Як знаєш...

Андрій постояв трохи, потім несміло обняв її, пригорнув і почав цілувати. Вона знов стояла, не одхиляючись і не обнімаючи, тільки похитуючись в його обіймах.

- Ну, буде... Іди вже...- нарешті поволі одвела вона його руки.

Андрій ще раз замер біля неї, потім енергійно одірвався, насунув щільніше шапку на голову і, нічого не кажучи, хутко й твердо пішов від тину вниз. Незабаром він промиготів у світлі з вікон і щез поза будинком. Килина ще трохи постояла, потім повела наче з холоду плечима й тихо пішла в хату. Юхим зараз же почав кресати вогонь. Запаливши люльку, він довго задумливо смоктав її, придавлюючи пальцем тютюн і не відходячи від тину. Потім озирнувся, помацки знайшов свою калаталку під стіною й рушив знов униз до «білої» кухні. Стукіт його калаталки знову залунав по подвір’ю, але Юхим стукав, махав рукою, курив люльку і все це робив так, наче нічого не чув і не бачив перед собою. Біля «білої» кухні й будинку рух був більший,- хтось гукав, десь реготались, бігали з кухні в будинок і з будинка в кухню дівчата, несучи поперед себе якусь посуду, хтось стукав десь по чомусь залізному між бричками, що скупчились всі біля льоху, гавкали собаки, іржали нерозпряжені ще коні.

Проходячи повз будинок, Юхим помітив біля тинка, що тягнувся вздовж фасаду, якусь постать, обличчя він не міг роздивитись, але бачив, як вона нерухомо дивилась у залиті вікна, спершись грудьми на частокіл. Зрівнявшись з нею, Юхим зазирнув їй у лице і впізнав Трохима, що озирнувся на мент і знов перевів очі на вікна.

- Любуєшся? - спиняючись, прогунявив Юхим.

Трохим, нічого не одмовляючи й не повертаючи голови, скривив губи в усмішку.

- Д-да, гуляють люди...- зідхнув дід, дивлячись і собі на вікна, в яких то з’являлись, то щезали чоловічі й жіночі постаті.- Живуть, що називається. Да-а... Це сина охвицера виправляють знов у військо... Послі празников, значить...

Помовчавши трохи, він сперся теж на тинок і зідхнувши, заговорив:

- Погано, брат, у голові мені стало після горілки... Наче хто піску насипав туди... І коло серця нудить... Ссе, як п’явка... Мабуть, зап’ю я... А зап’ю - вижене Халабуда. А холодно, не доберусь до Адеса. От і вибирай... Не треба було починать... Та ще й весна до цього... Усяке по весні жити рветься... А жити нема як... Ех, якби вже скоріше тепло!.. Потягнути на волю...

Від кухні до будинку хутко пробігла одна дівчина, несучи щось поперед себе, за нею друга, третя... Назустріч їм біг якийсь чоловік. Сказавши щось їм набігу, він побіг далі і вскочив у двері кухні.

- Понесли панам їсти...- промовив Юхим.- Виголодались за танцями... Да-а... Живуть люди...

Він