т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

нашого брата... попеченого... понімать треба. А таких попечених багато розвелось тепер. Перше то й не чути було, щоб чоловік вік свій тинявся від окономії до окономії. А тепер? І-гі-гі! Мабуть, це вже в двадцятого пана служиш тепер? - звернувся він до Трохима.

- Хай їх чорт лічить, а я вже лік загубив! - з ненавистю промовив той.

- А батьки десь померли?

- Померли.

- Та-ак. А по окономіях... скрізь добре було?

- Добре!.. Ех, діду! - вмить спалахнув якось дико Трохим і з силою вдарив кулаком по столі.- Давить мене тут... горить... (показав він на груди). Пече, вогнем пече! І сила є, а точки нема...

- Х-м!...- розвів руками Юхим.- Точки?... Точку, хлопче, не знайдеш зразу. Багато треба сліз ковтнути, багато крови пропустити, щоб твердо стати на свою точку. А ти - чоловік попечений, вразливий. Сам кажеш, горить у тебе. Тобі не покажеш. Сам шукай та шукай не поза собою... не шукай у чужих, бо в чужих і правда чужа. А коли голодрабець, то в голодрабця й правди шукай. Та думай більше про себе... може й видумаєш. От я вже додумався; спочити б трохи, та й... (Він махнув тільки рукою). Та я - не ти. У тебе горить, а в мене вже попіл... Мені б тепер хатинку свою. Ех, хороша то штука своя хата, хоч здохнуть є де... ніхто вже не вижене тебе, ніхто не штовхне. Сам собі пан! Правда, Килино?

Килина підвела голову, глибоко-глибоко зідхнула і знов нахилилась.

- А мені, знаєте, діду, все одно,- заговорив, червоніючи й широко-тихо всміхаючись, Кіндрат. Коли він починав говорити, то раз-у-раз спочатку трохи червонів.- Чи є хата, чи нема - аби добре було... Може то через те, що я вже забув, що то - своє хазяйство?...- Він ще ширше всміхнувся й допитливо подивився навкруги.- Забув уже... Знаю, що як своє хазяйство, то мороки багато; робиш не менше, як і по окономіях, а клопоту... аж по вуха... А нема нічого, то й клопоту нема... Аби харч добрий та роботи менше... та платили добре... То й жити якось можна... А що ж робитимеш!

- А як заслабнеш та виженуть тебе? Де здихать будеш без хати? Під тином? - хрипло, похмуро спитав Панас.

- Е! Що там! - раптом скрикнула Софійка, схопившись з місця.- Виженуть - виженуть! Чорт їх бери! Гуляй та й годі!.. Нащо нам хата! Ось ми, з Грицем та Кіндратом підемо в Басарабію, або в Таврію на заробітки. Там, кажуть, музики грають, хлопці, дівчата... Гуляй та й усе... Давайте, діду, я вам наллю!

- Ні! - зважливо крутнув головою Юхим.- Я вже не буду. Гряниця. У мене вже така гряниця: як не дойду, то ще держатимусь, а перейду, так уже прощай: питиму, поки й сорочки не збудуся... А тепер ще холодно... Як вижене Халабуда, то й до Адеса не доберусь... Хай молодші п’ють...

- Кіндрате, пий! - подала чарку Софія. Кіндрат мовчки взяв чарку, випив, утерся і, сплюнувши, почав закусювати хлібом.

- А тепер я! - знов наливаючи, скрикнула Софійка, обводячи всіх блискучими, трохи посоловілими очима.- Гулять, так гулять! Правда, Грицю? Ох!

Вона витягла руку з чаркою, підвела голову, крутнула нею й чистим, гарним контральто заспівала:

 

- Там дівчи-на гуляла-а,

Ох, дівчина гуляла-а!

 

- Грицю, поможи,- хитнула вона тому головою.

 

- Ну, што-ж, кому дєло, гуляла-а!..

 

- підхопив Гриць і штовхнув ліктем Кіндрата. Той нашвидку проковтнув хліб, притулив руку до щоки і трохи розбитим, але сердечним голосом уступив у пісню й наче поплив м’яко, рівно угорі:

 

- Ну, што-ж, кому дєло, гуляла-а!

Ну, какоє кому дєло, гуляла-а!

 

- залунали веселі, буйні згуки в сумній, темній «чорній» кухні.

Софія поставила на стіл налиту чарку, вскочила на середину хати і, топнувши ногою, палко повела плечима, граючи до Гриця очима й усмішкою. Потім раптом повернулась до Савки й, підморгуючи, манячи за собою, весело покликала:

 

- Ходи, милий, не журись!

Ходи, любий, не журись!

 

Савка задоволено «гикав», а Гриць та Кіндрат, переплітаючись голосами, наче підбадьорували його:

 

- Ну, што-ж, кому дєло, не журись!

Разкакоє кому дєло, не журись!

 

- Ні, стій! Давай другу! - спинився раптом Кіндрат і, не чекаючи нікого, трохи заплющившись, притулив знову руку до щоки й тихо-тихо почав:

 

- Ге-ей, ти горі-і-лочка,

Гей, ти медова-а-а-я-а..,

Ге-ей, з ким я тебе пи-ить бу-уду, молодая-а-я!

 

Сумні згуки заплакали десь під закуреною стелею, перебігли сумом по обличчях і попливли, розлились по хаті. Софія спинилась, прислухалась, потім хутко підбігла до Кіндрата, сіла близько нього і, обнявши, притулившись йому до плеча головою, тужливо підхопила:

 

- Ге-е-ей, з ким я тебе пить буду, молодая-а-я!

 

По хаті наче пройшла сама туга.

 

- Ге-ей, поїхав милий мій

В далеку доро-о-огу-у…

 

- хитнув з болем головою Кіндрат, перекладаючи щоку на праву руку, а лівою обнімаючи Софійку.

 

- Ге-ей, мене, молоду-у-ю...

 

- з одчаєм залилась Софія,-

 

...кинув самото-ою...

Ге-е-е-ей!..

 

- безнадійно махнув рукою Гриць, вкриваючи їхні голоси своїм густим, свіжим басом,-

 

...мене молодую кинув самото-о-ю-у...

 

Згуки ридали; здавалось, доля цих сірих, пригнічених людей звідкись випірнула, одяглася в оці згуки й кликала, манила їх кудись. Здавалося, тут, у цій брудній, напів темній хаті не було вже ні цього довгого столу, з порожніми великими мисками, з розкиданими ложками, з плямами кандьору, не було ні чорної, блискучої від бруду долівки, ні смердючого, важкого повітря,- здавалось, ці згуки вимили цей бруд своїм сумом, налили сюди вільного, чистого повітря, покрили все своїм ніжним, тужливим чуттям.

Килина сиділа, підперши голову рукою, й дивилась, не моргаючи, в світло лямпочки. Видно було, що вона не бачила ні співаків, ні Андрія, що, здавивши голову руками, дивився нерухомо в стіл; не бачила Маринки, яка почала жваво прибирати зі столу - нікого й нічого