т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

style="">- Да-а... розум - велике діло. Коли б я з розумом крав, то єй по тюрмах не сидів би. Коли хочеш красти, то вже кради так, щоб хоч і в тюрмі посидіти, так уже потім і пожити. Кради в того, хто багато має, а ще краще, хто сам краде. Украв раз, та гаразд. А на те, що гріх, плюнь. То гріх для того, у кого береш, а коли він сам братиме, то вже не буде гріх...

- А бог? А правда? - скрикнула Санька.

- Ха-ха-ха! - злісно, терпко зареготався Трохим.- А тобі бог багато дав, хоч ти свята та божа?

- То, по-твоєму, вже й бога немає?

Трохим тільки ще злісніше зареготався.

- Ні, ти, Трохиме, не смійся,- уважно промовив Юхим.- У бога, брате, треба вірити. Бо наш брат без віри в бога - одна худоба й більше нічого. Без бога наш брат - не чоловік. Понімаєш? Ти хоч те візьми: що ти, або я? Худоба та й усе!.. Для чого ти живеш, для чого я... нікоторого понятія нема... Або от наша Маринка! Подивись на неї - ну, для чого вона живе?.. До чого? Навіщо? Залякане, засмоктане. Воно тобі не то що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Усяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне... кому воно, нащо воно? Собаці, та й то краще, отже, їй-богу, краще: та хоч і виспиться, і полежить, і пограється, а ця... вона хоч ласку чию бачила?.. Без батька, без матері, байстря... живе тут собі з милости. А для чого живе воно?

Маринка, що впивалась просто в кожне слово, раптом почервоніла вся, сміливо підняла на діда свої залякані очі і промовила:

- Я тепер уже нікого не буду боятися. Я вже тепер... Я не боюсь...

Дехто здивовано, дехто з усмішкою подивились на неї, а дід Юхим похитав головою й сумно сказав:

- Дівчино, дівчино... Не так тебе били, щоб так ти зразу не забоялася. Це горілка, дівчино, не боїться, а не ти...

Маринка хотіла щось сказати, але дід Юхим повернувся до Трохима й заговорив далі:

- Ну, а ти, а я, а ми всі тут? Та ж худоба та й годі! Зранку до вечора, змалечку до сивого волосу тиняєшся по наймах, з роботи не вилазиш, та ще й радий, що з голоду не здихаєш. А разом з тим і Маринка, і ти, і я - люди... Понімаєш: не худоба, а люди. О!.. А чого? Бо ти ще бога маєш. О! А не вір у бога, й виходить, що ти нікоторої разниці з волом або конякою не маєш. А це вже зовсім... обидно. От багатому - друге діло. Багатому панові бога не треба. Нащо панові бог? Йому й так видно, що він не коняка. Він собі знає й бачить на кожному місці, що він людина, бо живе не так, як худоба. Од того то пани так і не дуже то вірять у бога. А нашому брату треба вірить, треба держатись за бога, бо як одірвешся, то й буде: що ти, що віл - усе одно. А віриш воно якось і терпиться лекше. Все таки людина, значить, і ти для чогось здався. О!.. Так, Панасе?

Сутулий, жовтий, згорблений Панас трохи підвів свою довгу голову й, ледве дивлячись своїми мутними очима, промовив:

- Коли чоловік має здоров’я, то й щастя має. А загубив здоров...- він не скінчив і глухо закашлявся, похитуючи головою й хапаючись руками за груди. Всі сиділи мовчазні, насуплені, похмурі. Трохим усміхався злісно й жорстоко, а Маринка хутко бігала по всіх очима, наче боялась проґавити хоч одно слово.

- Так підождіть же, діду! - крикнула Санька, подумавши...- Що ж ви говорите: і про себе тільки думай, і в бога треба вірити?.. А бог сказав, щоб... що так гріх думати...

Дід Юхим усміхнувся, але нічого не одмовляючи, встав, перехрестився тричі до ікон, сів знов і, шукаючи люльки в «бруках», промовив:

- Хоч ти, дівко, й гостра на язик, а все таки дурна. Понімаєш?

- Ба ні, не понімаю.

- То слухай же... Хіба тобі хто говорить, щоб ти кривдила другого, коли про себе думати будеш?.. А може воно тоді ще лучче буде, як усі будуть про себе думати. А то погано, що дурний не дума, а розумний притворяється, що не дума. Та й виходить, що розумному добре, а дурневі - дуля. А хіба бог говорив, щоб одному було добре, а другому погано? Понімаєш?

- Ні, не понімаю.

- Бо дурна. Бог одно, а гріх друге. Хіба ти з богом говорила про гріхи?.. З людьми. А люди чого не вигадають? По-панськи одно гріх, а по-мужицьки друге. По-єврейськи одно гріх, а по-нашому друге. А чия сила, того й правда. А бог один. Понімаєш?

- Ні!

- Ну то йди к чорту!.. Що з тобою патякать!

І почав насипати в люльку тютюну.

- Ні, діду! - вмить почав Трохим з якоюсь похмурою ніяковістю.- Це все... може й так, може й не так. Не знаю. А от як... приміром... сказать... мені найти таку точку... свою... значить... точку...

- Точку?.. Яку точку?

Трохим ніяково всміхнувся.

- Таку точку, щоб... як жить... Таку лінію...

- Та такому, як ти, одна лінія: на Сибір та й годі! - сухо засміялась Санька.

Очі Трохимові занялись, але він зразу здержався й повернувся знову до діда.

- Ша, не займай його...- звернувся той до Саньки.- Він чоловік попечений: йому, де не торкнись, болить. Сміятись не треба. Чоловік дороги шукає. Де він її знайде, чи на Сибіру, чи в палатах - то вже не нам знати. А коли хочеш, щоб самій добре було, то поможи йому. Бо і ти, і він - рідні собі. І ти гола, і він голий - значить і правда одна в вас. Виходить, не сміятися, а помогти, треба, бо поможеш йому, то все одно що собі поможеш. Дурна ти, дівко! Якби ти попоходила нічку, другу, та кинула оком на себе, та подумала про життя своє... от і другого понімала б. А