т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Як знаєш...- м’яко сказав він і, погладивши вуса, повернувся й, не поспішаючи, вийшов із хати. За ним прожогом вискочив і Тікай, який давно уже ждав цього, крутячись біля дверей. І знов Андрій помітив, що не він один з напруженням ждав її одповіді, але й усі, навіть Трохим, який аж подержав на ній свій занепокоєний, похмурий погляд.
Але не встигла ще Софійка вихопитись на середину хати і, хутко повертаючись до всіх, вилаяти добре Халабуду, як у вікно біля мисника щось раптом застукало і стихло. Всі замовкли.
- Килино! - зачувся знадвору Халабудин голос.- Я забил тєбє ще сказать щось. Вийди сюди на минуту... Скарєй!
- Ще «скарєй»,- прошепотіла, надувши губи, Софійка.- Удівітельно! Знаємо, що ти забув... Не ходи, Килино! - звернулась вона до Килини, але та, загадково якось усміхаючись, нічого не одповідаючи, спокійно стягла з жердки свиту, накинула її собі на голову й вийшла з хати.
- Та-а-к...- прогунявив Юхим, спльовуючи вбік і перекладаючи люльку з одного кутка рота в другий.- Хоч так, бабо, сядь, хоч так, а все таки сядь... Чи на чорній, чи на білій кухні будеш, а моїх, мовляв, рук не минеш... Хе-хе-хе... Да-а...
Дід Юхим похитав головою і скоса подивився на Андрія. Той з занадто байдужим виглядом, підвівши голову, ходив від лежанки до столу, заклавши руки в кишені піджака й тихо посвистуючи. Тільки на щоках йому грав виразний рум’янець.
- А як думаєте, діду,- кривлячи губи в усмішку, спитав Трохим. Хто кого обманить: чи вона Халабуду, чи Халабуда її?
Андрій блиснув на нього очима й ще дужче почервонів.
- Хто кого? - роздумливо перепитав Юхим.- Як тобі сказать? - Вона дівка... одно слово... молодець... О!.. Він тоже... не жменею кашу їсть... Тихенький собі, а з-підтишка мішки рве... О... А хто обманить, то вже не звєсно... Да-а... А Андрій зівка дає, то тоже правда! - умить додав він і подивився на Андрія, що по цій мові, подивившись на діда, зупинився, почервонів, криво ніяково всміхнувся і, не знаючи певне, що сказать, одійшов і сів на піл.
- Їй-богу зівка дає...- повторив Юхим.- З дівкою так не можна... Дівка... Що дівка?.. Одно слово - женщина і більше нічого... Просто баба. А баба, як не крути, все до свого кутка моститься... А Килина аж дрижить, щоб хазяйкою стати... Ге! Це дівка не дурна, е-е, не дурна-а... її обманить - не з гори побігти...
Дід Юхим з задоволенням досмоктав люльку і, циркнувши, плюнув крізь зуби.
- Килина не така... не дасть себе обманити - якось тихо промовила Софійка, задумливо дивлячись кудись через світло лямпочки, широко розплющивши сині очі. Усмішка її щезла з повних губ, рум’янець кудись пропав, уся вона притихла, якось зігнулась, прив’яла. Стало тихо. Було чути, як лопотів дощ по шибках, як клекотів кандьор у казані, але знадвору не доходило ніякого гомону. Маринка почистила всю картоплю і прибрала на лаві, згортаючи лушпайки в цебер; на полу ледве чулось шепотіння; гудів вітер.
- Так-так...- зідхнув Юхим.- Всякому своє... Той за шматок хліба б’ється, той за хату, бо хліб уже є, а той уже за гарною дівчиною, бо й хата є; а той ще чого...
У сінях зачулась голосна балачка, сміх, тупотня ніг.
- О! Здається, вже й Гриць вернувся! - промовив Кіндрат.- Скоро!
- Е!.. Він по горілку, як на крилах! - усміхнувся Юхим, дивлячись на двері, в яких справді з’явився Гриць.- До цього його мама родила...
- Що! - зараз же закричав той, вступаючи в хату.- Ще не ковтнули язиків?.. Софійко! Сип вечерю, будем гулять!
І по цьому він якось велично вийняв з-за пазухи дві пляшки «монопольки» і, люб’язно обтерши їх свитою, поставив на стіл. Поставивши, весело озирнувся й подивився навкруги. Але всі якось мало звернули уваги на горілку. Дід Юхим тільки трохи подержав на ній свій погляд і зараз же перевів очі на Килину, що з тою ж таємничою усмішкою роздягалась біля жердки. Трохим теж зиркнув і знов похнюпився. Софійка сиділа задумливо. Андрій червоний знов ходив по хаті.
- Що таке? - здивовано підняв брови Гриць.
- Побились чи що?
Ніхто нічого не одмовив йому.
- За прачку на білу кухню кличе,- промовила Килина, підходячи до столу й усміхаючись.- По сім рублів у місяць на їхній одежі...
- По сім? - скрикнула Санька і, схопившись із полу зстрибнула додолу. Кохтина на грудях у неї була розстібнута і видно було смугляве тіло; чорне волосся розкудовчилось і пасмами спадало на смугляве лице з дуже загостреним підборіддям, з загостреним носом, з загостреними губами і гострими карими очима. Хутко підбігши до Килини, вона напів-здивовано, напів-заздрісно сплеснула руками й озирнулась на всіх.
- Застібнись! - коротко кинула їй Софійка, показуючи головою на груди. Санька трохи змішалась і почала застібатись.
- Ну, а ти ж що? - застібаючись, глянула вона на Килину, яка з тим же таки виглядом спокійно змітала рукою крихти хліба зі столу...
- Нічого...
- Як «нічого»?
- Так...
- Вона ще поторгується! - бовкнув Трохим, дивлячись на свої пальці, що тарабанили по столі.
Андрій раптом зупинився, озирнувся до Трохима й хотів щось сказати, але знов шарпнувся всім тілом і заходив по хаті.
Килина ж нічого не сказала, наче не чула, й одійшла до мисника.
- Та скажіть же, що тут таке? - запитав Гриць.- Хто сім рублів!? За віщо?
- Х-м... За віщо? - усміхнувся Юхим.- За роботу!
- Та за яку?
Всі засміялись.
- Йди, я тобі скажу,- зачулось із полу.
- Он тобі Петрик скаже, він знає...- хитнув головою Юхим і глянув на Саньку, яка занадто пильно почала обтрусювати поділ спідниці. Гриць широко розплющив очі, подивився на піл, на Саньку і вмить просіяв весь.
- А-а? Гу-у-гу-гу! - зареготався він.- Та бре?
- От тобі й «бре»!
- Халабуда?
- Атож!
- Го-о-го-го-го!!
Всім спершу якось ніяково, а потім дуже весело стало. Почались доволі скоромні жарти, приказки, вигадки. Стягли з полу Петрика, збудили на печі Савку, навіть хотіли