т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

плечей; стояв, заклавши руки за спину під полами свого жупана і, виставляючи до світла зелену плисову жилетку з перламутровими ґудзиками, всміхався своєю тихою, добродушною усмішкою. Правда, він завше так усміхався, кого б і що б не слухав; хіба вже бачив сльози або велику лайку, то робився серйозним: тоді його тонкі губи складались тісно, а довгобразе, прищувате обличчя з довгим гострим носом і маленькими сіренькими очима дивилось пильно, напружено й збентежено. Слухаючи Гриця, він водив очима з Трохима на діда, з діда на Гриця, з того знов на Трохима - хто в той час говорив - і добродушно посміхався. Трохим слухав, не дивлячись ні на кого, з своєю звичайною, скривленою похмурою усмішкою, тарабанячи чорними від бруду й праці пальцями по столі; дід Юхим поблискував своїми молодими в міхурчиках очима і, погладжуючи бороду, іноді перепиняв оповідача. Килина й Маринка порались біля лежанки, а Андрій усе также лежав на полу й похитував своїм блискучим чоботом.

- Та, брат, як не учепиться до його, а той як не крутне нею, як не заколотиться у хаті!.. Я до їх...

- Та брешеш! Отже й брешеш! - раптом перепинила Гриця Софійка, що з якимсь напруженим стурбованням слухала і зараз же, звертаючись то до Трохима, то до діда, хутко заговорила:

- Зовсім не так... Бо він став уперед чіпляться до мене...

- Та я ж кажу?...

- Кажеш, та не так! Він усе хотів, щоб я сама сіла коло його, а мені що? Пхи!.. Удівітельно!..

Гриць, що стояв і, кумедно застигши, дивився на Софійку, як вона говорила, на цьому слові наче прокинувся - спершу зареготався, одкинувшись назад, потім від задоволення кинувся на неї й жартівливо почав душити її, не звертаючи уваги ні на Софійчин веселий крик, ні на увіщання Юхимові, ні навіть на поважне шарпання Кіндрата, що ще ширше всміхався.

- Тю, скажений! - засапавшись вирвалась нарешті Софійка. Кров ударила їй у лице, ніздрі маленького носа ходили ходором, груди хвилювались під синьою, з червоними ґудзиками, кохтиною; вся вона невеличка, повна пашіла здоров’ям і життям.

- Та говоріть же хтось! - нетерпляче крикнула від печі Килина.- Почали та й...

- Та коли ж цей... дурмануватий... Ну, та й той... Ну, й почав він чіпляться до мене...

- Хто? - зачулося з полу від розбурханої парочки, що знов укрилась свитами й тільки визирала притуленими одна до одної головами.

- «Хто»! - хутко озирнувшись до них і знов повертаючись до всіх, скрикнула Софійка.- Та той же... Цибатий! Задається так, прямо хоч куди. Я, мовляв...

- Іван чи Хведір?..

- Та вжеж Хведір!.. Іван, той нічого... Той плохий собі. А той несеться, як гиндик... Пфа! Я, мовляв, багач, а ви що? Голодрабці!..

- Так і казав? - встромивши на мент у Софію свої дві голки -очі, бовкнув Трохим, знов нахиляючи своє мідяне, подзюбане лице до столу.

- Атож! «Я, каже, хазяїн!» - весело скрикнув Гриць.

- «А ви гольтіпаки, голодрабці!» - підхопила Софія.- «Чого, каже, сюди ходите? Забирайтесь на свою окономію!»...

- А ви ж їм що... кісткою в горлі стали? - прогунявив Юхим, знов виймаючи люльку з своїх латаних і перелатаних «бруків», як він називав свої штани, з того часу, як сам пан власноручно виніс і віддав йому їх у вічну власність.

- А я знаю? Каже: «у вас є свої дівчата», а сам до нас чіпляється... Тільки ми прийшли, він став лізти до мене... А мені що? Удівітельно! Мені що багач, що голодрабець - усе одно. Правда? Пхи! Гулять усе одно з ким!..

- Та чого ж ви завелися? - роблено позіхаючи спитав Андрій, сідаючи на полу й пацаючи ногами.- Того, що він багач?

- Ба ні! А того, що він - дурень!

- Тобто хазяйський син та дурень? - муркнув Трохим, дивлячись у стіл і єхидно всміхаючись.

- Го-го-го! - зареготався Гриць.

- Ану, ще на копійку,- зневажливо й холодно всміхаючись, промовив Андрій.

- Тю! Трясця б вам у живіт! - скипіла Килина, нервово встаючи й кидаючи злісно картоплю в макітру.- Ніколи не дадуть договорити! Прямо чорти й більше нічого!

- Гу-гу-гу! - ще голосніше загукав Гриць і навіть з великої втіхи насів на Кіндрата, що добродушно всміхався собі, й почав душити його.

- Грицько! Покинь! - бовкнув Трохим: - Дай, хай говорить...

Гриць зараз же покинув і, навіть обнявши Кіндрата, сів лагідно разом з ним на лаву й промовив до Софійки:

- Ну, говори, удівітельна. А то я буду говорити.

- Та сиди краще там! - почулось з полу.- Говори, Софійко!

- Та що говорить? Я йому втерла носа, щоб не задавався, а він... почав битись.

- Е?

- Їй-богу. Як дала йому одкоша так він зараз же, почав щось одному, другому «ши-ши-ши» на вухо. А ті, звісно, кому гроші його милі, почали зачіпати нас... А я на злість... Начхать на самого Хведора й на його гроші. Узяла та й обняла Хомченкового Сидірка. А він, наче скажена собака вкусила його, як схопиться... «Забирайтесь, каже, голодрабці!» А я йому: «хоч голодрабці, та не грабили нікого; а хазяйські сини - й не голодрабці, так граблять до голого тіла». Він до мене... А мені що? Пхи!.. Начхать я хотіла! Узяла та й пхнула на всю руку... А він тоді і вдарив. Ну, наші хотіли вступиться, та не дали...

- Насилу, брат, втекли! - скрикнув Гриць.- Прямо... як чорти лізуть...

- А вдарив катюга дуже,- весело додала Софійка, сміючись,- аж досі болить!

- Х-м... Воно раз-у-раз болить, як б’ють,- іронічно вставив Юхим, набираючи люлькою тютюн із долоні.

- Та-а-к...- потягуючись, устав Андрій з полу і, позіхаючи, підійшов до столу.

- А може не так? - з веселим задором кинула йому Софійка.

- Не чіпай його, він теж хазяйський син! - муркнув Трохим.

- То що? - здержуючись, зневажливо спитав Андрій. На молодому, вкритому ще ніжним пухом, лиці його почав розливатись з-за шиї рум’янець.

- То нічого,- всміхнувся Трохим.

- Битиме? - крутнулась до Андрія Софійка.

- А