т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- А ви багато надбали? - ущіпнула Санька.

- Я? Ні, не багато. Сиве волосся, лисину та 65 літ. От і все...

- Що ж так мало? Не хотіли більше, чи що?

- Ба хотів, та розуму не було. А як поскубли трохи, то й розуму набрався. Тепер би дбати, та сили нема вже. Ну, вип’ємо чи що?

Панас та дівчата рішуче одмовились. Вони вже й так були на підпитку. Очі всім блищали, щоки зашарілись, рухи стали непевні, а Маринка до того насмілилась, що про щось узялась розпитувати Софійку. Дивилася вона жваво, сміливо, слухала якось жадно-пильно, не спускаючи напружених, блискучих очей з оповідача.

Тільки Софійка, нервово сміючись, сама налила собі і з якимсь завзяттям перехилила горілку в рот.

- Чорт його бери! Гулять так гулять! Правда, Килинко? - озирнулась вона на ту. Червоні ясна над білими зубами ще більше червонили її; сині довгі очі горіли, щоки палали.

- Хай говорять люди! Пхи!.. Удівітельно! Гуляй, і все!

- Вєрно! - гукнув Гриць і так бухнув Кіндрата по спині, що той аж хитнувся вперед усім тілом.

Але інші сиділи якось невесело й задумливо. Андрій потроху стих, ослаб якось, спер голову на руку й дивився кудись мутними очима, поглядаючи іноді на Килину, що не переставала качати кульку; Трохим ще більше насупився.

- Так, т-аа-к,- протягнув, зідхнувши, дід Юхим: от і все. Тепер уставай, діду, бери свою калаталку, та йди стерегти чуже добро...

Він трохи помовчав, потім, іронічно всміхнувшись, почав знов:

- Жив, робив... А для чого жив, на що робив, то й сам тобі жидівський рабин не скаже. От 65 літ маю, а спитай мене, що я зробив собі? Калаталку. (Він хитнув головою). А все, що дурний був. Ех, вернись мені літа мої! Ге! Наплював би я тому в вічі, хто сказав би мені, що себе забувати треба, що за свою долю битись - гріх. Я б йому сказав би!..

- Е, діду! - махнула рукою Санька.- Нічого те не поможе. По правді роби, по правді й буде тобі. От що!..

- То по правді й очі вилізуть,- хрипло промовив Панас, байдуже, в’яло дивлячись поперед себе.

- По правді? - усміхнувся дід.- Ех, дурна ти, дівко, мало каші їла. Та знаєш ти, що таке правда? Правда - то отой самий п’ятак: подивись з одного боку - орел; переверни той самий п’ятак на другий бік - буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, ото й правда, а що на шкоду, то - неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся...

- То, виходить, як мені на користь красти, то й красти можна? І по правді буде?

- А тобто є такий чоловік, щоб не вкрав ні разу на віку? Га? Ех, ти! І святий краде. Що то таке - вкрав?.. Узяв те, чого сам не заробив. Правда, інший усе своє життя краде, і добре краде, і живе добре... а другий і погано вкраде, і раз украде - й живе погано. Та то вже біс один, чи мало, чи багато. Е, дівко, дівко. Сидів я й по тюрмах за ту неправду і потом умивався за правду, а тепер бачу, що тої вашої правди ще й досі не бачив. Що, на мою думку було правдою, то другим було неправдою; що мені неправдою - то другим правдою. А де вона та одна правда, то мабуть і сам чорт її не бачив, бо і в його є своя правда. Правда, дівко, то все одно, як бува, та городська бариня. Подивишся ззаду: рівна, гарна; не ногами йде, а пливе; чепурна, пахуча,- хоч молись до неї! А подивишся спереду - то так тобі зробиться наче муху ковтнув, їй-богу! А бариня та ж таки одна...

- А то, мабуть, ті барині, що той...- трохи зам’ялась Софійка,- що... як ви колись казали. Ну, як у нас нечесні...

- Та кажи прямо! - гукнув Гриць на всю хату: - Шлюхи та й усе.

- Усякі, усякі. Це я так... для приміру. А там є і шлюхи, і чесні... всякі. Тільки щось чесних тих мало. На мою думку, тих чесних перевішати б усіх на одній гілляці, а пани їх у ручку цілують. От тобі й маєш правду. А шлюхи... що шлюхи? Такі ж люди, як і ми. Живуть собі. Ге! Та ще й як, бува, живуть. Все одно вже, дума собі, не вернуть... ну, так хоч поживу ж!.. Ну, й живе! Такі люди мають собі всякі перепони, або там сором, або щось інше. А тим що?.. Одно - гуляй, та так гуляй, щоб і на старість вистарчило. Ге!.. Котра гарна, та розумна... Одну я знав там... Гарна, канальська дівка... от би не гірше нашої Килини, тільки неначе менша й тонша. Так, скажу вам, не жила, а кипіла. Грішми курила, як я тютюном. У шовках уся. А таки ж з нашого брата, з простих: десь, казала, з Полтавської. Да-а! Правда, трохи, бувало, крадькома сумувала. Ну, та без суму і втіха не така солодка. Живуть!.. Хоч і трохи, та добре!..

- То те ж усе правда, що ви казали?..- підвела голову Килина й роблено байдуже позіхнула.

- А мені чого брехати? - спокійно всміхнувся Юхим.- Піди та подивись сама, коли не віриш. А хочеш, то й сама до них пострижись. Гірше не буде. А будеш жить так, як і не присниться ніколи. Хе-хе-хе!

- Мелі-іть! - якось ніяково всміхнулась Килина і, потягнувшись усім своїм дужим, гарним станом, знов нахилила голову і взялась до кульки.

- Е! Послухать діда, то зразу щасливим будеш! - сказала насмішкувато Санька.- Тільки горе, що дід сами досі тільки сторожа при окономії доскочили. А кажуть, що й по тюрмах сиділи, й по світах бували.

Дід усміхнувся.

- Да-а, і по тюрмах сидів, і по світах бував. Та дурного, дівко, в церкві б’ють. Така вже планета дурневі. А якби я з розумом робив, то може б і не тинявся б оце по скарбах.

Він трохи помовчав, потім почав знов.