т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Гулять так гулять! - блиснувши до Юхима білими зубами і червоними яснами, крикнула вона й почала стягати з жердки одіж, хутко перебираючи і складаючи набік чуже.

Всім наче трохи легше стало; забалакали, засміялись. Фроська почала оповідать про гостей, широко розплющуючи очі, сплескуючи руками, й мало не за кожним словом божилась.

- Там один оце приїхав,- з жахом приклала вона долоні до своїх блідих щок.- Пуза-а-тий, пузатий, аж у дверя не войдьоть... Усе кашля... А другий - з миндальою... На стьожці з боку висить... Як хрест усьо рамно... Та всі поздравляють його, ручкаються... Та всьо на миндаль ту смотрять... От хрест мене вбий! Бухвечик говорить, що якби й йому таку миндаль, так він би січас у городі трахтир з катеринкою одчинив би... Накажи мене бог! Десь дорога, верно!

- От би таку мендаль украсти, діду! - зареготався Гриць.- Га? Було б на що хату поставити!

- Да-а...- усміхнувся Юхим.

- Са́нько! - гукнув Гриць.- Ти там зівка не давай... Придивись, де спатиме, та ніччю і підберись до миндалі... Петрик спасибі скаже!

- А як ми вже поженимося, ви будете зо мною ручкаться-поздравлять!.. промовив важно Петрик.- А вона велика? - звернувся він до Фроськи.

- Та де!.. Як слива завбільшки...

- Пхе! Чортзна яка миндаль!..- зневажливо плюнув Петрик. Софійка та Санька вже одяглись, а Маринці не було чого одягатись. Вона давно вже стояла біля Фроськи і, пильно дивлячись кожному в рот, слухала кожне слово.

- Ну, гайда! - крикнула Фроська і всі три, весело озираючись, жартівливо прощаючись і сміючись на жарти хлопців, вискочили з хати. За ними хутко заляпала босими ногами Маринка в своїй довгій кохті й брудній ситцевій хустинці на голові.

Стало тихо. Килина поралась біля мисника; Андрій і Трохим сиділи біля столу похмурі й задумливі. Петрик підсів до Гриця і стиха почав якусь пісню. Кіндрат спершу мовчав, потім ледве чутно почав підголосювати; сумні згуки знову забились, заплакали десь під стелею.

Тим часом дід Юхим набив люльку, запалив її і став виряджатись на «службу». Напнув на лису голову шапку, з якої виглядала подекуди бавовна, замотав ганчірками подрані чоботи, ув’язав їх мотузками й нап’яв на себе «пальто» своє. Це «пальто» - жовте на плечах, зелене під пахвами, брудне спереду, з великими чорними латками біля кишень і з одним однісіньким салдатським жовтим ґудзиком біля коміра - було Юхимові і за постіль, і за свиту, і за всі його маєтки, коли не забувать ще про люльку, шапку, «бруки» та ще деякі «вещі». Нап’явши з кректанням пальто, Юхим тісно підперезався мотузком, пихнув люлькою і, витягши з-під полу дерев’яну калаталку, закалатав нею й промовив:

- А що!.. А ще кажуть, що не козак! Х-хе... Хоч зараз до халамидників... Да-а...

Він щільніше насунув шапку на лоба, пихнув люлькою й зачовгав своїми, обмотаними в ганчірки, чобітьми з хати.

III

Вечір був темний. Неба не видно було, а здавалося, хтось розіп’яв угорі безкраю чорну запону і трусив з неї дрібним холодним дощем. Вітер підхоплював дощ, крутив його, розкидав і гостро різав ним по лиці. Але в повітрі чулась не нудна, одноманітна, тяжка осінь, а щось бадьоре, свіже, молоде - чулась весна. Вітер ніс не запах гнилого, пожовклого листя, а перший дужий подих землі, що скинула з себе холодний, мертвий, сніговий жупан і могуче набиралася сили. Дощ нагадував не довгі безкраї мокрі ночі з виттям вітру в комині, а зелене море сходів, зелену, оксамитову траву, поле, працю, надії, одчай, радість, сльози,- нагадував життя.

Дід Юхим вийшов із хати, ступив декільки кроків і озирнувся. Праворуч його темно й тихо. Чорніли стайні, загони, клуні, амбари... Ближче до будинку чорніли вершечки саду, а між ними далеко-далеко жовтіли вогники,- то село внизу, в долині. По ліву руку було більше життя. За «чорною» світила вікнами «біла» кухня; біля неї стояли брички всяких фасонів, ходили люди, бігали собаки, а перед «комнатами» було видко, як удень. Увесь довгий ряд великих вікон будинку був залитий світлом, що виривалось надвір і широкими смугами заливало подвір’я, потоптане ногами коней та порізане колесами бричок. У вікнах миготіли постаті, а на ґанку, що був якраз посередині будинку, одчинялись двері, звідти вилітав глухий галас, наче з вулика. «Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!..» - раптом закалатав Юхим, наче бажаючи заглушити той веселий гомін. «Тар-тар-тар...» - неслося з ним по економії, то стихаючи, то ще дужче ріжучи вухо з кожним подихом вітру. Він обійшов стайню, комору, пройшов у сад і став то поринати у світло, то виринати з нього, бо воно смугами тяглося із задніх вікон будинку. Обійшов будинок, «білу» кухню і знов став наближатись до «чорної». З чорної запони хтось перестав трусити дощем, наче замислився; вітер, не маючи впину, крутивсь і свистів у стріхах та голих віттях деревини, наче навмисне не хотів дати Юхимові насипати в люльку тютюну. Дід на мент зупинився, озирнувся й почовгав під стіну «чорної» кухні. Тут було затишно, тільки іноді вітер, мов жартуючи, зразу виривався десь з-за рогу і, дмухнувши пронизувато в лице Юхимові, знов щезав десь у чорну яму долини. Дід притулився до стіни, поклав додолу калаталку й почав виймати кисет; але раптом підняв голову і, прислухаючись, став дивитись за тин, що відділяв Юхима від подвір’я й тягся від рогу «чорної» кухні аж до рогу білої; тут зачулось якесь шарудіння. Спершись ліктем на тин, там чорніла якась постать у гострій шапці, що була дуже схожа на Трохимову. Поворушившись, вона знов застигла, наче настромлений на тин стовп із горщиком зверху. Але не встиг ще Юхим насипати в люльку тютюну, як біля рогу зачулась чиясь хода, а за нею затемніла біля першої постаті друга постать.

- А це хто тут? - раптом зачувся спокійний, твердий жіночий голос.

- Чорт! - насмішкувато, здушеним, похмурим голосом промовила постать, не міняючи пози, а лиш злегка повертаючи голову.

«Ага, то Трохим, а то Килина»,- впізнав Юхим, насипаючи пучками в люльку тютюну й пильно придивляючись до рук, боячись розсипати.