т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- А от подивись... Здається, кому вже не жити, як не панам... а проте й вони своє горе мають... Ми горюємо з тим, а вони з другим... Та все не без лиха. А нема так, щоб ніколи чоловікові ніякого горя не було... Бо тоді й щастя не було б... Через те то й зветься воно щастям, що горе є... Не будь горя, то й жив би чоловік собі байдуже... наче так і треба... А горе заставляє його знати, що щастя, а що лихо... З горем, виходить, краще жити...

Трохим подивився на нього таким оком, ніби хотів упевнитись, чи не сиплеться в діда з голови той пісок, про який він говорив. Але той тільки посміхнувся, похитав головою й заговорив далі:

- Так-так, хлопче... Це я тобі скажу так... Коли я сидів в Адесі в тюрмі, так мене посадовили за одну там сторію в темний канцур. Це так собі кімната... аршинів зо три... без вікон... порожня, аж у підвалі. Як зачинять двері, то так темно, наче тобі очі повиколювали. Ну, так як посидів я в тій кімнатці сім суток та як вийшов на світ, так аж... захитався від світу... аж боляче в очі стало... От тоді я й узнав, що то світ, а що то тьма... А як жив уперед, то ніколи й не думав про нього. От так і з щастям... Тільки брат, тут така штука виходить: що одні живуть ніби в темному канцурі весь вік і тільки на якусь там хвилину вискакують на світ, щоб не забувати, що вони в канцурі і що крім підвалля є ще світ: це наш брат... І є другі люди, що живуть весь вік у світі, в щастю і тільки на хвилину вскакують у канцур, щоб не звикнути дуже до світу,- це пани... А як ні ті, ні другі без канцура не можуть... Да-а...

Він пильно почав смоктати погаслу люльку, потім вибив з неї попіл, обтер і поклав у кишеню. З будинку знов вискочили дівчата і, регочучись, побігли наввипередки до кухні. Трохим мовчки подивився на дівчат, потім перевів очі на вікна, довго дивився на них і, наче не бажаючи далі дражнити себе, круто повернувся й пішов угору до «чорної» кухні. А Юхим довго ще стояв і дивився у вікна, мов бажаючи зазирнути туди, в той невідомий йому світ, до тих людей, що так інакше проти нього живуть, які не знають ні калаталок, ні холоду, ні голоду, ні «канцурів». Мимоволі він кидав іноді оком до чорної кухні. Там було темно. Уявлялась велика хата, чорна, брудна, холодна... Довгий піл, смердюче повітря, важке сопіння грубих, темних людей, які не вміють ні ходити так, як ці, ні так гарно бавитись, ні грати, ні говорити... Стомлені, знесилені, вони сплять тепер. Довго стояв дід, забувши й про калаталку, й навіть про люльку. Потім зідхнув, озирнувся й тихо пішов понад будинком. Вийшовши на дорогу, що йшла біля будинку до села, він несподівано зустрівся з Андрієм, що помалу йшов знизу з похиленою головою. Зрівнявшись, він пішов разом з ним і, зазирнувши в лице, спитав:

- А де це був, Андрію?

- Дома,- тихо промовив якимсь безнадійним голосом Андрій.

- Ага!.. Що ж там?.. Як там батько, мати?

- Нема батька дома...

- Ага!.. А мати?

- Не знаю... Я нічого не знаю. Не чіпляйтесь до мене! - вмить роздратовано крикнув він.- Ідіть собі калатайте отам,- і, прибавивши ходу, випередив Юхима й сховавсь у тьмі.

- Та-ак,- прогунявив собі під ніс Юхим і, постоявши трохи недвижимо, раптом так закалатав, що аж у стайні захропли коні, а біля кухні пси так і залились голосним гавканням.

«Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!» - котилось по подвір’ю за будинком, за током, то стихаючи, то ще голосніше вибухаючи. «Чорна» кухня спала, а будинок сяв і чути було іноді згуки музики, то тихі й ніжні, як материні пестощі, то гарячі й палкі, як обійми коханої, то веселі, як той будинок, то сумні, як та кухня.

«Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!» - акомпанував їм дід.

IV

Скоро повстали пани (а це було не раніш, як у робітничий обід), зараз же по економії пройшла дивна, страшна чутка: у одного панського гостя, вчителя з города, вкрадено... «миндаль»! Ту саму «миндаль», що так красувалась на гордих грудях у вчителя, за яку з ним «ручкались і поздравляли», за яку можна б у городі «трахтир з катеринкою» завести - ту саму «миндаль» тепер украдено... Хто, як, коли - невідомо; одно слово - вкрадено. Спершу думали, що хтось з гостей пожартував, щоб налякати пана Луценкова, але, коли розміркували, що хто ж таки жартуватиме з «миндаллю», то постановлено було в один голос, що «миндаль» не інакше як украдено. Оповідали, що по всіх «кімнатах» у всеї «білої» челяді було зроблено великий трус, поперекидано всякі скриньки, познаходжено такого, що нікому й не снилось, а «миндалі» не знайдено. У буфетчика витягли з-під матраца на ліжку шість срібних панських ложок, які він туди заховав, щоб вичистить, та забувся; у Маруськи, що з косим оком, знайшли золотий перстень, що колись був закотивсь кудись; «довготелеса Устина» сама вийняла, як прийшли до неї, паннині довгі панчохи і «баночку з помадною мастю», які вона знайшла за кухнею; перетрусили все і всіх, а «миндалі» все таки не було. Дехто з гостей поїхав, дехто зостався; і «панич Олександер», який мав сьогодні від’їздити в полк, мусів лишитися, щоб якось залагодити справу вчителеві. А сам учитель, оповідали, як не плакав за «миндалею». Старий пан дуже сердився, панни підсміювалися, паничі жартували, старші жалкували. Одно слово, по всіх закутках економії пана Гаврильчука тільки й мови було, що про «миндаль».

А на «чорній» кухні нема вже що й казати: розмова про страшну подію не змовкала весь час. Перебирали, догадувались, міркували на той бік і на цей, вказували на одного, потім на другого, лаялись, сміялись. Спершу Гриць постановив, що то вкрала Санька, бо навіть він їй учора радив це зробити, але, коли та страшенно обурилась на нього, він згодився, що помилився. Потім, подумавши, вмить з веселим реготом догадався, що то не хто взяв