т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Він заплутався, почервонів ще більше і, замовкнувши, ніяково-соромливо всміхнувся до всіх.

- Годують вівсяками та помиями та ще хочуть, щоб не заслаб,- почулось раптом від Савки.- Та ще й виганяють на смерть... От не повезем та й усе! От ніхто хай не везе!

Він навіть устав і завзято озирнув усіх.

- Ну, ти, Савко, помалкуй собі там! - махнув на нього рукою Халабуда.

- А то що? - зневажливо подивився на нього Савка.- Рощитаєте? Ой-ой-ой! Злякався... Ох, боже ж мій!.. Яке горе... То й рощитуйте! Наче тільки й світу, що ваша економія!

- Х-м! От неблагодарность! - хитнув на нього головою Халабуда.- Уже забув, как просілся со сльозами на глазах, щоб прийняли його. А тепер... смотри какой!.. Как будто я насамдєлі хочу щось такоє здєлать з Панасом... Даєш, без сомнєнія, коней, воза, одвезуть, как слєд, спокойно, благородно... Ще не хорошо! Не благородно! Не благода-арно! Приймаєш їх окончатєльно как людєй, даєш їм поміщеніє, пропитаніє, усьо как слєд, а вони тібє... От, примєром, Трохим... Я не посмотрєл, що його прогнали од Кованьковського... Без сомнєнія прийнял... Челаєк просить, как отказать. А виходить окончатєльно, що он... неблагодарний...

- А як ви прийняли Трохима? - перебив його той.- Напівдешевше, ніж у Кованьківського... Та за це вам у ноги падать? На душогубство йти? Хо! Дуже вже жирно буде! Сам не повезу й повезти не дам. Чуєте? Хай спробує хтось повезти?

Він усміхнувся спокійно, але в голосі дзвеніла така тверда, непохитна рішучість, таке зле, повне зненависти чуття, що Халабуда знов пильно-пильно подивився на нього і знов нічого не одмовив, а, одвернувшись, ще тихіше, ще лагідніше заговорив собі далі:

- І послаблєнія усякі їм робиш і... вольготи... У село хоче йти - іди. Погулять?... Погуляй сібє... А окончатєльно виходить усьо то напрасно. Приходить, скажемо, какойсь отець... Просить: «бога ради, прийміть сина до економії... Зима такая важкая тепер»... От, примєром, отець Андріїв... І не бєдний, хазяїн... а прийнял... А от кинься тепер до Андрія, так і он, без сомнєнія, за всєми скаже «не повезу».

- Ну, цей не скаже! - усміхнувся Трохим.- То ваш! Хазяйські сини благодарні... То ми вже, голодрабці...

Андрій, що напружено, вперто дивився під лежанку, при цій мові підвів раптово голову, почервонів і, блиснувши очима до Трохима, повернувся до Халабуди й одривчасто, рішуче-палко промовив:

- Я повезу завтра!.. Дасте коней... Я повезу!

- Повезеш?! - не всміхаючись і впившись у нього своїми чорненькими, пронизуватими очима, спитав Трохим.

- І повезу! - підняв голову догори Андрій.- Думаєш, тебе злякався? Голодрабця? Ану, спробуй тільки зачепити!

- Добре! - хитнув головою Трохим.- Вези!

Халабуда хотів умішатись, але в цей мент на полу заворушився Панас. Прохрипівши щось тихо, він одідхнув і голосніше промовив:

- Не чіпай, Трохиме... Хай... везуть... Що там! Все одно... Там що... слід мені,- звернувся він до Халабуди,- пощитайте... Все одно... Чи тут, чи там...

Бліде, затягнене в середину лице його з рідким звислим волоссям і цапиною рудою борідкою було якесь байдуже, мляве й виявляло одну тільки безсилість і муку від хороби. Він збирався ще щось сказати, але захрипів, захитався під глухим кашлем і, махнувши рукою, сперся на свиту.

- Ну, от і харашо!.. І окончатєльно... той... харашо! - підхопив добродушно Халабуда.- Андрій повезьот сібє завтра, і... і конєц. А тепер я пойду... Ви ж, хлопці, завтра, як я говорил... Грицько поєдіть за поденними...

- Та знаємо! - перебив його Трохим.- Чули...

- Мені треба на село! - раптом промовив Андрій, звертаючись до Халабуди.- Я недовго буду!

- А чого ж!.. А чого ж!..- зараз же згодився той.- Када нада, то йди... А чого ж!.. Тільки не барись, потому... той...

І не договоривши, наче справді поспішаючись, він повернувся і, глянувши мимохідь на Килину, що стояла біля казанів спиною до столу, з діловитим виглядом пішов із хати. За ним, не дивлячись ні на кого, якось завзято, гордо накинувши наопашки свиту, вийшов і Андрій. Як тільки вони вийшли, в хаті піднявся гомін. Гриць і Софійка гнівно з запалом почали лаяти Андрія, Санька боронила його, Петрик виляв і не стояв ні за тих, ні за цих, Килина мовчала, а Трохим, підійшовши до Юхима і щось промовивши йому тихо, накинув на голову шапку й вийшов із хати. Зараз же вийшов за ним і Юхим. Як тільки він переступив за поріг сіней, Трохим, що чекав уже на нього, зараз же тихо, рішуче спитав його.

- Миндаль при вас?

- При мені.

- Дайте її сюди!

- Та що буде?

- Щось... Я йому покажу...

Дід почав колупатись за пазухою й хутко вийняв звідти загорнену «миндаль».

- Я йому покажу...- глухо, злісно промовив Трохим, беручи з рук Юхима ганчірку й розгортаючи її.- Буде він знать, як голодрабців на смерть возити... Щеня!..

- Що ж ти йому зробиш? - зацікавлено спитав дід.

- Що!.. Я йому підкину миндаль, а завтра скажу, що в когось єсть... Хай пошукають...

- Та-ак? - протягнув дід.- Хм... Це ж, брат, тюрмою пахне...

- Тюрмою?.. Ха-ха-ха! - терпко засміявся Трохим, низько нахиляючись до рук, в яких ледве сірів невеличкий хрестик.- А я не знав... Ну, нічого, хай покуштує... і хазяйський син...

- Х-м...- замислився Юхим.- Це той... І миндаль пропаде задурно і... все таки... Воно то правда, парубок дуже вже задається... але ж тут...

- А щоб Маринка не дуже жалкувала,- не слухаючи його, заговорив знову Трохим,- то ми панкові ось що зробимо... І він, держачи хреста в пальцях обох рук, зробив ними так, ніби хотів переломити надвоє. Дід аж за руки схопив його, як догадався, що він хоче робити.

- Тю! Сказився, хлопче? - злякано прошепотів він, вириваючи від нього хреста.- Та тоді зараз же догадаються, що на злість зроблено. Ну, й ти ж...

- Х-м... справді...- з жалем згодився Трохим.- Ну, чорт його бери, хай уже