т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Це мій... сундук. Тільки я не брав ції «миндалі»... Я й не знаю, як вона... Це хтось підкинув мені...
- Да? - іронічно-холодно промовив Олександер.- Странно! Кто то, значіт, спеціально крал для того, чтоби подкінуть тєбє? Удівітєльно!.. Но... Довольно... Кто тєбє дал етот... ету медаль?
- Мені ніхто не давав... Я не знаю... Їй-богу, не знаю... От вам хрест святий, що й не знав, що вона у мене в скриньці...- з одчаєм скрикнув Андрій і аж перехрестився до образів. Верхня, піднята губа йому дрижала, на лобі виступив піт, очі були широко розплющені й дивились злякано й напружено.
- Ну, однім словом, нє хочеш сказать! - повертаючись до Халабуди, сказав офіцер.- Хорошо... Ето разберьот суд... Взять єго і отправіть к старостє... П-под-лєц-ци!
- Ви хотітє єго... предать суду? - живо спитав учитель, якось стурбовано дивлячись на Олександра.
- Конєчно! - здивовано скрикнув той.- Нє по головкє же єго погладіть за ето?
- Да...- зам’явся той і понизив голос.- Но відітє-лі... Я просіл би вас... е... пустіть єго і... не поднімать етого дєла... Начньотся слєдствіє, визовут меня, вас, поднімется цєлий скандал. Мнє ето ужасно нєпріятно... Пожалуста... Я согласен, преступлєніє, так сказать, с полічним. Но понімаєтє, етот комічний характер. Всьо ето... Бог с нім! Пустіте єго!..
- Г-м...
- Пожалуйста, я вас прошу...
Офіцер замислився.
- Ну, хорошо...- стиснув він плечима і подав орден, якого той обережно підхопив і разом з ганчіркою пхнув у кишеню.- Пусть так, хотя... знаєтє... но всьо равно... Ну, слушай, ти! - звернувся він раптом до Андрія.- Слушай сюда... Етот барін просіт за тєбя... Слишіш?.. І я отпускаю тєбя і нє предам суду... Понімаєш?
- Коли ж я не брав! - скрикнув Андрій. Офіцер скипів.
- Молчать!! - гримнув він, зчервонівши разом.- Нєгодяй! Єго от тюрми освобождают, а он єщо продолжаєт нагло тєбє врать в лицо... Мєрзавєц!.. Вигнать єго сєйчас с собаками із економії і нє дать єму ні копєйкі! Забірай свої паскудниє вєщі і в одін міг марш отсюда... С-скоті-і-на!
Андрій хотів щось говорити, але, глянувши на офіцера, хапливо нахилився і тремтячими руками почав скидать у скриньку розкидані речі. Замкнувши скриньку, він скоса подивився на «панича», який не зводив з нього очей, і підійшов до полу. Склавши в купу кожух, піджак, ще деякі речі, він хапаючись натяг свитку, так-сяк підперезався, схопив під одну пахву скриньку, а під другу клунок і, не дивлячись ні на кого, мовчки, червоний, переляканий, пішов із хати. Всі провели його очима й зараз же перевели погляд на панів.
- Мер-р-рзавци! - промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки «по швам», зупинив його:
- Ваше благородіє!
Їхнє благородіє озирнулось.
- Ну?
- Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк... которий, без сомнєнія, заслабєл... і той... неспособний работать... Так ви свелєлі, щоб його отправить у волость... Он той самий, которий лежить на полу.
- Ну?
- Так я хотєл одослать ще вчерась. А они (він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче) ... не зхотєлі.
- Как ето нє «зхотєлі»? - гордо спитав офіцер.- Просіть їх нужно, что-лі?
- Так точно, без сомненія!.. І я думал так... Так тот... которий тількищо пошол, що украл миндаль, той хотєл везти... А тепер нема кому, потому они всє не слушають... Особенно той, ваше благородіє, которий рябой... Тот усіх без сомнєнія бунтуєт... повсігда... Вредний такой... Настоящий, ваше благородіє, малахольник...
- Какой «малахольник»?
- Такой, значить, как разбойник усьо рамно... Не слушаєть... сопротивляється...
«Благородіє» перевело очі на Трохима, який, насупивши брови, дивився в вікно й навіть не глянув в їх бік.
- Та ще, ваше благородіє, говорить, що побйоть тому морду, хто повезьоть у волость...
«Благородіє» знов подивилось на Трохима, що все-таки не рушився, тільки губи йому насмішкувато скривились.
- Вигнать єго в двадцать четире часа із економії! - очевидячки здержуючи себе, глухо кинув офіцер до Халабуди.- Чтоб і духу єго к вєчеру нє било!
- Слушаю...- витягнувся трохи Халабуда.
- Тільки вперед рощот мені дайте! - спокійно й не всміхаючись уже, бовкнув Трохим, повертаючись до них і бігаючи очима по хаті.
- Ніякого росчота! - не дивлячись на нього, кинув «панич».- Нагайкі єщо получіш!
Трохим зупинив на ньому свій гострий, тяжкий погляд і наче потемнів увесь.
- А нагайки за що? - придушено спитав він.
- За бунт! Па-а-німа-аєш?! - раптом озвіріло «благородіє» й повернулось до нього всім тілом.- За бунт!.. Сволоч етакая! Дєньгі брать умєєш, а работать нє любіш?.. С-скоти проклятиє!.. Перепорю всєх!..
Трохим почав важко сопти; жили йому понапиналися на висках, ряботиння налилось синьою кров’ю, брови зійшлись з віями й через це очі здавались ще гострішими. Панок злякано дивився на них і, очевидячки, не знав, що йому робити. Халабуда стояв з покірливим виглядом; «скоти» ще більше похмурились, прищурились.
- Нагайки мені нема за що...- заговорив, нарешті, Трохим хрипким голосом.- А що я не послухався, так за це мені рощот дайте... А не дасте... так...- (він забігав очима по хаті й криво, дико посміхнувся) - так я вже... Я вам не Андрій... Грабувать себе не дам...
Він зупинив свій фосфоричний погляд на офіцерові, що з якимсь дивуванням придивлявся до нього, і знов забігав по хаті, кривлячи губи в усмішку. Офіцер ще подивився пильно на нього, потім звернувся до вчителя і, здвигнувши плечима, промовив:
- Ето, дєйствітєльно, разбойнік какой то... Просто звєрь!.. Ви посмотрітє, как у нєго глаза горят... как у кошкі вєчером... Етот і ножом нє задумаєтся пирнуть...
- Да-да! Я тоже вам хотєл сказать,- стараючись не показувати виду, що говорить про Трохима, хутко й упівголоса заговорив панок.- Ужасная фізіономія... Я вам совєтовал би дать єму расчот... І... бог с нім!..
- Д-да-а!..- усміхнувся офіцер.- «Малахольник» настоящій... Хорошо! Получіш сєгодня расчот! - холодно, зневажливо, мов не бажаючи заводитись з ним, кинув він до Трохима і, повернувшись, пішов з хати. За ним поспішно побіг панок,