т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Карпе! - гукає він до присадкуватого, широкоплечого парубка в синіх пукатих окулярах, які носять звичайно ті, що стоять біля соломотрясу.- Ти на гулянку прийшов сюди? Забирайся на місце.
Карпо повертає до нього запорошене лице з широким носом і товстими губами й зараз же знов нахиляється до парубка, що вигортав полову з-під машини.
- А як не схоче сьогодні заплатить усім, кидати зараз же всім роботу... До одного! - бурмоче він.- А як буде хто... теє... значить, не приставать до нас - під ребра й амінь...
- Карпо!..
- І не заціпить ідолу! - усміхається Карпо, не дивлячись на Ґудзика.- Ґудзя проклята!.. Так ти ж гляди: як з’явиться модиска, зараз же катай до мене...
Парубок підводиться, виправляє спину й витирає піт.
- О, Ґудзя вже біжить сюди! - тихо промовляє він до Карпа і знов нахиляється під машину.
- Хай біжить! - байдуже, крізь зуби, цідить Карпо і тихо йде собі до соломотрясу.
- На модисці-і-і сарахва-а-н...
- голосно заводить він, проходячи повз Ґудзика, що вже наблизився до нього, й заклада руки за спину.
- Коло неї Гудзя пан...
- Карпо!!! - визвіряється Ґудзик,- ти на проходку прийшов сюди? Мурляка чортова!
- Гей, модиска моя, ти любезная моя!...
Біля машини прокочується регіт, і Карпо важно проходить до соломотрясу, голосно виспівуючи.
- Н-ну! - дивлячись йому вслід, промовляє Ґудзик і, стиснувши губи, йде за паровик.- Це тобі не минеться так!
Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний хриплий голос робітника дратує його й викликає бажання помститись, придавити, показати, що сила його, а не їхня.
- Знов солому розкидав, вахляко! - зупиняється він біля паровика й пильно дивиться прямо в лице кочегарові.- Знов тобі говорити це, бодай із тобою лихо говорило, чорта дурного шматок.
Кочегар, високий млявий Данило, одводить погляд від печі, мовчки, понуро обдивляється навкруги і знов задумливо дивиться в червоне полум’я.
- Та до кого ж я говорю!? - умить скажено виривається в Ґудзика фістулою.- Солому мені!
Данило мовчки повертається й почина підкидати солому ногами.
- Ач, дурне бидло, чим підгортає. Граблі, йолопе візьми, граблі!..
Данило йде кудись за граблями.
- А ти ж куди?... Куди біжиш? - накидається Ґудзик на дівчину, що, витираючись фартухом, наближалась до діжки з водою.
- А вже ж не виглядати когось! - насмішкувато кида та й підставляє рота під чіп.
Ґудзикові хочеться кинутись на неї, здавити за горло, загризти її, але... дивиться тільки, як вода тонесенькою цівкою збігає з-під чопа у витягнуті губи дівчини й почуває, як злість наче грудкою важкою проходить по його грудях.
- Ху,- напившись, втирається дівчина й ніби до себе додає з дивуванням: - І чого її так довго немає? Кумедно! - І зареготавшись, хутко біжить до машини.
II
А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало заходити і з поля повіяло свіжим повітрям. Здавалось, робота повинна б іти жвавіше, а тим часом біля машини коїлось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона й кінчаючи погоничем Михалком, всіма опанувала якась млявість і неохота. Біля ожередів стояли навезені й невикидані копиці; коло соломотрясів іноді набиралось стільки, що треба було спиняти машину, щоб дати їй ход; полова підпирала машину і спиняла колеса, що черкались по ній; навіть єврейчики біля віялок чимсь були заклопотані й не звертали уваги на роботу. Ґудзик не переставав лаятись. Кине одного, треба бігти до другого, розігнав одну купку, що палко щось говорила, у другому кутку вже держить якусь промову Карпо. На барабані сміх, регіт, під барабаном палкі балачки, всіма опанував якийсь інтерес. Машина все частіш і частіш голодно гуде й гуркає, возії все частіше чогось баряться, а всі навіть на це й не звертають уваги.
Ґудзик почина догадуватись, почина розуміти цей настрій, і страх холодить йому серце. З ненавистю дивиться він, як настрій обхоплює навіть кочегара Данила, примушуючи його жвавіше сунуть солому й повертать здоровенною коцюбою.
«Нічого, нічого, я вам покажу, підождіть ви, мурляки прокляті!» - думає він і ще енергічніше біга й лається.
- Чого ж став? Чого став? Під’їжджай, під’їжджай!! - накидається він на возія-парубка, що балакаючи з дівчатами підібрав віжки і збирався під’їжджать до машини. Парубок здригнувся і, поспішаючи, шарпнув і зацмокав на коней.
- Куди ж ти? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину проклятий, в машину, іроде, в’їдеш, бодай ти на могилки виїхав. Соб держи! Соб, соб, тобі говорю!..- скажено, несамовито кричить Ґудзик і підбігає до коней. Схопивши за віжки, він круто повертає, віз раптом перехиляється і вкупі з парубком, під акомпанімент криків і сміху, тихо, поважно лягає на землю. Земля навкруги вкривається снопами.
- Ну от!..- похмуро буркає парубок, встаючи з-під снопів і сердито починає шукати картуза. Ґудзикові й ніяково і досадно за цю ніяковість і злість аж кипить до «мурляків», що, прикладаючи і глузуючи, регочуться з нього.
- Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! - шипить він до парубка.- Покорчило б тобі, анафема!
- А чого ж шарпали...- не дивлячись на нього й витрушуючи картуза, кидає «анафема».- Тепер піднімай...
- «Підніма-а-й»! - перекривляє Ґудзик,- за печінки б тебе підняло, іроде... Піднімай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!..
- А що я сам його буду піднімати? - умить визвіряється парубок і люто пхає ногою сніп.- Та хай воно тобі сказатиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й лається... Гроші дай, он що!..
Він скінчив поганою лайкою й нервово одійшов до коней. У Ґудзика аж серце завмерло від «тобі», «сам», «дай» і гидкої лайки. Що ж це? Коли це було, щоб якийнебудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, «ти»? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, щоб висловлювати голосно своє незадоволення? Було ж навіть, що робили йому мало не задурно і то не казали «гроші
