т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну, то що?

Карпо трохи одходить набік від купи полови, що суне якась жіноча постать, і націляється говорити.

- Ну, та що, що жениться?

- Байдуже?

- Пхи! - хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але зараз же, підвівшися, додає: - Не бачила твого Ґудзя!.. Ото! Пхи! Він мені потрібний!..

Але Карпо по очах, по занадто байдужім голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, якби бажалося вдати. І заздрість ущіпливо пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м’яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щок і пильно розглядають шнурок із окулярів.

- Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? - яко мога байдуже й навіть насмішкувато знов кидає він.

Хима не відповідає і старанно вигортає з-під машини полову.

- І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?

- Авжеж...

- Хм... А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?

- І-і-і!! - сплеснувши руками, підвелась зразу Хима й так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її й здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу брехні.

- Тобто так не було?

- От нехай мене господь поб’є, коли я вчора бачила ту кухню й того оконома, хай він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця... Ото причепився! Не бачила якогось оконома... Яке щастя, пхи!

- А де ж у тебе взялася з китицями хустка?

- О!.. Хустка... Тітка приїжджали й купили...

- А Ґудзя казав, що купив, і ще сам показував Сидорові...

- О!.. Сидорові?.. Так...- змішалась Хима й скоріше нагнулась до полови.

- Ага, піймалась!..

- Пхи! Піймалась... Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз-у-раз чіпляєшся... Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрібний він мені... Мале, погане...

З-за воза з снопами з’явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблі під машину.

- Ага!.. Ґудзя йдуть... Ось вони тобі зараз скажуть солодке слово... Стерво!

І похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотрясу.

- Знов із Карпом? - пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись біля Хими, промовив Ґудзик.

- О! «З Карпом»! Він мені потрібний!.. То він граблі мені набив, бо все чогось спадають... «З Карпом!»

І ображена Хима енергійно засунула граблі під машину.

- Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?

- «Що говорив»... Говорив, що... А ви нащо всім розказуєте, що подарували мені хустку?.. Усі парубки вже знають... Гарно як!

- Хто розказував? - здивувався Ґудзик.

- Хм... ще ніби й не знають!

- Та йди к чорту! Що я - дурний розказувать?

- Нуда... А Карпо казав, що ви казали Сидору...

- Бреше! То він випитать у тебе хотів... А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чортзнащо...

- Еге, «коханого»! Так... потрібний він мені... Пхи!..

- Брешеш!

- О! «Брешеш»!...

- Авжеж брешеш, бо Мошко сам тебе бачив із ним за старим млином...

- І-і-і! - сплеснула руками Хима й широко-розплющеними очима подивилась на Ґудзика. Але той подивився їй у вічі, плюнув і одійшов. Хима з погордою подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.

- Ні, цей Карпо щось таки затіває,- думав Ґудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункту.- Тут щось... Хм... Нехай, нехай... Он навіть і цей щось коверзує... Ач... прокляті мурляки!

- Чого ж рота роззявив? Поганяй! - накинувсь він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миші, й білих штанцях на одній шлейці.

- Та валок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?

Хлопчик злякано сьорбнув носом, спинив конячинку, що вів за недоуздок і став возитись біля канату.

- У-у, кукли! - муркнув із невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві - ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.

- Ніби верхи, ніби пішки...- дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем.- Біжить швидко... А-а-а! Пан Ян на велосипеді!

І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все збільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.

- Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспіває... Хм...

І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через хвилину вже можна було бачити гарненьке, біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими, рум’яними губками, над якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на цім дитячім лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.

Зстрибнувши з вельосипеда, він обережно спер його на лантухи з зерном і недбало тикнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з цього.

- Proszę раnа, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, proszę pana...- підморгнув він напів по-приятельськи, напів по-рабськи, але з тою міною, що буває у кімнатних рабів.- Дівчинка... пан сам забачить.

Але пан тільки холодно дивився своїми ясними, дитячими очима і, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навіть хустки, якими дівчата й молодиці захищали свої лиця від пороху й сонця. Біля машини замовкло. Парубки ще більше нахмурились і люто махали граблями й вилками, мов уявляючи на них щось інше замість полови та соломи. Навіть і дівчата не проясніли, що бувало раз-у-раз, як з’являвся «панич». Тільки деякі, не втерпівши, бігали ніби за ділом до Ґудзика й