Мазепа - Лепкий Богдан

Ні рангу, ні заможності не можна було по нім пізнати. Одіж порвана, волосся скуйовджене, весь, ніби його з колеса зняли.

Стояв, потупивши зір. По затиснених устах знати було, що до балачки нескорий.

"Ти хто такий?" — спитав Меншиков, голосом мало що не байдужим, і запитаний назвав своє ім'я і полк, в котрім служив, і ранг.

"Твій полк з гетьманом Мазепою за Десну пішов. Чому ти тут залишився".

"Не весь мій полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, і я з нею".

"Значиться, окремі доручення дістав. Які вони? Кажи!"

Той мовчав.

"Говорять тобі, щоб ти виявив, які доручення від Мазепи дістав!"

Мовчав.

"Глухий? Востаннє питаю тебе по-людськи, скажи, які доручення мав від гетьмана-ізмінника, і остерігаю тебе, що його величество цар — (тут суд піднявся з місця, постояв хвилину і назад сів),— його величество цар казав милувати тих, що виявлять жаль і покаються. Їм будуть повернені їх ранги й маєтки, їх буде нагороджено новими, куди ще більшими, а тих, що триватимуть у великому, досіль нечуваному в нас гріху, ждуть кари жорстокі і смерть... Говори!"

Мовчав.

"Говори!"

Жертва глянула на своїх мучителів поглядом, в котрім була злість, ненависть і погорда, але не було каяття.

"Чого ви знущаєтеся наді мною,— сказав голосом рішучим.— Карайте, я вам нічого більше сказати не маю і не скажу, так мені, Боже, допоможи во Тройці Твоїй святій!"

Меншиков нервово порушився на кріслі. "Вивести його геть! — гукнув на Солдатів.— 3 пристрастієм питать. Скотина! Гадає, маю час на довгі розмови. Тю! Там ось скільки стоїть. Коли ж я скінчу, як з кожним стану вести такі розговори. Тю!"

Солдати відчинили двері і хотіли за руки вести козака. "Лишіть. Не доторкайтеся до мене. Сам піду, знаю куди".

* * *

Меншиков нервував. Уявляв собі, що після всіх тих жорстоких звірств, яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як віск, і що виспівають, як пташки, все, що тільки знають про Мазепу і його плани. А тут перший з них показався твердим, як криця. Якщо і з дальшими буде такий клопіт, так до чого цей суд? Краще їх без суду сколесувати, почетвертувати, повсаджати на палі. Вже мав дати такий наказ, коли пригадав собі, що треба ж цареві послати якийсь матеріал про Мазепину зраду, треба ж із тих людей щось таки добути, хоч би й брехню, хоч тільки натяки якісь, а — треба.

І Меншиков звернувся до наймолодшого з офіцерів:

"Вийди, Осипов, на рундук і промов до них. Ти вмієш їхньою мовою балакати. Промов ]м до розуму і до совісті. Скажи те, що я перед хвилиною тому сукин синові балакав, тому сотникові собачому, щоб не треба кожному зокрема в голову лопатою класти, а саме, скажи, що батюшка-цар — (всі встали і знову присіли),— що цар, у великій милості своїй, як справедливий монарх-самодержитель, усім їм простить їх велику вину, якщо вони виявлять жаль і покаяніє і як скажуть усе, що знають, тут переді мною, перед його світлістю князем Меншиковим, мов на сповіді святій. Хто ж і далі триватиме в відомому хохлацькому упрямстві, котре на ніщо нікому й так не здасться, хай знає, що ждуть його такі жорстокі муки, про які ніхто ще досі й не чував. Іди!"

Офіцер вийшов, і за хвилину чути було, як він українською мовою повторював наказ Меншикова, ніби диякон апостола читав.

Один із суддів, розсівшися вигідно в фотелі, похилив голову на груди і захропів.

Меншиков глянув у той бік і зірвався з місця. "Милостиві господа! — гукнув.— Перед нами діло великої ваги, так сказати державне діло, а ви спите, як на запічку баби. Того я ніяк не стерплю".

Сплячий офіцер не чув. Тепло і м'який фотель вколисали його до сну. Навіть усміхався крізь сон. Це ще гірше дратувало світлійшого.

"Розбудити його!"

Сусіди штовхали сплячого офіцера, але той відганявся від них і далі хропів. Аж хтось-таки доволі дошкульно штовхнув його в бік і він очуняв. Розікрив повіки, глянув, лице його скорчилося, очі закліпали і він, побачивши в чім діло, став виправдуватися. Кілька ночей не спав, продрог, а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Виправдовувався.

Світлійший сів у свій фотель і гукнув: "Подавать там!"

Впровадили молодого сердюка, рослого й гарного. По вбранні, хоч подертому та з гарного матеріалу, і по рухах, певних себе, складних, видно було, що це не простого роду дитина. Тільки руку мав обв'язану аж по саме рам'я. Крізь тую наскоро наложену перев'язку проступала кров.

Мабуть, не легкі були рани.

"Ти хто такий?" — спитав Меншиков, дивлячись грізно на нього.

"Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син Олексія, сотенного писаря тутешньої сотні".

Говорив голосно і певно. В його голосі не почувалося ні жалю, ні тривоги.

Меншиков нахмурив брови: "Значиться, ти чоловік не простий, може, навіть читати вмієш".

"І писати",— додав сердюк.

"Так тоді понімаєш, яка провина за тобою і яка тебе кара чекає, коли не повинуєшся моєму наказові".

"Ніякої провини я за собою не чую".

"Як?" — гукнув світлійший, визвірюючись на нього.

"Не чую ніякої провини за собою",— повторив спокійно сердюк.

"А супротивлення волі його величества царя! А те, що тебе з оружжям у руці зловили! А твої "дерзкі" відповіді на суді!"

Сердюк мовчав.

Один із суддів піднявся: "Ваша світлість позволять доложити собі, що я цього чоловіка впізнав. Він "дрався", як чорт, коли ми входили в замок. Не знаю, скільки наших людей зарубав. Він мого коня поранив, на мене напирав, це я його обезоружив".

Меншиков дав знак, і офіцер присів.

"Що ж ти на це?" — спитав сердюка.

"Я козак. Моє діло слухати наказів старшини. Не здаватися, а битися".

"Ти знав, що гетьман зрадив, що його накази, значиться, не обов'язують нікого, чого дрався?"

"Про ніяку зраду я нічого не чув, для мене гетьман — це гетьман і — край".

Меншиков скипів. Сміливі відповіді козака доводили його до нестяменної злості, але, з другого боку, в нім все ж таки озвалося те почуття пошани, яке будиться навіть у найжорстокішому серці на вид хоробрості.

"Гарно,— казав князь, поправляючи на своїх грудях ордени.— Гарно. Ти, значиться, слухав свого начальства, бо не знав, що воно незаконне, що, зрадивши царя, втратило тим самим усяку законну підставу. Але тепер, коли я тобі це обвістив, ти обов'язаний покоритися і виявити нам, що знаєш про зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здішнього сотника син, ти, мабуть, знаєш не одно, чого звичайні чорняки не знають".

"А саме?" — спитав тим самим байдужим голосом сердюк.

"От хоч би, де заховані гетьманські клейноди".

Сердюк розсміявся вголос: "А хіба ж я їх ховав? А хоч і сховав би, так, гадаєте, скажу? Не на такого напали, ні, ні! — Махнув здоровою рукою.— От і придумали! Кажи їм, де гетьман заховав свої клейноди".

Та ще він не вимовив того, як офіцер, що перед хвилиною хропів на своїм фотелю, прискочив на нього: "Хахло! Мужва! Як ти смів? Як ти, сукин син, смів відзиватися так до його світлості князя?" — І, не надумуючись довго, замахнувся на нього. Удар був сильний і болючий, бо офіцер уразив сердюка в болючу руку. Той затиснув зуби, блиснув, як вовк, очима і, теж не надумуючися довго, здоровою рукою відбив удар так сильно, що офіцер похитнувся і полетів геть під вікно. Рейтари вхопили козака, скрутили йому руки назад, він відбивався ногами. Офіцери кинулися на нього, з шаблями. Тільки Скорін сидів, білий, як стіна.

Ним трясло, як у пропасниці. То вставав, то присідав знову, ніби не міг рішитися, що йому робити. Таке знущання противилося його почуттю людяності і справедливості. Хотілося встати, махнути рукою на все і йти, куди очі понесуть. То знову ніби хтось радив йому, кинути шаблю під ноги світлійшому і сказати, що він згідний бути вояком, але не катом. Був навіть мент, коли Скорін хотів скочити на порятунок сердюкові. Але всі ті хотіння являлися тільки відрухами не зіпсутої ще до останку душі, відрухами так дивними й не згідними з життєвим досвідом, що Скорін не міг зважитися на те, щоб перевести їх у діло. Закусив зуби і дивився, ніби не при умі. Бачив, як катували парубка, як він пручався усім тілом, відбивався ногами, кусав і як все ж таки остаточна піддавався перемозі. І пригадалися Скорінові всі жахливі картини минулої ночі: той солдат, що відрізав голову дитині, щоб не розірвати шнурка перел, тії рейтари, що трупів добували з гробів, щоб поздирати з них трухлі вбрання і золотом перетикані пояси. Пригадалися порозчереплювані голови й повипускані з черев кишки, і Меншикова кінь у червоних панчохах, і ті трупи, що хиталися на гілляках, як мішки,— все, все! і — Скорінові зробилося так гидко, так скучно, так нудно на світі, що не хотілося вже нічого, лише, щоб раз покінчити з тим усім. Годі довше, годі! Але в його свідомості, десь глибоко на споді, як іскра в попелищі, жевріла ще одна гадка: що буде з Мотрею? І її покличуть на цей суд, стануть питати, знущатимуться над нею. Не дожидати того, не бачити! — протестувала душа, але останки розуму казали витримати, щоб там і не було. І Скорін бачив, як князь Меншиков зірвався зі свого місця... Який же він смішний, дарма, що гарний. Як він підстрибує, мов лялька на шнурку, як кумедно розвіваються поли його зеленого кафтана, показуючи червону підшивку й білі шкіратяні штани з великою латкою на заді. Яке воно жахливо-смішне отсе ціле життя!

"Панове, на місця! На місця, панове!" — гукав світлійший на членів високого суду, котрі возилися біля дверей з сердюком, як з ведмедем собаки.

Почувши голос вождя, розскакувалися, поправляли кафтани, ордени, волосся і вертались на свої місця. Біля дверей стояли рейтари, а між ними лежало щось безобразне, окервавлене, теж гидке, підскакувало в судорогах передсмертних і постогнувало важко.

Князь Меншиков підступив до вікна. Відчинив його і плеснув у долоні. "Кілька людей тут!"

До зали вбігло кілька рейтарів.

"Того тут на паль!" — наказав світлійший, показуючи блискучою від брильянтових перстенів рукою на те щось, що лежало біля дверей.

Підняли й винесли геть.

Хтось хотів замикати вікно. Меншиков не велів. Хай провітриться.

В залі, хоч як вона була простора, діймаво, аж млісно, чути було людський піт і кров. Крізь вікно влилося холодне повітря. Але разом із ним з міста стали напливати дими, свіжий згар і людське голосіння. І світлійший велів-таки зачинити вікно.

Члени суду приходили до себе.