Мазепа - Лепкий Богдан

Нині треба нам це діло зробити".

Нараз зауважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів: "Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншого сорту, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор".

"Майор!" — і Меншиков згордлизо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені, губи.

"Йому б, ваша світлосте,— озвався хтось несміливо,— горілки з перцем, це кращий лік від блюмеyтростової масті".

Князь став і глянув на смільчака: "Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести баклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди!"

Світлійший сів.

"Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є".

"Спасибі!" — відповів Скорін.

"Овва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомственний дворянин і філософ".

"Мене і без горілки голова болить".

"Як хочеш, а ми таки вип'ємо за здоров'я його величества і на погибель врагам і супостатам його".

Всі встали. Мусив піднятися і Скорін.

"Дайте й мені,— попросив. Налили й піднесли йому. Випив і попросив ще. Налили другу.— Ще!"

"Ні, Петре Павловичу,— спинив його світлійший,— боюся за твоє здоров'я".

"Хочу впитися, князю,— відповів.— Я ще п'яний не був ніколи".

"Як не був, так і нині не треба. Але третю все-таки можна тобі дати, не вп'єшся. Так. А тепер, панове, вертаємось до діла".

Він розгорнув перед собою папери, вмочав перо в чорнило, спробував писати, відкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило приставало до пера, і нотував собі якісь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками.

"Нам треба переслухати ще одну персону — почав, відсуваючи папір,— і то жіночого рода, не з простих жінок, а Мотрю Василівну, доньку покійного Василя Леонтієвича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумління хитрого зрадника Мазепи. Як вам відомо, панове, отся Мотря Василівна не була чужою гетьманові Іванові Степановичеві, і, якщо вона справді женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподіватися, що від неї одної довідаємося більше, ніж від усеї тієї чорної юрби".

І світлійший наказав покликати Мотрю Василівну.

"Якщо вона недужа, то можна її сюди принести з ліжком, двері доволі широкі".

Суд поправився на своїх кріслах. Мимохіть кожний глянув на свої чоботи, пригладив штани і поправив пальцями волосся. В залу внесли Мотрю Василівну, відому широко й далеко за казкові маєтки, за фантастичні пригоди — аж до смерті безталанного батька включно. Всі були цікаві, як вона буде поводитися перед судом і які відповіді подасть. Не менше цікаво було, як світлійший переслухуватиме тую пані, чи так, як козаків і батуринських міщан, чи політичніше. Знали, що світлійший дбав про славу чемного й добре вихованого чоловіка, як звичайно дбають про неї доробкевичі.

Внесли ліжко. На нім лежала Мотря. Була накрита по саму шию, очі повіками накрила. Дві хвилі темного волосся спливали по подушках.

Дивно вражала та жінка серед гурту мужеських грубих облич, так дивно, що навіть світлійший, бачилося, забув язика в роті. Дивився і не знав, що йому робити. Гукати своїм звичайним способом не хотів, але й надто уважливо поводитися — теж ні. Він же тут пан життя і смерті усіх, отже, і її. Як велить, так і буде.

"Ви, Мотря Василівна, Василя Леонтієвича Кочубея донька, а дружина Івана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста?" — спитав голосом різким, але спокійним, без тону зневажливого і злобного.

"Я Мотря Василівна Чуйкевичева",— почувся тихий, але виразний голос.

"Будь ласка, розкажіть нам, що знаєте про виїзд бувшого гетьмана Івана Степановича Мазепи. Куди і з якими намірами він від'їхав. Вичисліть, хто був при йому, і загалом, будь ласка, говоріть усе, як на суді".

Мотря порушилася на ліжку. "Знаю, коли гетьман від'їхав, бо при від'їзді його з двора була, а на решту питання дозвольте мені не відповідати".

Князь Меншиков посунувся зі своїм кріслом в напрямі Мотриного ліжка.

"Я, ласкава пані, не дикун, знаю, якої вважливості гідна жінка тої "кондиції", що ви, та ще недужа. Але бувають випадки, коли ця чемність мусить уступити перед обов'язком. Мій обов'язок — вимагати від вас точної відповіді на раз поставлене вам запитання".

"А мій обов'язок, князю,— мовчати".

"Позвольте пригадати вам, що тут не салон ясновельможного пана гетьмана, а тільки судова кімната, значиться, місце, котре нас звільняє від кавалерських, так милих нашому мужеському серцю обов'язків супроти гарних жінок, вкладаючи на нас натомість єдиний та важкий обов'язок пильної і вірної служби нашому панові й повелителеві, його величеству цареві".

Мотря знову примкнула повіки й лежала в ліжку, як у саркофазі. Байдужим був для неї цей суд, байдужим — князь Меншиков і ціла тая трагікомедія.

Хоть сонце піднялося високо, в залі тьмилося від димів, що повисли над містом. Здалеку чути було луск сокир. Це в гетьманському саді стинали щонайкращі, найрівніші дерева на гострі палі для непокірливого козацтва.

За кожним ударом мертвецьки-бліде обличчя Мотрі здригалося, ніби це її били.

Скорін мовчки дивився на носи заболочених чобіт, наче вперше їх бачив і ніби дивувався, чому вони такої, а не іншої форми. Його прегарне, мов грецька статуя, обличчя тратило свій звичайний вираз, бездушніло. Тільки очі горіли, тільки в них малювалася та внутрішня боротьба, котру Скорін провадив з собою. Його руки лежали спокійно на колінах, але й вони за кожним ударом сокири ледве помітно здригалися. Нікого більше не турбувало те, що діялося поза стінами цього дому. Колесування, всаджування на палі, припікування залізом — вони до того привикли. А вже відрубування голів або вішання — це прямо річ природна, без якої годі собі уявити життя. Як же без того і вдержати "подлий народ" в границях приличності? Навіть шляхетно уроджений чоловік мусить чогось боятися. Хто начальства, хто жінки, хто Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах війни, та ще в такому небезпечному краї, як Україна!

Ніхто об тім не думав. Думали, коли світлійший покінчить діло з Мотрею. Наскучило. Жінка вона гарна, то правда, і значна, донька Кочубея, але годі навіть з такою красунею возитися, як кіт з оселедцем. Або кажи, або хай з тобою батіг говорить.

Офіцери лихі були на Меншикова. Сподівалися сенсації, а тут ніщо, сіро, як цей пізноосінній день. Охочий до спання майор всувався у фотель, долішня щока обвисала йому, очі маліли й уже мав знову задрімати, як нараз почув якийсь луск і дзенькіт острог. Це світлійший посунув фотелем і, стаючи над ліжком Мотрі, цідив крізь зуби: "Ви, Мотре Василівно, мабуть, привикли до своїх козацьких судів, а в нас вони інші. Я з вами довше цяцькатися не можу. Або кажіть, або зачну говорити по-руски. Чула?!"

І він тупнув ногою, як на солдата. Скорій порушився на кріслі, підскочив, але запанував собою і сів назад.

"Чого сердишся, князю?—відповіла спокійно Мотря.— За тобою право й сила переможця, за мною тільки право людини, а вся моя сила — мовчання. Чого хочеш від мене? Хочеш карати — карай, я готова. Посилай мене на смерть, але не вимагай того, чого я ніяк зробити не можу".

Лагідна, переконуюча мова Мотрі заспокоїла князя. Він усе ще не тратив надії, що довідається дещо від неї. Про зносини Мазепи зі шведами — ні, бо, може, вона того й не знає (Мазепа не дурний з такими тайнами звірюватися перед жінками), але все ж таки повинна вона сказати, котрі старшини перейшли з гетьманом і чи забрав він усі інсигнії з собою, чи деякі залишив у Батурині і де. Хоч те повинна йому сказати. Що ж це за тайни? А для нього все-таки важливо знати одне і друге, та ще з її уст. Гетьманські інсигнії — не що-будь. Поминаючи їх реальну вартість, вони при виборі нового гетьмана гратимуть велику роль. Інсигнії в очах "подлого народу" — це святощі, символ законної влади. Це вона йому мусить сказати.

Він погладив вус, притягнув крісло до її ліжка і почав іншим голосом: "Ну, так. Я бачу. Ви потрапили, так сказати, у важкі обставини. До того недуга. Але, гадаєте, легко мені допитувати таку гарну, таку шляхетно уроджену пані і виставляти себе, як людину грубу, неедуковану. Зрозумійте мене. Покиньте ви всілякі упередження і говоріть зі мною, як з чоловіком. Годі ж мені записати в протоколі, що ви не сказали нічого. В якім світлі показав би я себе перед царем. Ні, ні, Мотре Василівно, повірте ви слову моєму, я вам лиха не бажаю, я навіть готовий постояти за вами. Скажу: жінка, котру важко досвідчила судьба, втратила батька, перебула чимало всілякого горя, з рідною матір'ю не змогла дійти до ладу,— гадаєте, не знаємо, хто така Мотря Кочубеївна.Ц Але ж все-таки відчиніть свої уста, покажіть, що ви не легковажите царським судом й не помітаєте мною. Скажіть хоч дещо!"

Мотря глянула на Меншикова: "Чого хочеш, князю?".

"Чого я хочу? Ось, приміром, мені цікаво знати, хто з гетьманом відійшов з Батурина, бо, хто остався знаю, і знаю, що вони тут творили, між ними й ви, Мотре Василівно".

"З гетьманом відійшов мій муж, Іван Чуйкевич. Я їх випроводжала на поріг отсеї хати".

"А другі?"

"Других не бачила й бачити не хотіла".

"Не хотіла. В тім-то і річ. Не хотіла... А знали ви, куди вони йдуть?"

"Як знала, то про себе".

"Про себе. Гарно. Це все одно, що нічого не знали б. Ще гірше. Так тоді полишім це діло. Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з вашого боку не мудро. Бо ми вже й без вас знаємо".

"Як знаєте, то чого ж питаєте мене? Бачите, що мені балакати важко. Я недужа".

"Чого питаю? Бо це мій обов'язок, пані. Важкий обов'язок. Але, якщо ви не хочете балакати про других, щоб не зраджувати їх, так, будь ласка, скажіть, чого це ви, женщина така делікатна й добре уроджена, дралися разом з мужвою, мов яка амазонка? Мені це інтересно знати, навіть дуже, хоч би для зрозуміння отсього сфінкса, що зветься жіночою душею".

(Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловіком, котрому не тайні чужі слова, котрий пройшов курс історії, не минаючи й міфології.)

"Але,— додав нараз, зриваючися з фотеля,— вам, мабуть, важко лежачи говорити. Позвольте, я вам подушку поправлю.