Мазепа - Лепкий Богдан

Скаже, що не хотіли здаватися. А безборонних він винищив розмірно мало. Кількасот людей покарав примірно для постраху. Цар губив куди більше...

Переїжджаючи вільною ходою попри палі, роздумував над тим, які б то нові придумати кари, щоб слава про них розійшлася широко й далеко по збунтованім краю, бо сам Батурин на завтра стане городом мерців. Пишуться тут тільки згарища і трупи. Інакше бути не може...

За проїжджаючим князем поверталися посаджені на своїх сідалах жахливих сідельники страшні й водили за ним кривавими очима. Годі було зрозуміти, чи благали пощади, чи посилали свій останній проклін...

Все одно!

І світлійший стиснув острогами сліпуватого коня. Минаючи останню палю, запитав: "Добре сидіти?.. Що?"

ГЕТЬМАНОВІ СКАРБИ

Офіцери їхали за князем на пристойному, воєнним уставом приписаному, віддаленні.

Деякі здригалися, але не показували того по собі. То поправляли плащі, то погукували на коней, що нерадо проходили крізь страхітну алею.

На деяких обличчях малювалася дивна, тупоумна цікавість, яка буває звичайно в малорозвинених людей, коли їм доводиться бачити людські муки. Ні жаху, ні співчуття.

Тільки ті, що їм недобре робилося в маштарці, понурили голови й поплескували коней по шиях, нібито коні бояться, а не вони.

Проїхали.

Довго ще бігли за ними стогони й важкі зітхання. Чіплялися кінські копита, хотіли завернути князя. Але князь не любив вертатися з дороги.

Нема нічого небезпечнішого для вождя, як на війні показати себе м’яким.

Тільки чоловік твердого серця може втримати дисципліну.

Хай конають.

М'якосердні офіцери під'їхали до себе. Їх коні ступали рядом.

"Страшно, брат, що?"

"Життя один жах. Краще не думати, а жити".

"Мого дядька теж посадили на паль в Москві, на Красній площаді, біля Лобного мєста. Розказувала мати, що три дні й три ночі сидів. Страшно мучився".

"Один сам собі життя відбирає, а другий — рад би вмерти і не може".

Під ногами хлюпотіло болото — зі снігом і кров'ю перемішане.

"Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе".

"Тільки ти, чуєш, не спробуй. Дивись на мене, брат. Мій батько був стрільцем. За царівною стояв. Зарубали. А я все ж таки, славити Бога, капітан. І зі мною всіляко бувало. Як дуже зле, то гадаю про матір. Усе треба про когось гадать".

Над городом висів туман. Густий, сірий, аж чорний. Все губилося в тій мутній імлі. Тільки іноді спалахне щось, скипить, заклекотить, полум'я бухне високо й гасне. Солдати гасили пожежу. Бігали по Батурині, як по пеклі чорти. Як привиди суєтилися їх чорні силуети.

Коні стиралися боками о себе, їздці штовхали себе чобітьми. Відрадніше було.

"Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я живу, чи мені тільки сниться".

"Кажу тобі, не думай. Горе думаючій людині".

"Гадаєш — цар і Меншиков не думають?"

"Їм вільно, а нам ні. Вони за всіх думають і відповідають за всіх. Наше діло слухати й робити, що нам велять. За роботою забуваєш про все".

"Гарна мені робота!"

Їх коні перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то на купах. З перерізаними горлами, з поторощеними черепами, з проколеними наскрізь грудьми.

Коні жахалися і відскакували набік.

Треба було поводи кріпко тримати в руках.

Іржали. Те іржання далекою луною гомоніло серед мертвецької тиші. Солдати не кричали, не кляли, як звичайно.

Здавалося, що й вони вжахнулися зі свого нічного діла. Гасили останки пожежі та стягали трупи, бо не можна було не то проїхати, але й пройти, їх черевики і чоботи, гамаші і штани були поляпані кров'ю, як у різників.

"Жорстокий наш народ",— почав молодий капітан.

"Кожний народ жорстокий, і нема нічого страшнішого, як пустити людей на людей".

"А все ж таки чого ми так мордуємо тих хохлів?"

"Щоб вони не мордували нас".

"Хохли?"

"Гадаєш, що не вміють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?"

"Але до нас вони не пхаються".

"Бо не потребують. Мало в них землі і всякого добра?"

"Тому, гадаєш, поруйнувати треба".

"Треба чи ні — це знати цареві, не нам. Цар, кажуть, до моря іде, крізь Роntus Еuхіnus, до Персії та до Індії багатої, цілий світ підіб'є, як другий Олександр... А ми люди його".

"На мене, то найкраще дома сидіти. В нас деревенька така у ю т л и в а, ставок, і річка протікає. Перед хатою на стовпиках рундук. Як сядеш увечері і задивишся перед собою — на поля, на ліси, на шуварі, повні водної птиці, так прямо рай. Нічого тобі й не треба. Та ще коли б дружина люба й вірна, та двоє-троє діточок..."

Минали хату, перед котрою на подвір'ї лежала ціла вирізана сім'я. Батько, мати, дідусь і кількоро діточок. Сам дріб. Чіплялися за одежу батьків, і так їх порізали.

Офіцер зняв капелюх і перехрестився.

"То ще ніщо,—потішав його товариш.— Я тут бачив куди ще жахливіші картини. Випорювали дітей з матірних лон... Тьфу!"

"Ну, брат, кажи, що хоч, а таки наш солдат, то дич".

"Солдати такі, як їх офіцери".

"А офіцери, як вождь".

"Від вождя накази йдуть. Він відповість за все".

"Перед ким?"

"Перед Господом Богом відповість".

"Чекай псе, нім кобила здохне".

Доїздили до майдану.

Тут світлійший зупинив позиченого коня й пересів на свого. Цей стренувся, почувши пана. Не полошився, лише квічав, як свиня. Меншиков гладив і заспокоював його: "Здурів кінь, сказився! Заспокійся же раз!"

На майдані "під караулом" стояв спорий гурт козаків. Між ними чимало старшин, іменитих родів сини. Порубані, посічені, покалічені й обезвічені, в подертих сорочках, бо свитки й кунтуші, навіть чоботи москалі з них позабирали для себе, справляли враження відірваних від шибениць або знятих з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колізеї, кинутих на поталу диким звірам.

Меншиков переїхав конем перед тим фронтом. Пильно заглядав кожному в очі. Шукав між ними знайомих, в першу чергу Кенігзена і Чечеля, котрих конче хотів дістати в свої руки. Їх не було. Князь сердився.

"Де полковник Чечель? — гукав.— Хоч би з-під землі, а я його мушу добути".

Козаки здвигали раменами.

"Брехуни, облудники, фарисеї! Від вас ніколи не довідаєшся правди".

Наїхав на котрогось конем. Кінь знявся на задніх ногах, але на чоловіка не скочив.

"Говори, де полковник Чечель?"

"Не знаю, ваша світлосте. Може, вбитий".

"Брешеш! Не вбитий він. Солдати скрізь між трупами шукали. Кажи, де заховали, а то язики повириваю, шкіру живцем здеру".

Козаки мовчали, як німі. Світлійший повернув до своїх.

"Привести мені Мишку сейчас. Вішати й голови рубати може хто-небудь, а мені тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образовані, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали"...

Світлійший закашлявся, дим зайшов до горла.

"Як панове старшини вітали моїх послів, так я привітаю їх. Ще краще, бо князь Меншиков не хоче оставатися в довгу".

Ворони налетіли такою великою хмарою, що темно зробилося нараз, зняли такий крик, що світлійшому годі їх було перекричати.

Казав стріляти по них. Птахи розліталися на всі боки.

Нараз двох ордонансів прискакало на спінених конях.

"Що таке?"

"Гетьманські клейноди знайшлися".

"Лиш клейноди?"

"І грошей чимало теж".

"Де?"

"В окремому склепу".

Світлійший погладив вус. Блиснув очима, як вовк. Не скрив жадоби до грошей.

"Безпечні там ті скарби?" — спитав.

"Так, ваша світлосте. Коло того склепу варти ратним строєм стоять і бережуть грошей і клейноди тих накріпко, щоб крадежі й "утечки" з ними ніякої бути не могло",— відповів, ніби з книжки прочитав, ордонанс.

"Добре. Побачимо".

Навіть про козацьких старшин забув. Вість про Мазепині скарби полонила його розум. Був певний, що ті скарби чималі. У кого ж і є гроші, як не в Мазепи? Меншикова свербіли руки. Щось до них нині прилипне. Покликав одного із полковників, котрому більше других довіряв.

"Передаю на тебе тих людей",— показав на козацьких старшин.

"Їх треба покарати відповідно до ранг і до заслуг. Добиратися їм до живих печінок помаленьку та полегеньку, щоб чули, що здихають. Зараз тут Мишка надбіжить, він митець. Добре пильнуй, щоб не втік котрий. Молодшим повідрізувати вуха й носи, поламати руки, поприв'язувати до дощок і пустити на Сейм. Старших,— тут Меншиков підніс свій голос,— поздиравши їм їх хохлацькі чуби, повісити й шибениці теж на тратвах з водою на Сейм пустить. Хай пливуть на пострах неспокійної країни! Побачимо, чи захочеться хохлам бунтуватися вдруге".

Повернув коня, але пригадав собі, що він полошиться і пересів на другого.

Кивнув на своїх офіцерів і пустився назад на Гончарівку. Сердився, що не прочищено головної вулиці. Скрізь балки, головні, трупи. Годі було проїхати. А світлійший спішився. Тягнуло його Мазепине золото до себе.

Ворони знов збилися у велику чорну хмару і летіли за ним. Ніби де князь, там для них і жир. Хоч жиру і без того скрізь було багато.

Більше, ніж сподівався князь. Навіть більше, ніж того хотів. Як сімейний чоловік нерадо дивився на помордованих жінок і дітей. Але, Боже ти мій! Це ж війна. Ще гірша, ніж війна,— бунт!

"САВСЬКА ЦАРИЦЯ МАГДАЛИНА"

Мотря після допиту лежала в боковій, далекій кімнаті сама одна.

Знала, що за дверми і під вікнами стоять вартові, котрим приказано "со всяким остерегательством" присмотрювати за нею, щоб туди ніхто не увійшов і щоб вона "утечки не учинила". Дубові віконниці на залізних завісах при вікнах, з малими, в олово оправленими шибками, позамикано наглухо. В кімнаті темно було, неначе серед ночі.

І добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що діялося на майдані і в маштарці. Чула тільки постріл, але за останні часи так до пострілів привикла, що не гук, а тишина бентежила її. Що лиш в тій тишині, лежачи безсильно на постелі, почувала всю велич свого горя. Була здана на ласку й неласку ворогів. Може, вже вирішено її долю. Може, за хвилину відчиняться двері й увійдуть кати.

Не бентежилася тієї гадки — деревіла. Пережила стільки, що тратила чуття. Що гіршого могло статися від того, що вже побачила? Очима тіла й душі... Жахливі картини пересувалися перед нею, забираючи з собою останки сил.

Існувала завішена між небом і землею, між життям і смертю, рвалися останні волосинки свідомості, терпли руки й ноги, переставало битись серце, ось-ось і полетить стрімголов, як летіла колись на розгуканім коні, поки не зупинив його Чуйкевич. Пощо? Чи не краще було згинути тоді, добровільно, в буйному розгуканні сил, у вихорі неусвідомлених бажань? І чи не краще було заснути при останніх звуках розбитої бандури, заснути і не збудитися більше.