Мазепа - Лепкий Богдан

Чумаки радо спочивали в Батурині, знаючи, що тут їм не буде ніякої шкоди. Чужі купці приїздили з возами, навантаженими всяким добром. По заїздних дворах не раз і цілу ніч забавлялося веселе товариство.

Нині ніби гураган перелетів туди. Камінь на камені не остався. Ні один двір не залишився цілим.

Ані краса, ні старинність будинків не спинили руїнницького завзяття. Гинули жінки зарівно як і мужчини, діти, як і старці, вимордовано дідів, батьків і внуків.

Трупи не поховані лежать там, де їх заскочила смерть. Для більшої зневаги, для постраху населення відмовлено їм останньої християнської прислуги.

Хай над ними небесні зорі замість ярих свічок світять, а вовки хай їм "вічную" співають.

Замість людей гайвороння, круки і всяка чорна птиця з усіх сторін злетілася на похорони.

Але зорі не хочуть світити, місяця не видно, тільки вітер виє, раз ніби плаче, то знов ніби злобно регочеться... Дивується — бо ніщо не спиняє його лету, ні хати, ні мури, ні навіть дерева крислаті. Ще тільки останки замкових мурів стирчать, ніби останки зубів у розторощеній щоці велетня. Але й цей останній слід могучості колишнього Батурина залишиться тільки до слідуючого ранку. Замок мають знищити до основ, щоб нелегко було його відбудувати.

Наказ царський і завзяття князя Меншикова повисли над гетьманською столицею. Батурин має стрінути доля Ніневії, Трої, Карфагену і Єрусалиму. На вербах над Сеймом мають повиснути не арфи старозавітніх співців, а трупи повішених батуринців, щоб степові вітри, як на струнах, грали на них свою журливу пісню, пісню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко крізь простори віків.

Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нині з резиденцією гетьманською...

Лише не дивуються московські караули. Привикли до руїни. Слова "цар" і "кара" зливаються в одне поняття.

Іван Грозний і Новгород Великий, цар Петро і Батурин. Цар Петро цілі повіти нищив і вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як він велить.

Два вартових на руїнах Батурина розмовляє з собою.

"Завзятий народ, ті черкаси. Боронилися, як чорти. Соромно казать, але від мене якийсь дід відбивався голіруч. Я на нього зі штиком, а він на мене з кулаком".

"І що?"

"Що ж би. Все-таки, що штик, то не кулак. Поклав я його. Але натомився чимало. Прискакував проклятий, підстрибував, присідав і кілька разів так мене штовхнув, що аж свічки засвітилися в очах".

"Зі мною, брат, ще гірше було. Вбігаю до якоїсь міщанської хати, а там жінка з шаблею у руці. Так на мене наперла проклята баба, що треба було подаватися назад на подвір'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила своїх дітей".

"І ти втік?"

"Не втік, а завалив двері і хату підпалив".

"Згоріли?"

"Авжеж. Ні живої душі не випустили ми звідси. Знаєш, коли б не те, що був-таки добре випивший, то, мабуть, не діждав би нинішньої ночі. Нам не жаліли горілки, а горілка додає відваги".

"Розігріває".

"Не лиш розігріває, а таке щось робить з чоловіком, чортзна-що. Такої хоробрості набираєш, що по-тверезому і згадувати страшно. Сам себе не пізнаєш".

"А все ж таки, брат, страшно".

"Чого?"

"Людей ми порізали, не поросят".

"Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б стільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже-то плодний народ, ті черкаси".

"Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва".

"Може б, і на Москву пішов".

"Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків?"

"І наших вони побивали. Згадати Конотоп. Мій батько під Конотопом упав".

"Там наших вигинуло багато".

"Отож-то, брат. Знає батюшка-цар, що робить".

"Знає".

Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним.

Сніпок підскакував, як живий.

"Чорт весілля справляє".

"Багато нині радості між чортами".

"Людям горе, а чортам радість".

"Не згадуй чортів серед ночі!"

Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.

"Чуєш?"

"Що?"

"Наче хтось стогне".

"Пустяки... Це так. Після кожної різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в вуха і не дає спокою".

"Ні, таки стогне. Піду подивитися що".

"Іди. Постою. І так нічого боятися. В Батурині самі мерці".

За хвилину той другий вернувся.

"І що?"

"Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити".

"І ти добив?"

"Ще б там! Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся".

"Страшно, брат!"

"Чого?"

"Стільки кровопроливства ми нині учинили".

"Ми? Робимо те, що нам наказує цар".

Присунулися до себе й шепотом розмовляли далі.

"Цар? А може, це не цар, лиш антихрист".

"Може... А нам не один чорт".

"Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме".

"Як антихрист побідить, тоді він буде Бог".

"А як ні?"

"Дурний! Молчать і не розговарівать. Що таке ми? — І солдат сплюнув.— От бачиш, що наш брат: тьфу! ...Я раніше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасати. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди".

"Люди! — і другий злобно засміявся.— Люди! Христос наказував любити ближнього, прощати".

"Або я знаю, що наказував Христос. Попи знають, а попи за царем".

"Не всі".

"Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш".

"Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок".

"В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину".

"Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла і — не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили".

"Гарна?"

"В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, на таку гарну, що хоч пальці цілуй".

"І?"

Солдат тільки рукою махнув: "Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня!"

"І — що? Що?" — допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселе, живе.

"Вбив я її. А тепер жалію, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло. Сильно вдарила".

Присунулися ще ближче. Шептали собі до вуха.

"Знаєш, брат, у нашім батальйоні є такий, що живих жінок не любить".

"Ні?"

"Навіть не дивиться на них".

"А як?"

"До вмерлих охоту має".

"До вмерлих? — і той другий сплюнув.— Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле, то вже другий світ. Нам до них не торкатися".

"Грішне".

Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв'язати вічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ.

Нараз ліктями один другого торкнув.

"Бачиш?"

"Що?"

"Ніби хтось ходить".

"Де?"

"По кладовищу. Бачиш?"

Другий притакнув.

"Ніби ходить... Вмерлець!"

Перехрестилися і змовили молитву.

"Говорять, душа дев'ять днів не покидає того місця, де жило її тіло. Звичайно на вінику сідає і стирчить".

"Я чотирнадцятого дня душу на вікні бачив. Притулилася до шибки, така біла-біла й дивилася так сумно на світ".

"Бідна душа, жаль їй відходити від нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловік привикає".

"І не тільки те. Що на цім світі — кожний знає з нас, а що на другім — не знає ніхто".

"На другім краще".

"Для праведних, а для грішників пекло".

"Підемо, брат, до пекла".

"Га, що ж, як треба, то підем".

"А тії тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всі свої гріхи".

"Подякують нам".

"Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладовищу".

"Сновигають... Говорять, після битви душі погибших у бою далі з собою б'ються. Як задивитися на хмари, то видно".

"Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди товпищами снуються. Багато цікавого на світі".

З острахом дивилися на недалеке кладовище, по котрім щось снувалося. Попідносили коміри, повсували руки в рукави і мовчали.

На кладовищу з одної гробниці виліз дід. Його поранили були, пролежав між трупами до ночі, а як скінчилася різня, хильцем, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладовища. Всунувся у гробницю, котру відчинили солдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно, вітер снігом і попелами мете, солдати сплять, кого горілка приспала, а хто втомився, "працюючи" над міру, і дід зважився вилізти зі свого сховку. Розглядався кругом.

"Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив!"

Припадав до тіл, мацав чи теплі, вухо прикладав до грудей, чи не почує удару живого серця. Морозом смерті проймало його. Дід не боявся трупів. Прожив більше ніж сотню літ. За молодих літ не в одній пригоді бував. Раз у битві цілий його курінь поліг. Він один остався. З-поза трупів, як з-поза валу на ворогів стріляв. Не раз онукам розказував тую пригоду. Оповіданням своїм викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось живим у Батурині остався і внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть не затулила правді уста. Шукав живих.

Як же втішився, натрапивши на якогось недобитого козака. Оглянув рану, заволік його до гробниці і примістив, "Не стогни, щоб ворог не почув. Вони ранком покинуть наш Батурин, вовкам і крукам залишать його на жир. А ми, сину, на злість їм житимемо. Зробимо тут лад. Позапратуємо покійників, поживемо ще. Життя навіть від царів сильніше".

Якогось хлопця на плечах приніс, бо цей сил не мав іти. І теж примостив його поза домовинами в могилі. Молодицю якусь привів. "Не плач, доню, не плач. Досить тут сліз пролилося. Який із них хосен? Хосен може бути лиш з діла. Діло робитимемо".

Вірив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшениці знайшов. В землю його загріб і ратицею притоптав, щоб не зродило. А зерно щолиш у землі скільчилося, виросло й видало стократний плід. Дід вірив, що і з Батурином так само буде. Не пропаде він, о, не пропаде!

Останеться. Хоч би лише він один — дід. Розкаже живим, що претерпіли покійні. Живі, хай живе гадають.

Правди і волі не заховаєш у землю і не притопчеш своїм чортячим копитом, ратицею антихристовою.

Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скінчився світ. Дід вірить у його безконечність, вірить, що Україна не вмре.