Мазепа - Лепкий Богдан

Нас тут кілька колишніх козаків, здебільшого таких, що до служби військової неспосібними стали, тому й на ріллі поселилися. Але ми цікавимося, що діється у світі. Все хтось з певних людей на звіди їде. Скрізь маємо своїх вірників, ті й переказують нам".

"Так у вас є своя пошта".

"Щось ніби жива пошта.— А, наблизившися до Чечеля, шепотом сказав: — Ми вже й гетьманський маніфест читали. Я собі навіть відписав його, бо я письменний".

"То вже й маніфести з того приводу ходять?"

"Еге ж. Гетьман розсилає свої, а цар свої. Цар пише, нібито гетьман зрадив його, не для добра народу, а для власної користі. Нібито він нас польським панам, а церкву нашу єзуїтам на поталу віддати бажає".

"Ого!"

"То ще не все. Слухайте далі. Та ще каже, нібито не москалі наш народ угнітали, а гетьман, нібито не цар усякі податки на нас накладав, а лиш гетьман багатився кривдою нашою".

"І ви вірите?"

"Хто дурний — хай вірить. Я до них не належу. Каже цар, що він жодного єфимка з України до своєї казни не хоче. Обіцяє тим, що повернуть до нього, "милостивеє отпущеніє вин їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без всякого умаленія" та ще нагороди великі за вірну службу".

"За таку, як Ніс йому служив",— докинула хазяйка.

"А гетьман?"

"Що пише гетьман, питаєте?"

"Так".

Хазяїн попросив його в ванькир, добув із-за образа вчетверо зложений лист паперу і сказав: "Читайте, що наш гетьман пише".

Чечель прочитав гетьманський маніфест, зложив його назад і, віддаючи, запитав: "Що ж ви на це?"

"Питаєте? Гетьманові вірю. Він правду пише. Перейшов до шведа не заради користі, а лиш, щоб визволити нас із царської неволі, з того ярма, котрого довше носити годі. Невже ж ми сліпі чи дурні, щоб не бачити, до чого воно йшло? До скасування нашого козацтва й гетьманства та до перестроєння нашої землі на московський лад. Це всякому ясно, хоч не всякому страшно, бо багато є таких, що це їх ані болить, ні свербить. А хіба ж нам не все одно, хто над нами панує. Хлопові одна біда — говорять, бо дурні. Та ми, козацькі люди, знаємо світові лад".

"Так ви співчуваєте тому, що гетьман зробив?" — запитав Чечель.

"Не тільки співчуваємо, але й постояти готові".

"То гарно. А багато вас?"

"Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський, гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий, на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не пішли".

Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й ліси, лани та млини, усякі доходи й вигоди, жаль їм буде втратити ті маєтки. Та ще тепер, коли цар обнадежує усякою ласкою своєю, хто тільки покається і вернеться до нього. Не одного він на цей гачок легко зловити може. Зокрема тих, що мають родини, жінок і дрібних дітей. Що станеться з ними? Ані їх із собою брати, ані дома лишати, от і біда!

"А не знаєте, куди діваються жінки й діти тих старшин, що з гетьманом пішли?"

Хазяїн тер чоло: "Підождіть, будь ласка, хай пригадаю. Щось мені і про них доповідали. Ага. Кажуть, немов-то деякі до Прилук втекли. Так нібито й Орликова жінка, і гетьманського господаря Цурки".

"Прилуки досить далеко від воєнного терену, може, їм там і безпечно буде".

"Не знаю, може. Тільки в Прилуках усього сотня вояків і то народ не дуже надійний, такі, що з полків повтікали. Не знаю, чи можна їм довіряти, бо не без маєтків старшинські жінки до Прилук прибули".

І оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний буде від того, як себе там ті старшинські родини почуватимуть, бо чого для своїх жінок і дітей не зроблять їх мужі й батьки.

"Але ми балакаємо,— почав господар,— а ваша милість утомлені. Який же я нездара. Жінко! А приладь там постіль у світлиці і дай чистої води в цинову вмивальню, та ще добудь із скрині білизну щонайтоншу, спішись".

"Ніби я цього сама не знала,— відповіла йому жінка,— аж ти мені це потребував казати. Все наготовлене як слід. Проси їх милість, хай звелять перейти у другу половину".

Чечель щолиш тепер почув, що йому дійсно нічого так дуже не треба, як води, білизни і постелі. Він ледве на ногах тримався, повіки спадали йому на очі, як крила птиці, котра вже далі летіти не може, в голові, ніби буря шуміла.

Подякував добрій хазяйці і з хазяїном перейшов через сіни до світлиці. Тут за печею були криті двері до малої кімнатки без вікон і без других дверей, про неї ніхто і не догадався б. В тій кімнатці приготовлено для Чечеля, а в світлиці, на лавці,— для його чури.

І щолиш тепер, як Чечель обмився і хотів перебрати сорочку, побачив, що вона поприсихала до тіла. Насилу повідбирали, хазяїн оглянув рани, бо, як колишній козак, розумів це діло, побажав гостеві спокійної ночі і вийшов.

В світлиці моргнув на чуру. Цей зрозумів знак і вибіг за ним.

Сиділи втрійку і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царське військо, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена поранили, як боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками людей вискочив з міста і забіг аж сюди.

"І тепер ми отсе у вас, а там, у Батурині, лиш згарища, і трупи, лиш москалі, як чорти, снуються по тім пеклі і гайвороння над трупами кряче".

Він уже не плакав, тільки скреготів зубами й затискав молоді кулаки.

Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп'ячій душі.

Помститися, помстити за те все, що накоїли вороги.

Хазяйка кивалася, і по стіні за її спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах. Хазяїн вхопив голову у руки, підпер лікті на колінах і дивився на кут хати, ніби в глухий кут, з котрого виходу нема.

На дворі шумів вітер і політав сніжок.

СУСІДИ

Нараз хазяїн голову підняв: "Цитьте!"

Всі троє стрепенулися. Надслухували. Хтось вулицею ішов, відсунув ворота, наближався до хати.

Хазяїн встав.

"Не йди!" — крикнула жінка й потягнула його за полу.

"Пусти! — відповів, вириваючися від неї.— Не знаєш — гість у дім, Бог у дім. Гостя нам треба-боронити. Ти, хлопче, йди у світлицю і зачини на защіпку двері. Нікого не впускай, поки я не вернусь".

Взяв самопал, відчинив засув і вийшов.

Незабаром вернувся з трьома сусідами.

Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пізню пору нападають, але бачили, що світиться у вікнах, так поступили.

"Ви ще не знаєте, що сталося?" — питав один. Хазяїн дав жінці знак, щоб мовчала. "Нічого не знаємо",— відповів.

"Кажіть, що сталося".

"Москалі Батурин здобули і зруйнували".

"Що ви кажете? — крикнули обоє і руки заломили.— Батурин? Резиденцію гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель, і гетьман недалеко — і здобули? Як же це?" — вдавали, що нічого не знають.

"Гетьман недалеко, та не поспів",— пояснив сусід.

"Не спішився,— доповів другий.— Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з, народом, це для нього так, як для мене торішній сніг".

Хазяїн здивувався. Дотепер про гетьмана ніхто так не відзивався.

"Ти, брате,— почав,— несправедливо кажеш. Як не поспів, то видно, не сподівався, що Батурин так скоро здасться".

"Він не здавався".

"А як же?" — випитувався хазяїн, нібито нічого не знає.

"Наказний полковник Ніс ізрадив, ворогові хід у город показав. Іван Ніс, як знаєш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати і видав Меншикову Батурин. Москалі город спалили, а людей перерізали, не жаліючи ні жінок, ні старців, ні дітей."

Хазяйка запаску до очей піднесла, ридала.

"Старшини всіх нас продадуть, як на заріз худобу, вони тільки того й чекають"

Хазяїн попросив гостей сідати. "Хто вам це, люди добрі, казав?" — питався.

"То ти ще нічого не знаєш? Люди з Батурина прийшли, тії, що з Чечелем насилу з голоду вискочили".

"А де ж полковник Чечель?"

"Кажуть, що в когось у селі. Лихий його зна, де він. Може, далі пішов. Здав Батурин, а тепер до москалів піде, "милостивого отпущенія вин" у світлійшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть".

"Хто?"

"Хто ж би? Старшини. Випрошують собі ствердження давніх грамот і нових на всякі маєтності просять, а ми, хто таке ми? Для старшин ми гречкосії, коли прямо не чернь, хто про нас дбає, — скажи! Вони викрутяться, як в’юни, а ми цареві за гетьманову зраду відповідь дамо, хоч ми в тій зраді неповинні, бо ми до шведів переходити не казали".

"Жаль говорить з тебе, мій брате",— заспокоював його хазяін.

"Не жаль, а правда".

"Може, й правда, але така, як тобі здається".

"А тобі ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять,— по смерті",— додав гумливо.

"Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить".

"Досить, та від прибутку голова не болить".

"Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині".

"Себто як?"

"Атак, що є гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого зробити не можна, того я не перечу".

"Бо не можеш".

"І не хочу. Я б його, як скажену собаку, колом забив, коли б він мене під руки попався. Але невже ж цій Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І скільки! А скільки їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасіння прийме",— і він перехрестився.

Перехрестилися і зітхнули всі.

"То правда,— відповів розсерджений сусід.— Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби — робіть собі, що хочете".

"Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скоріше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий підлий зрадник, як Ніс, того він передбачити не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі".

"А Чечель?"

"Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро".

"А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали".

"Так тоді по-твоєму що?"

"Треба нам перешукати село, чи він де не сховався".

"А як сховався?" — спитав хазяїн, вдивляючися сусідові в очі.