Мазепа - Лепкий Богдан

Там я сили свої залишив, на батуринських валах кров свою пролив, тоді, як ви тільки злобою і помстою дихали на себе".

Чув, що лагідним словом совісті їх не зворушить, а влещувати не хотів, розуміючи, що тільки правда, єдина, свята, чиста правда може отверезити їх.

"За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождем своїм справу здам, якщо Господь дозволить мені стати перед маєстатом його, а як ні — то перед Богом, котрий колись усіх нас розсудить, розсудить мене і вас".

Підступали ближче до нього, ніби хотіли краще чути і розуміти його.

"Одного жалію я нині, а саме, що у Батурині разом із другими не поліг".

"Отож воно і є",— підхопив хтось. Чечель глянув у той бік.

"А жалію тому, бо краще з хоробрими людьми трупом лежати, а ніж поміж негідними жити".

"Ого, ого!" — почулося вже більше голосів.

"Він кривдить нас. Хоробрий який. Легше словами кидати, ніж шаблею рубать".

Чечель шаблю з піхви добув. Тільки шматок рукоятки тримався, та й то був пощерблений і весь у крові.

"Ось вам шабля моя. Як ви своїми краще працювали, так плюньте на мою".

Сивоголовий дід піднявся зі свого місця, підступив до Чечеля і попросив тієї шаблі.

"Будь ласка!" — і Чечель йому подав.

Дід шаблю на руках угору підняв, ніби молився до неї, а потім її побожно поцілував. "Правдива козацька шабля",— сказав і хотів Чечелеві віддать, але й інші підходили до нього, бо й самі хотіли бачити тую шаблю, котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. І ходила тая шабля з рук до рук, як живий свідок учорашньої страшної боротьби за славу й волю і за честь України. Приглядалися до неї, доторкалися руками, ніби вона жива, хоч порубана, хоч із неї тільки малий шматок остався.

"Кажете, що я втік,— говорив Чечель далі,— що я Батурин залишив, а сам від кари спасався... Брехня! Я боронив Батурин, поки ще можна було обороняти. Трупи оборони моєї не потребують, а попіл і згарища сил моїх не варті. Тих, що живцем у руки ворогів попали, я вирвати не міг. А решту своїх людей і решту своїх сил хотів я заховати, щоб боротися далі за тих, що замість обороняти волю й честь заколот чинять, брат на брата Каїнову руку підносять, безталанний край до заглади ведуть. І за те ви хочете мене москалям видавати? Га, що ж — беріть, потерплю за вас, може, Господь муки мої за спасіння ваше прийме. Може, діти, що бачитимуть цей сором, вжахнуться його і виростуть кращими й чеснішими від батьків своїх. Чого ж ви стоїте? В'яжіть мене, ведіть до караулу, продавайте за іудиний гріш і впийтеся за нього, щоб позабули себе і свій гріх".

Мов зачарована стояла громада. Ніхто і пари з рота не пустив. Старі козаки сумно голови похилили, жінки втирали сльози. Чечелеві жаль груди роздирав. Душу хотів виговорити з себе, не тому, щоб живим звідтіля вийти, а щоб правду сказати, хоч би за неї прийшлося заплатити життям. Чув гіркоту на вустах, і гіркі були його слова, як полин.

"Батьки і діди ваші куди більших від мене на муки і на смерть видавали, кажучи: "Хай ідуть за голови наші!" Навіть батька Богдана чернь двічі видати хотіла, так не було руки, котра б піднялася на нього. Я не Богдан, я тільки полковник Чечель, той що Батурин боронив, та не оборонив, бо зрада відчинила ворота, а зрада від хоробрості сильніша. Чого ж ви чекаєте, поспішайте, бо якщо скортить мене отсю шаблю замість у піхву в груди свої вложити, так тоді пропадуть ваші гроші, пропадуть царські милості. Поспішайте!"

Та ніхто не важився підступити до полковника Чечеля. Рука не піднімалася. Стояв він, як живий докір за тую кривду, котру збиралися йому зробити. Зворушена совість бачила в Чечелю образ усіх тих провідників козацтва, котрих чернь носила на руках, а опісля кидала в болото або у важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий табір. Не лиш гіркими словами, але й ранами своїми, цілою виснаженою появою обвинувачував Чечель товпу за її кривди супроти одиниць, за непорозуміння поміж ними і за незрозуміння спільного добра. Не розуміли, що залежали від себе. Навіть ті, що так недавно ще гукали: "Чечеля, Чечеля нам!", як гукала колись жидівська юрба: "Розіпни, розіпни Христа", навіть ті замовкли тепер, ніби в рот води набрали й дивилися тільки, куди б то їм непомітно вислизнути з майдану. А вислизнувши, ховалися між клунями й хатами, бо хотіли сором сховати. Сховалося і сонце у хмарі, з котрої замість білого снігу став накрапати зимний, куди гірший від снігу, дошкульний зимовий дощ. Тьмився світ, ніби це не до полудня йшло, а бралося під вечір. Сутеніло.

Біля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на бойовище, з котрого ворог утік.

На колодах сиділи старі діди з головами, повними турбот про минуле своє та про майбутнє. Не одне, чого не розуміли колись, зрозуміли тепер і, як могли б, то заховалися б під землю, щоб лиш заховати цей сором, що їх душі палив, їх село, їх громада збиралася полковника Чечеля ворогам в руки видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобі, Боже, що не прийшло до того. За тими думками не зчулися й не помітили, як до села наближалася ватага гультяїв, котрі, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав, вилазили зі своїх криївок, збиралися у великі купи і з темряви нічної виходили на світло дня. Почувши, що цар прощає усім, хто проти гетьмана заявиться і що москалі платять за видачу мазепинців, пустилася на ті промисли погані. Гріш їх манив, манила їх надія наживи.

А все інше не мало для них ніякої ваги. Раз їх викинув народ, не оглядалися на нього. Жити хотіли, а як, якими промислами — їм байдуже.

Допомагали караулам царським виловлювати мазепинців, ставали за собак у тих поганих ловах. Ішли по слідах батуринських утікачів і забрели аж сюди. Головна річ Чечель. За нього заплятять москалі більше, як за сотню звичайних людей. Чечеля, Чечеля їм у руки дістать! Награбували коней, запаслись рушницями, вже вони не розбишаки нічні, а прямо якась військова частина. Вже в них свій отаман є, котрого слухають безумовно, бо за непослух смерть.

Обступили майдан, налетіли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива, нажива буде!

Даремна оборона. Наліт неприготованим застав село. Хазяїни, відрізані від своїх хат, з майдану виходу не мали. Голіруч супротивлятися не станеш. Діди очам своїм не вірять. Невже ж вони дожили аж до того? Невже ж сподівалися таких часів, воюючи колись хоробро і чесно за своїх молодих літ? Невже ж це Україна, невже ж оте я розбишацька ватага — це їхні земляки, люди одної віри й одної крові? З дива вийти не можуть. Боже, помилуй нас.

Чечель зрозумів, що з тими ніякої балачки бути не може. Це вже найгірші зі злих. До них слово приступу не має, на них є одно — сила. Та він безсильний був. Права рука горіла, на тілі повно ран. Мозок кров'ю запливає.

"Ось він, Чечель! Бери!" — І заки зрозумів ці слова, почув аркан на своїй шиї, почув шнури на руках і ногах, побачив очі, як вовчі сліпаки, і сопух горілки, що бив, як від куф, і завзяття гідне кращої справи.

"Боже, муки мої за прощення їх гріхів прийми!" — промовив, попадаючи в отупіння. Бачив, як хазяїн, у котрого він останню свою ніч ночував, бився за нього, як інші старі козаки допомагали виривати його з рук гультяїв, як навіть ті наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за ним, як громада хотіла навіть гроші за полковника Чечеля платити,— не помагало ніщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за Чечеля їм москаль багато заплатить.

Більше вони у своїх мозках чорних не кмітували нічого. Чечель чув, як його волокли з майдану, геть на поле, як притягнули сани з села, прикріпили його посторонками, щоб і повернутися не міг, накрили кожухом, і сани рушили з місця.

Ні уток, курочок"

Ні хати, ні жінки,

А стократ болячок

У твої печінки.

Сани скрипіли, сороміцькі пісні супроводжували їх. Кривда, якої Чечель не завинив, верещала поганими, глупими словами. Зневажали батька, матір, навіть Господа Бога в небі. Хотіли перекричати голос совісті, що все-таки десь там на споді п’яних душ ворушилася, скигліла, як у шуварах смертельною кулею поранена чайка.

Поспішайся, Чечелику,

Чекає москаль,

Вже для тебе пристроєно

Осиковий паль.

Гу-у!

Вже для тебе застругано

Гостроверхий кіл,

Не трать сили, Чечелику,

Спускайся уділ.

Гу-у!

Вітер утікав. Не хотів на свої буйні крила брати такого співу. Чечель закусив губи. "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять".

Сумував серед села боліт укритий майдан.

Холодний зимовий дощ сполокував кров. Болото було гидко-руде, смородливе.

Дідуся з полинялими очима діти і внуки підіймали з того болота, витягали з-поміж колод. Потолочений, заболочений, здавалося,— не жив.

Відтирали його, трусили і дивилися, чи не поламані кості.

"Лишіть мене,— просив,— дайте хай сконаю. Не хочу такого сорому пережити, діти!"

Котрийсь із хлопчиків підняв із болота дорешти поторощену Чечелеву шаблю. Тільки малесенький шматочок тримався ще гарної рукоятки. Шабля з рук до рук ходила. Мовчки розглядали її. Супроти її голосного мовчання завмирали слова на їх блідих устах.

"Правдива козацька шабля..."

Більше ніхто нічого не важився казати. Аж обмили тую шаблю, обтерли зі смородливого болота і поклали за образ у тій світлиці, де Чечель останню свою ніч ночував.

...БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ

Дня 29 жовтня (ст. ст.) 1708 р. писав цар із своєї квартири у Погрібках:

"Пане полковнику Чернігівський!

Писав нам пан генерал князь Меншиков о злім учинку і о зраді гетьмана Мазепи і хотів, щоб ви прибули сюди до нас на нараду об тому ділі, про що вчорашнього числа до вас, генеральної, і до всеї старшини і полковників вислані наші укази, щоб заїздилися на нараду про це діло і на вибір нового гетьмана по правах вольними голосами; і нині це підтверджуємо, щоб з'їздові тому були в Глухові, а вас бажаємо собі, якнайскоріше тут у себе побачити, і об тім дуже потрібнім ділі усно з вами балакати, обнадіюючи вас при тім нашою милостею.

Петро".

А до непевного цареві полтавського полковника Левенця писав цар Петро тієї самої днини:

"Благородний пане полковнику Полтавський!

Об'являємо вам, що гетьман Мазепа, позабувши страх божий, зрадив нас і переїхав к королю шведському таким отсе образом: зразу оповістив війську, що дістав він, гетьман, наш указ іти за ріку з військом проти неприятеля, а коли перейшов, тоді уставив його в бойовий стрій і, коли до них неприятель наблизився, тоді він тому війську, що було при нім, заявив, що він, гетьман, прийшов на службу до короля шведського, і тому-то тоді шведи військо його оточили, і в такий спосіб старшини попали в руки неприятеля.