Мазепа - Лепкий Богдан

Про його походи писатимуть колись книжки, понаписують усяких дурниць, бо як же можуть розкусити цей дивний характер наші внуки й правнуки, коли ми, каролінці, Карла не можемо зрозуміти".

"Наша річ слухати його і служити вірно".

"Ну так. Це друге діло. Це розуміється само собою. Слухати і служити вірно. Але хотілося б знати свого вождя, відчувати його, розуміти, а як ні — то хоч угадувати".

"Угадай вітер або погоду. Його милість стихія".

Лєвенгавпт нервово тер високе чоло посіченою долонею.

"Знаєте,— почав нараз,— що мені сказав король, коли я з-під Слісного..."

"Лісного!" — поправив Гіллєнкрок.

"Коли я з-під Лісного припровадив йому не цілу половину моєї армії і виправдував невдачу?.. ,Ляпалії',— сказав король і поплескав по рамені, якби я доносив про втрату одного воза сіна. ,Ляпалії’,— повторили генерали, сміючись на все горло".

"Було б смішно,— почав Лєвенгавпт,— коли б не було сумно. Я тієї битви під Лісним, поки мого життя, не забуду".

І він сотий раз за тих кілька тижнів став пояснювати, які були сили в нього, а які у царя, як обидві армії стояли і який був перебіг того сумного для шведів бою.

"Я,— закінчив,— не поповнив там ані одної похибки. Але король? Чого він з первісне наміченої дороги — Мінськ, Смоленськ, Москва — повернув нараз на Стародуб і якийсь там Батурин, скажіть — чого?"

"Nеmо оmnia sсіrе рotest",—відповів Гіллєнкрок.

"Nisi Carolus rex",— додав Лєвенгавпт.

"Ляпалії, ляпалії",— махали обидва руками, наслідуючи характеристичний рух свого короля.

"То правда,— почав Лєвенгавпт,— що цар Петро вхопився до монгольської тактики — втікати й палити все кругом себе, щоб не було поживи ні для коней, ні для людей, але ж ясна річ, що він не міг спалити цілого свого краю, це ж нонсенс! Поспішними маршами могли ми дігнати його, зневолити до рішаючого бою, а як ні, то обійти московську армію та ввійти в Москву".

"Язиком..."

Генерал Лєвенгавпт здивовано глянув на полковника.

"Язиком, пане генерале. Наша армія втомлена і виснажена, чим далі вглиб Московщини, тим тяжче діставати з далекої Швеції скріплення в людях і в воєнних матеріалах, до того надходить зима, а вона, чим далі на північ, тим жорстокіша. Я не дивуюся, що його милість повернув на Україну".

"А там, гадаєте, краще?"

"Україна край дуже багатий, медом і молоком текучий. І підсоння там, мабуть, тепліше, бо все-таки більше на полуднє, а до того — Мазепа".

Генерал Лєвангавпт закрив свою латинську книжку і силувався всунути її поміж ґудзики свого кафтана.

"Кажуть, Мазепа знамените латинською мовою балака".

Гіллєнкрок усміхнувся: "Як Ціцерон. І взагалі людина він дуже освічена, бувала, світовий чоловік, достойний".

"Цікаво",— і Лєвангавпт, відсуваючи чарку набік, зітхнув. На його під вечір надходив гірший смуток, прямо меланхолія.

А тепер вечоріло, в квартирі потемніло так, що Гіллєнкрок нічого вже не бачив на своїй карті, до котрої, розмовляючи з Лєвенгавптом, все-таки деколи зазирав.

"Достойний чоловік отсей Мазепа, кажете?—повторив Лєвангавпт.— Гарно. Побачимо. Та тільки я боюсь, чи не підступ це, бо говорять, що гетьман — то великий лис. Щоб не перехитрив він нашого легковірного короля.

Щоб тільки рішився перейти до нас, бо не уявляєте собі, яке важке його положення. Москалі скрізь на Україні залогами стоять. Цар багато війська від гетьмана бере, поживи теж чимало вимагає. Якщо Мазепа вирветься з тієї опресії, так видно, що він грач першої міри".

"А король?"

"Король дожидається його. Його милість останніми днями дуже неспокійний зробився. Хвилини на місці не посидить. На коня і їде кудись. Навіть без асистенції. Боюсь, щоб йому знов щось нового не стрілило до голови".

"А де король тепер?"

"Питайте вітра в полі. Може, в Ларинівці, в Комані, а може, аж в Орлівці, де наші передні сторожі з Гєльмом стоять. Носить ним понад Десною, ще де на москалів наткнеться".

"З ким поїхав?"

"В тім-то й біда, що і тепер асистенції не взяв. Кількох трабантів і невідступний Гультман".

"Вірний, як пес".

"Але старий. Погадайте, генерале, коли б вони так дійсно зустрінулися де з московською патрулею. Що тоді? Король не втікав би. Бився б. Знаю його".

"Всі ми його знаємо і тому журимося".

"Боже ти мій, що нам з тим хлопчиськом... з його милістю робити? — поправився квартирмайстер.— Він занапастить себе, він ніби навмисне своєї згуби шукає".

"Ні, згуба шукає його. А він, щоб показати, що не боїться, робить те все, що робить".

І обидва офіцери стали журитися своїм улюбленим вождем, забуваючи, що перед хвилиною нарікали на нього.

"Може б розіслати окремі патрулі?"

"Борони Боже! Не смійте! Зустріне, догадається і ще далі поїде. Навмисне, щоб переконати нас, що воля його сильніша від нашої турботи про нього і від любові".

"Боже великий, бережи його милість короля!" — і обидва повернулися до вікон.

Смеркалося. В таборі розпалювали вогнища, щоб варити страву, грітися при них і балакати. З вікна, крізь котре дивився Лєвангавпт, видно було дорогу з Орлівки до Гірок. В Орлівці, віддаленій о які три милі, стояли передові відділи шведські під командою Гєльма, а в Гірках — король Карл.

"А що не казав я!" — радісно від свого вікна крикнув Гіллєнкрок.

"Король від Гєльма з Орлівки вертає".

Але Лєвенгавпт відповів: "Це не король. Це якийсь більший гурт, а ви самі говорили, що король тільки з кількома трабантами і з Гульманом поїхав. Тут людей, як здалеку оцінити можна, більше сотні".

"Більше,— притакнув Гіллєнкрок.— Хто ж би то такий?"

І обидва, не задумуючись довго, вбрали капелюхи, накинули на себе плащі й пішли, мало що не побігли назустріч незнайомим гостям.

Перед в'їздовими воротами до села побачили гурт їздців на гарних, породистих конях. На людях довгі плащі, дорогими хутрами підбивані, на конях упряж срібна або й золочена. Поміж ними на білому, арабському коні мужчина, якому літ можна було числити коло 60, у соболевій шапці і в такому ж хутрі, з булавою золотою, густо самоцвітами оздобленою.

"Його милість король у таборі?" — питався шведського офіцера, що вибіг із вартівні, побачивши несподіваних гостей. Знав, що це не цар, бо цар високий і страшний, а цей був середнього росту і дивно гарного та ввічливого обличчя. Хто б не був — видно, персона достойна, котру треба привітати гідно. Дав знак, варта вискочила, уставилася перед воротами і віддала честь.

"Його милості короля в Гірках немає",— відповів офіцер.

"А де ж?"

"Невідомо".

"Коли його милість поверне?"

"Не можемо сказати".

"Так, будь ласка, доложіть його милості королеві, що гетьман Мазепа з близькими своїми людьми приїздив вітати його милість короля шведського на українській землі".

Офіцер витягнувся, як струна. Гіллєнкрок і Лєвенгавпт віддавали честь належну пануючим.

Гетьман відклонився, повернув конем, і весь його гурт, як вітер, помчав дорогою з Гірок до Орлівки.

"Мазепа!" — промовив здивований Гіллєнкрок.

"Гетьман Мазепа!" — відповів урадований Лєвангавпт.

"Мазепа! Мазепа!" — залунало кругом.

Король Карл повернув пізно вночі з одної зі своїх небезпечних екскурсій. Був мовчазливий і хмарний. Ніхто не смів питатися чому.

Але, почувши про гостину Мазепи, оживився.

"Гетьман? Мазепа?.. Ляпалії, ляпалії".

"Ні, милосте ваша, гетьман приїздив тут у своїй власній особі. З ним багато старшин, щонайвизначніших його людей".

"Який же він?"

"Достойний, як володар".

"Коні?"

"Гарні, породисті. Упряж і збруя дорога. Одяги теж. Навіть задорогі, як на війну. Святочні".

"У них такий звичай. А яке враження на вас зробив?"

"Гарне. Навіть дуже,— відповів Лєвенгавпт.— Видно, що люди військові, але не дикі".

"Так і добре. Побачимо".

Король зараз-таки цеї ночі вислав людей до гетьманської квартири. Дякував за уважливість і за гостину, жалів, що не було його в таборі, і просив, щоб гетьман зводив потрудитися до нього завтра перед полуднем. Король чекатиме.

За вечерею Карл був такий розмовний, як давно.

КОРОЛЬ І ГЕТЬМАН

Дня 8 (н. с.) листопада, коло 9 години вранці, на дорозі з Орлівки до Гірок появився цей самий відділ, що вчора під вечір.

В головній квартирі знали вже, хто це. Надворний маршал фон Дібен заздалегідь приладив усе, що було потрібне, щоб гідно прийняти знатного гостя.

Ранок був холодний, але погідний. Сонце, продиралося крізь поранню імлу. І тоді ніби оживали й мерехтіли, аж горіли, дорогі самоцвіти на старшинських спинках, на ґудзиках і золотих шнурах, котрими обшиті були їх кунтуші.

Сивий арабський кінь гордовито ступав під гетьманом.

Перед гетьманом їхав Войнаровський з гетьманською похідною булавою. За ним маяв білий бунчук. Біля гетьмана, праворуч, Орлик, задуманий, як звичайно, і, як звичайно, ніби сумний.

Ліворуч — генеральний хорунжий Іван Сулима, генеральний осаул Максимович, за ними — лубенський полковник Зеленський, миргородський Апостол, охочекомонний Кожухівський, генеральний обозний Ломиковський і інші. Далі гетьманський канцелярист Чуйкевич, покойовий Кендзєровськии і вибрані компанійці з полків Кожухівського й Апостола. Ці замикали похід.

Усіх старшин годі ж було гетьманові забрати з собою: залишилися, щоб стерегти козаків, які, як воно звичайно в таких випадках буває, бентежилися переходом гетьмана до шведів, бо і по старій звичці краще їм було старе, хоч і погане, але відоме, ніж нове, хоч краще, та непевне. На гетьмані не видно було ніякої зміни. Як звичайно, ввічливо відклонювався тим, що здоровили його. і, розглядаючись по таборі шведськім, балакав на тую тему зі своїми.

Заграли козацькі сурми, гаркнули шведські барабани, військова музика заграла вітального марша, і гетьман, не дожидаючись ні чури, ні Кендзєровського, щоб притримали стрем'я, жваво, як козак, зіскочив з коня.

Король Карл чекав на ґанку. Був без шапки. Вітер розвівав жмутки неслухняного волосся, що ніби пера стирчали на високому лобі. Гетьман і собі скинув соболеву шапку.

Зустрінулися на сходах і привіталися в латинській мові.

Король Карл, як звичайно при зустрічі з людьми, навіть зі знайомими, був ніби збентежений. Кланявся і запрошував у двір. В сінях чури й лакеї допомогли старшинам скидати шуби й плащі, гетьманові хотів по старому германському звичаю допомогти король.

Назверх обидва вони не відрізнялися від своїх людей.

Були, може, навіть бідніше вбрані від них.

Король — у своїм полинялім кафтані, застебнутім на всі ґудзики, у високих, поза коліна, чоботах і лосевих штанах, гетьман — у кунтуші темно-синьої фарби з жовтими оздобами.