Мазепа - Лепкий Богдан

Нема між ними ні одного не порубаного й не покаліченого. Здоровими, значиться, не здались.

І Чечель відітхнув. Хоч за те хай буде Богові милосердному дяка. Дивіться, дивіться, земляки, і знайте, що є ще хоробрі поміж вами, є ще козаки справжні, що скоріше згинуть, ніж осоромлять себе і предківську славу свою. Дивися, земле рідна, і тішся, що ти ще не пустоплодна, бо не родиш самого хабузу, самих степових бурянів, самого перекотиполя, котре летить, куди ним вітер буйний повіє.

А між ними у повозі найхоробріший з-поміж них гарматний осаул Кенігзен. Посадили його високо, попідпирали, бо він о своїх силах сидіти не може, а Меншиков не хоче, щоб він лежав. Нехай народ дивиться на цього німця, що вірність своєму вождеві вище царської ласки поклав.

Сидить гарматний осаул фон Кенігзен високо, ніби це він, а не Меншиков у тріумфальному поході їде. Очі йому смертельною мрякою заходять, але на обличчі його саме горде завзяття, сама погорда до всіх, що гордості не мають.

Переїжджає повіз Кенігзена поряд саней, на котрих лежить Чечель, і їх очі зустрічаються з собою востаннє на землі. Очі двох оборонців гетьманської столиці, двох вірних, аж до смерті, людей. Як мало тепер таких! Дивуються, здоровлять себе, шанують і прощаються навіки.

Повіз Кенігзена переїжджає, Чечелеві сани стоять серед поля, недалеко шляху, чекаючи, поки не перейдуть останні бранці, а за ними між царськими офіцерами не надтягне сам світлійший князь Меншиков.

Ось і він.

Побачив сани і шнурами перев'язаного до них козака.

Депутати від гультяйської ватаги підбігають до чорного коня княжого, б'ють чолом, розкладають руками, щось тлумачать, світлійший здержує похід і злазить з коня.

Чечель знає, що Меншиков підійде до нього, буде оглядати, як зловлену до клітки звірюку, схоче впевнитися, чи він ще живий і, зрозуміло, не залишить його тут, а забере з собою туди, куди Кенігзена і інших веде, куди їдуть батуринські гармати, хоругви, бунчуки і гетьманські клейноди... Боже ти мій, гетьманські клейноди! І Чечель деревіє. Байдуже йому, що казатиме світлійший, байдуже, яку долю вирішить для нього, байдуже все. Ні думати, ні відчувати він уже не може. Мряка, мряка кругом, а з неї, ніби двоє світил із другого світа, двоє вірних очей гарматного осаула фон Кенігзена. Все гасне, вони сіяють крізь пітьму. Ех tenebris lux. Сам світлійший князь Меншиков зволив вселаскавіше промовити до полковника Чечеля. Щось питається його, Чечель не відповідає.

Доторкуються до його, слухають, чи дихає,— Чечелеві байдуже. Чує, як князь Меншиков каже попустити йому шнури, мало того, велить перенести на віз і подати йому води з вином. Боїться, щоб полковник Чечель, командант батуринської твердині, в дорозі не помер. Треба ж його допитувати, судити і карати. Це не будь-хто. Чечель уявляє собі, який цей суд буде, і знає, яку йому кару присудять, та йому і це байдуже. Долі своєї і найскорішим конем не об'їдеш. Господи Боже, нехай станеться твоя воля свята!

Віз, на котрім приміщено Чечеля, рушає з місця. І його теж не поклали, а посадили й попідпирали мішками, повними награбованого в Батурині добра, бо Чечеля скрізь знають. Нехай бачать, яким із здобутого Батурина вертає його командант. В'їжджають у Конотоп.

Частини армії князя Меншикова стають табором кругом міста, тільки ті полки, що їх світлійший хоче мати біля себе для почесті і для всякої безпеки, входять у місто.

Конотоп майже пустий. Хто міг, заздалегідь утік із нього, як утікають люди перед повінею, як біжать від пожежі.

Драгуни бігають від хати до хати й виганяють перестрашених людей на майдан. Хто не хоче розгнівити світлійшого князя Меншикова, мусить іти дивитися, як каратимуть батуринського гарматного осаула фон Кенігзена.

Світлійшому спішно. Мазепинець Кенігзен недужий, і лікар боїться, що він до Глухова не доїде.

Щоб не сконав безкарно, треба його в Конотопі на колесо взяти. На болотистий майдан зносять брами і двері та нашвидку будують поміст, на котрім укладають приладдя муки. До помосту підкочує віз з Кенігзеном, знімають його, кати зривають убрання — спішись, спішисьї

Спішаться, волочуть і — колесують труп.

Царської кари нікому не минути. Навіть смерть не увільнить тебе від неї.

"Труп колесують" — здригається народ. Зневага покійника проймає їх жахом. Такого ще на світі не бувало. Привикли, що перед маєстатом смерті навіть найзавзятіша злість мовкне.

Бачать, що тут починається щось таке, що раніше і не снилося нікому. А вони безсилі. Гетьман переїхав за. Десну, старшини до царя з чолобитною їдуть. Остається одне — понурити голову, закусити губи і ждати... Ще наша мати не пропала.

Трупові кості тріщать. Вжахаються серця, мороз іде по спинах, кров стинається у жилах.

Імлисто, тьмаво, страшно.

А крізь тую імлу, крізь пітьму, котрою осотується перед Чечелем світ, сяють вірні Кенігзенові очі, мов світляні сигнали з якогось іншого, кращого світа.

Чечелеві здається, що Кенігзен кличе його туди.

СОЮЗНИКИ

Генерал Лєвенгавпт, з великими, ясними очима, з двома жмутками сивого волосся на високому лобі і з латинською книжкою під пахвою, випивав третю чарку української горілки. З видимим вдоволенням мляскав широкими, ніби напухлими устами й, підносячи чарку до полковника Гіллєнкрока, говорив, ніби крізь зуби плював:

"Рrosit!"

Полковник Гіллєнкрок підносив голову від карти, торкався своєї чарки і порскав, ніби стратив когось:

"Рrosit!"

Тоді знову хилився над картою і весь потопав у неї.

Звичайно мовчазливий Лєвенгавпт мав якраз нині велику охоту побалакати собі трохи, та не мав з ким.

Генерал-майор Лягеркрона був на роз'їздах в іншому селі, Шпарре і Кройц, як це часто між ними водилося, сперечалися на тему якогось "ордр де батай", полковник Аппельгрен їздив понад Десну, вишукуючи місце, де найкраще було б перейти ту непривітну, в шуварах та болотах сховану, річку — хоч ніхто йому цього завдання не доручував, і тому Лєвангавпт зайшов до Гіллєнкрока, бо в нього збиралися звичайно вищі офіцери, щоб довідатися, яка буде дальша маршрута.

"До чорта, полковнику! — сердився генерал Лєвенгавпт,— ви мене, як бачу, легковажите собі, ігноруєте".

Гіллєнкрок відірвав на хвилину очі від карти і спитав, ніби крізь сон:

"А що таке?"

"Нічого, лише договоритися до вас тяжко. Киньте цю прокляту маршруту, бо невже ж не все одно, в яке болото ви нас заведете?"

"Нікого я у болото не водив",— відповів полковник.

"А по битві під Равкою?"

"Під Раєвкою",— поправив полковник.

"Хай буде під Раєвкою,— продовжив генерал.— Кілька днів. сновигали ми по болотах і мало з голоду не подохли".

"Або пригадайте собі, як Лягеркрона до Пу-тша-пу ішов".

"До Почепу",— поправив полковник.

"Хай буде до По-тше-пу",— притакнув генерал.

"Замість просто носа — марш-марш! — двадцять миль у право обійшли і По-тше-пу, той ключ до цілої України, чорт нам з-перед носа вхопив".

"Не маршрута, а хлопи-провідники в тому винуваті. Ми робимо, що тільки чоловік може зробити. Але терен чужий і невідомий, добрих карт нема, країна, ніби туди нога людська ще не ступала, надлюдських зусиль від нас його королівська милість вимагає".

"То правда. Його королівська милість легких завдань і легких побід не любить. Чим більші труднощі і чим більша небезпека, тим більше він радіє. Тішиться, в долоні плеще, прямо, як хлопчик, як студент!"

"Ніколи не забуду, як він Лягеркрона шукати пішов. 60 миль лісами, болотами, безвістями нас водив, більше ніж тиждень терпіли ми страшні, прямо нечувані труди й терпіння, коні сотками гинули, вози з усяким добром, привезеним із Саксонії, поринали в грязюці, що їх звідти хіба сам чорт добуде, а він був вдоволений і веселий. Ляпалії, ляпалії! — повторяв, коли йому хто доносив про нову велику втрату".

"Ляпалії! У його милості все ляпалії. Завалиться міст і сотні людей потонуть у хвилях — ляпалії; застрягне батарея у багні — ляпалії, наткнеться на армію неприятеля вдесятеро сильнішу — ляпалії. У того чоловіка нема небезпеки, нема втрати, нема катастрофи, все в нього ляпалії".

"Правда. Це не чоловік, а демон. Дух вікінгів, варягів, норманських авантюристів покутує в тій дивній, неспокійній душі. Він король? Король дбає про добро своїх підданих".

"Його милість підданих своїх одних по широкому світі в авантюрах губить, а інших вдома, в краю,— до жебрацькрї торби доводить".

"Мати благальні листи до нього пише, щоб повернувся, а він, читаючи їх, усміхається тою дивною усмішкою Мефіста й дитини. Розгадай його, розкуси цей чортячий горіх".

"До розпуки чоловіка тою усмішкою доводить".

Наливали чарки й випивали не залпом, а по трошечки, захвалюючи українську горілку. Куди краща від їх тонкого, шведського пива.

"Не диво,— казав генерал Лєвенгавпт,— що українці так багато тієї горілки тягнуть. Особливо зимою, так як тепер, вона багато тепла чоловікові додає".

"І гумору",— притакнув Гіллєнкрок.

"Гумору, полковнику,— зауважив Лєвенгавпт,— ну, того-то вже мені ніхто додати не може".

Відкрив латинську книжку і ніби читав, а на ділі пригадував собі свій нещасливий похід і погром під Лісним. Сталося це недавно, кілька тижнів тому, і Лєвенгавпт не міг освоїтися з гадкою, що його, знаменитого генерала, побив Меншиков.

"Скажіть мені, пане товаришу, чому його милість не підождав на мене? Я був під Шкловом, король розбив царя під Добрим і ще десь-там (ніяк цих кучерявих назв не вимовлю), погнався за ним, ще трохи, і ще трохи, і ще трохи, а були б ми злучили наші армії, пішли на Москву, скинули Петра, посадили на престолі Олексія, а тоді вже завести лад у Польщі та Саксонії, то була б прямо іграшка. Ну, скажіть ви мені, чому король не підождав мене? Несподівано повернув на Україну, а мене залишив самого перед неприятелем, мало що не вдесятеро сильнішим. Десять тисяч людей куштував цей "шпас". Погадайте: десять тисяч.— Лєвенгавпт ухопив Гіллєнкрока за четвертий ґудзик на його полинялім голубім кафтані і, вдивляючись йому в очі, повторяв: — Десять тисяч! Що я ще шість тисяч сімсот людей і трохи табору королеві з цеї опресії урятував — це велике щастя. Велике щастя! Ну, скажіть ви мені, чому він це зробив?"

"Не знаю,— відповів перестрашено Гіллєнкрок. Він боявся, щоб меланхолійний генерал не повідривав йому половини ґудзиків і, ніби виправдуючися, впевняв: — офіцерське слово даю, що не знаю".

"І багато ми дечого не знаємо,— журливо похитував двома насторошеними жмутками волосся хоробрий генерал.— Багато ми дечого не знаємо, що робить його милість король, і не довідаємося ніколи.