Мазепа - Лепкий Богдан

Ближчий нам робучий народ, ніж старшини".

"Ближчий, ближчий!"

"Хто з робучого народу, хай залишається у нас. Скажемо, що свої, а хто зі старшин, того видати цареві. Цареві не цікаво нас до рук своїх дістати, бо хто ми таке? — "підлий народ". Цар знає, що всякі факції від старшин ідуть, старшин йому давай".

"Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так і видаваймо їх, пеських синів".

Дід перервав псалом: "Видамо своїх, так чужих нам нашлють, а гадаєте, що чужі кращі від наших".

"Менший жаль, бо чужі. Від свого кривда гірше болить".

"Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульніше б'є".

"Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодячий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе залишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отсе вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде".

Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускала небі.

"Хай, що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть".

"Несила, несила!"

"Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали".

"Татари загонами народ гонили у ясир".

"А Мазепа, гадаєте, що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає".

"Лютрам-бузувірам".

"Не хочемо, не приймаємося!"

"Послухай його маніхвестів, допоможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ".

"Буде, що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин".

"Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе".

"Не хочемо того, не приймаємося".

"Краще від православного царя".

"Краще! Краще!"

"До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші".

Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.

"Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора".

"Пора, пора..!"

"Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде".

"Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив".

"А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає".

"Через нього тисячі народу пропало, на його невинне пролита кров паде, на погибіль йому!"

"На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!"

"Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу".

"Відведім, відведім!" — ревів натовп.

Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.

Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржею вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми розюшених. людей. А з байраків, з боліт, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад. селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.

"Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!"

"І без них проживемо!"

"На погибель їм!"

"На погибель".

Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав численних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів. "Дайте ж чоловікові слова! — казали.— Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має".

Виліз на колоду і став заспокоювати народ.

Казав те, що й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив..."

"Дукам, серебренникам, а не нам".

"Не будь дуків, не було б що і взяти в руки".

"Ой прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко".

"Та кінець пануванню вашому, пани!"

"Кінець нам, а ви гадаєте що? безконечні?" — питався хазяїн.

"Поки землі, поти нас,— відповідали.— А ви от що!" — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.

"Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад",— грозили.

"Поки зробите, послухайте правдивого слова".

"Не треба, не хочемо, не цікаві..."

"Цитьте, хай говорить. Кажіть, дядьку, кажіть".

"Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться".

"Треба!"

"Не треба!"

"Мус!"

Поривалися на себе з кулаками. Насилу старші й жінки, що повибігали з хат, зупинили бійку.

"За зраду Бог вас каратиме, як покарав Іуду, що зрадив Христа".

"Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив".

"Але не вас і не Україну".

"Україна — це ми".

"А ми — ні? — питалися докірливо старші.— А ми — що?"

"Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопивці!"

Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним терпіти кривду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як бідував, то з власної вини, бо гроша в кишені втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.

Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали:

"Підождіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"

"То я аж такого сорому дочекався,— нарікав сивий дідусь з полинялими очима, що вже кудись далеко, ніби поза другий берег заглядали.— То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде вам благословення Божого, ой не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого нема у вас. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть".

"Як батьки дурні, то і вчити їх треба",— озвався хтось.

Дідусь мав синів і внуків у громаді.

Не втерпіли кривди. Затріщали плоти, зчепилися люди з собою, кинулися жінки й діти мужам і батькам на підмогу, перемінився майдан у кітловище людське, в котрім варилася страва чортові на снідання.

"Карли — панам, проч із старшинами, хай пропадають дуки, Чечеля, Чечеля нам!"

Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть срібнопанцирний лицар.

Вулицею надходив чоловік у козацькому кунтуші, з шаблею при боці, праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану — тільки одним оком дивився.

"Чечельї Чечель!" — зашепотіло кругом.

Ступив на майдан, біля колод, на котрих старші хазяї сиділи, став і тим одним оком журливо на грище глядів.

Вчорашній розпучливий бій, лицарська смерть батуринців, щоб доховати віру гетьманові й оборонити чесне ім'я столиці, і отся нинішня гидка, глупа, безтяменна гризня,— які ж далекі й неподібні до себе моменти, які ж супротивні образиі Там вірність і віра, там хоробрість і жертва, тут глупота і підлість — ніби це два світи, два народи, дві інші культури. Страшне, неправдоподібне, неможливе!

Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти себе, щоб не зневіритися в силі і вартості тієї стихії, і не знаходив нічого. Одне приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город, тут ніби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законів, до ладу, до влади, розвили в собі почуття державне, зрозуміли, що таке честь і боролися за неї так хоробро, як тільки чоловік боротися може.

І почув він у душі своїй таку велику вдячність до отсих лицарів батуринських, таку до них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився, змаліла в його очах до розмірів гризні собак за кістку, кинену крізь вікно панської кухні на смородливий смітник.

"Батурин смертю своєю живий буде, Батурин побідить позагробною побідою",— потішав себе, не відчуваючи в серці своєму до отсих чорних лицарів народного безглуздя нічого більше, крім опрощення сумного. Прости їм, Боже, прости, Україно, бо не знають, що творять...

"Чечель, Чечель!" — шепотіло кругом.

"Слово "Чечель", ніби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на ті голови гарячі, від засліплення п'яні.

Розділювалися купи, що напирали на себе, один від другого відставав, виймали пальці з чубів, переставали давити себе в обіймах, відскакували на боки, так що над майданом тільки жмутки вирваного волосся літали, тільки пояси валялися, тільки пара з людей била, як із коней, на яких забагато тягару накладено.

"Полковник Чечель! Чечель!"

А Чечель стояв, ніби він тут ні при чім.

Його гадки блукали зарослими шляхами України, тими, що могли вести до волі і слави, а завели до сорому і до неволі.

Чому? Чому? — питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в яку попав, гіршу від учорашньої.

Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вождя, котрий позиції не хотів здавати. Нині висіла над ним загроза впасти жертвою своїх власних людей, темних, засліплених, розлючених, як звіряче стадо. І пригадувалися йому ті найчорніші моменти ;з історії рідного краю, котрі кидали тінь на найсвітліші події, моменти, від котрих кров стинається в жилах, від котрих лиця огнем пашать, моменти найбільшої невдяки, найчорнішої зради — зради провідників юрбою.

"Юрбою, несвідомою, чорною юрбою,— повторив, дивлячись на те, що діялося кругом.— Чому ж та юрба темна й несвідома в нас?" — питав себе Чечель. І замість відповіді пригадалися Лобода, Брюховецький, Самійлович, Тетеря, і багато, багато їх, що тую юрбу замість робити силою творчо-свідомою цькували, під'юджували, підбадьорювали влесливими словами, заохочуючи до безнастанної боротьби не для загального добра, а для особистих вигід. Хто обіцяє більше, хто голосніше кричить, за тим вони підуть.

"Багато, багато вини за нами,—казав Чечель собі.— Верхи не трималися купи і доли тягнули їх уділ. Замість доли підтягати вгору, ми для успіху хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу, аж дійшли до отсього, що діється тут".

"Ви кликали мене",— сказав голосом грімким, в якім не почувалося ні жаху, ні тривоги.— Гадали, втік, сховався, боюся вашого суду? Ні, браття. Нема мені чого боятися, і ховатися я теж не потребую. Я тут!"

Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоці, чи зуби кріпко сидять, гладив вус, чи його не відірвали.

Дивилися спідлоба, ніби боялися погляду чоловіка, котрого перед хвилиною раді були затоптати в болото.

"Чого вам треба від мене?" — питався полковник Чечель.

Не відповідав ніхто.

"Батурина вам жаль? Ніхто так не жаліє за ним, як я, бо в ньому були мої гордощі, моя надія, слава, в ньому був я.