Мазепа - Лепкий Богдан

Штовхаються, тручаються, деруться, кожний хоче дістатися на місце, з котрого краще видно. Вдруге такого не побачать.

На тратвах — шибениці, а на них — козацькі старшини. Чуби їм пообдирали. Висять неначе в червоних шапках. З голов кров червоними поясами спливає на їх голі тіла. Червоні тратви, червониться вода.

Тратви теж попадають на криги, але їх криги не спинять, пливуть, похитуючись злегка. Хитаються шибениці, а повішені гойдаються на них, як на дзвіниці дзвони. Вимахують руками й ногами — грізно-смішні.

Натовп реве.

Тратви перепливають і губляться в імлі. Вже не видно ні дощок, ні трупів, тільки на сірому небі бовваніють червоні плями... Гаснуть... кругом імла, густа, важка, гнітуча.

Зривається вітер. Хвилює Сейм, шумить, ніби сердиться.

Валка посувається до мосту. Перевалилася.

Двигається табір.

За ним залишається руїна. Трупи, калюжі крові, недогризені кістки, гній.

Дивується Сейм, що так тихо кругом. Тільки гайворони хмарами на зруйнований город налітають, крилами б'ють, кричать, за смачніший шматок деруться... як люди...

По городі бігають собаки. Шукають своїх хазяїнів, а, знайшовши їх неживими, сідають біля трупів і виють.

По кладовищу снує столітній дід. Як Агасфер, як Богом забутий грішник, котрий умерти не може.

У нього тепер діла дуже багато. На дідовій голові весь Батурин — останки життя, що зберіглося між ними.

Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тліє. Дід певний, що так само іскри нашого життя ворог не погасив до краю. Дід у Батурині хазяїном тепер. Перешукає його, перериє, загляне в кожний куток, в кожну щіль і добуде звідти усе, що живе й цінне. Недужих лічитиме, голодних нагодує. Він знає, де є хліб.

А тоді й на трупи черга прийде. Добре, що зимно. Полежать. Не дармуватиме дід. Сто літ трудився, потрудиться й тепер. Не боїться праці, не праця страшна, а лінивство, охота жити з легкої руки, та ще з чужої. Дідові треба впевнитися, чи не лишив тут князь яких караулів або чи не поскривалися тут які мародери. Ця порода людей найпоганіша з усього — гієни. Дід добуває з-під домовини рушницю, набиває її, іде.

Озираючися, наслухуючи, ловлячи кожний шелест сухого листка, обходить кладовище і зазирає у місто... Тихо, тільки трупи, круки і собаки.

Вночі, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними і всіляке гультяйство, що Бога не боїться. Багато в діда роботи. Він перешукує місто. Знає оподалік від замку один тайник. Не великий, але безпечний.

Туди стягає усіх недобитих, поранених і здорових. Знає, чого ворог не знав: де, в якій пивниці задоловано збіжжя і м'ясо, де заховано білизну й одіж. Усе знає. Кому ж би знати, як не йому!

"Нема, дітоньки, гетьмана в нашім Батурині, ані Чечеля, ні Кенігзена, так слухайте мене. Хтось приказувати мусить. Від безладдя і від непослуху все наше безталання".

І діда слухають. Здорові виходять разом із ним перешукувати місто. Переносять у тайник тих, що в гробниці лежали. Улаштовуються там, як перші християни.

Дід нікому плакати не дозволяє. Закуси зуби і живи. Живи ворогам на злість, на перекір цареві.

"Не винищить він нас! Життя сильніше від насилля". А коли втомлений цілоденною працею стає під вечір на останках мурів і дивиться туди, куди Меншиков зі своїм військом відійшов, то подобає на опира або на духа помсти. Ніби дух Батурина з гробу встав і грозить цареві Петрові. "Не приборкаєш нас!"

Круки з криком літають над його лисою головою. "Проженемо вас, підождіть",— каже до них. Бездомні пси впізнають діда, ластяться до нього, скімлять. Він і про них обіцяє подбати, нагодувати їх, щоб тільки не бралися до трупів, бо це гріх.

Потішає, що на руїні розпочнеться нове життя, спалахне теплий вогонь, жінки варитимуть страву, собакам знову своє діло буде. Не забуде дід про нікого і про ніщо.

Сходить з мурів, бо ніч. Як привид по пожарищу снується. Як тінь всувається до потайника.

Життя, винищене угорі, поки що мусить сховатися вниз, у підземелля.

УКРАЇНСЬКА ДУШЕ!

Чечель з недобитками козацтва крізь гетьманський сад насилу з обложеного Батурина вийшов. Ворожих відділів тут не було. Вороги на досить далеких звідси пунктах вдиралися в місто і заливали його.

Попадалися тільки московські варти, кінні й піші чурі полеглих царських офіцерів, конюхи, котрі перед кнутами й батогами повтікали з обозу, і всілякий інший хибкий народ. Як вовки студеною зимою крутяться біля хуторів і дворів, щоб зарвати яке теля або хоч вівцю, так вони мишкували кругом міста, чи не кине їм доля який шматок зі свого багатого стола. Гетьманський двір приманював їх зокрема. Казки про його багатства розпалювали їх уяву. Закрадалися туди, забуваючи про небезпеку. Або пан, або пропав.

Зі сторожами треба було зводити бій. І то скоро, нагло, бо це рішало спір про життя і смерть. Це ж не будь-хто, а полковник Чечель з останками козаків з міста вискакував. Щоб сторожі не подали про це знаку, треба їм навіки затулити рот. Розлюченими звірами кидалися на них, зводили короткий і жахливий бій не пальною зброєю, а ножами, келепами, кулаками, і щасливо добігали до Сейму.

Гонив за ними рев здобутого міста, що конало на ножах, серед жахливих мук. Гонили за ними зойки різаних жінок і дітей, останні вигуки завзяття хоробрих батуринських оборонців. Червоний місяць присвічував їм дорогу. Батурин горів, як мученик на вогнищі.

А вони втікають!

Чечелеве серце розпадалося на дві половини.

Одна казала: "Вертай і загинь разом із іншими", друга радила втікати, рятуючи спосібних до дальшої війни козаків. Батурин — це тільки один стан у визвольній боротьбі, хто знає, які бої чекають ще його. Жаль кожного живого чоловіка. Треба щадити кожну мужеську долоню, що може двигнути меч. Чуття і розум боролися в Чечелевій душі. Розум перемагав. Перейти Сейм, пробратися до Десни, до гетьмана, до шведів; це було його теперішнє бажання. Кожний козак, якого туди приведе, за сотню вартий — він Батурин пережив.

Полковник Чечель провадить свою невелику ватагу. Були тут не тільки сердюки і всяких полків козацтва останки, але й міщани, а навіть дещо черні, що настягалася до Батурина ще перед облогою і переживала недолю цього безталанного міста. Ціла ватага — одна велика рана, бо ледве чи був тут один здоровий чоловік, один, з котрого не спливала б кров, один, котрого душа не страждала б на саму згадку про Батурин. Втомлені, виснажені до останку, з мозками, розпаленими хворобливим жаром, з серцями, повними невисловленого жалю, з очима, в котрих горіла охота помсти, бігли за своїм провідником навмання, обідрані, півголі, здержуючи насилу стогони тіла й ридання душі. Тільки зуби дзвонили, клацали, як сікачі, і калічили до крові уста.

Деяких покидала сила. Прилишалися, падали на землю зимну, заморожену, на сніг, у болото, тонким льодом, як западня, покрите.

Тратили пам'ять на хвилину, а вернувши до неї, зривалися знову, бігли, хотіли догнати своїх. Щоб лиш разом, щоб не конати одинцем на вітрах і стужі, на бездорожних полях, серед страху, що кожної хвилини настигне їх погоня. Біжать, падають, головами розбивають лід, з ран останки крові витікають, не врятувати, не спасти їм життя! Обезсилені, з морозом, а не з кров'ю у жилах лежать у шуварах і лозах понад Сеймом, борікаються зі смертю. Лежать і слухають, як десь далеко скиглить, зітхає, ридає і реве їх безталанний Батурин, як чоловік, що гине і сконати не може. А з-поза Сейму, з лугів і очеретів, світять, як вогники блудні, голодні очі вовків.

Маліє Чечелева ватага. Чий крик зачує полковник, того піднесе з землі, візьме за руку, рятує.

І другі роблять так, як він. Але годі вертатися по тих, що прилишились. Полковник Чечель провадить тих, що за ним ідуть. І сам він порубаний та посічений, кров з неосмотрених ран спливає, в жилах то жар, то лід. Завзяття його на ногах тримає, почуття відповідальності не дає покластися на землю і сказати: "Робіть собі, що знаєте, я далі не можу йти".

Полковник Чечель хоче добратися до гетьмана та здати йому звіт. Розказати, як виконав наказ свого вождя, хоче почути від нього виправдання або догану, готов прийняти кару за те, що міста не вдержав, а, втративши усяку надію, утік.

Полковник Чечель на всякий випадок перед приходом москалів декілька човнів сховав у шуварах.

Знає, де вони, боїться тільки, чи ворог їх не добачив і не забрав.

Тепер туди добратися можна, бо на болотах заморозь стоїть... Човни, славити Бога, є!

Добувають їх, знаходять весла, тягнуть до води. Кожний до першого спішиться. Всі хочуть першими переплисти ріку, ніби на другому березі вже ніякої небезпеки нема — спасіння. Доводиться бої зі своїми людьми зводити, з тою нашою природженою безкарністю, з тим кари гідним безладдям. До розуму приговорює їм, до сумління. Бачать же — він не спішиться, жде, поки переправляться усі, останній переїде. Насилу вговорює їх, як Харон перевозить українські душі за Лету, на другий бік.

Допали другого берега, принишкли до землі, дрижать, дзвонять зубами — замерзають.

Дехто радить розвести огонь.

Людям треба зігрітися, тепло додасть їм сили. Без нього вони закостеніють. Полковник Чечель противиться. Каже, що це божевілля. Побачать вороги, ще погадають, що гетьман на відбій поспішає. Самі себе ворогам видадуть у руки.

"Розпалюймо вогонь. Рятуймо себе. Не слухаймо його".

У натовпі лунають вигуки зловіщі:

"Довів Батурин до загибелі, хоче загубити нас".

"Як бачив, що не вдержить місто, чому з москалями на переговори не пішов".

Чечель на вигуки не відповідає. "Хто хоче — хай за мною іде, хто ні — хай гріється біля вогню. Відповідаю тільки за тих, що слухають мене".

Українська душе, хто тебе може збагнути!

Як Дніпро ти широка, як пороги шумлива й буйна, неспокійна, не довіряєш нікому, сама проти себе стаєш. Всю вину на інших складаєш, за собою не признаєш гріха. Котрого з провідників своїх не обкидала камінням і болотом, навіть найбільшого з тих, що вічною славою тебе покрив?..

У ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

Перед ними блимнуло світло, одне, друге, десяте. То мигтіли, то погасали, як блудні вогники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки це? Але світла не зміняли місця, значиться, не вовки це, а в селі світиться у хатах. Вступила в них нова сила, бо ніщо так не підбадьорює чоловіка, як свідомість, що після довгої, тривожної мандрівки попадеш до хати, в котрій тепло й привітно і в котрій живуть люди, які не перебули того, що ти.