Мазепа - Лепкий Богдан

Той мовчав.

"А як сховався? — повторив,— то що тоді?"

"Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде".

"Мати Божа! — аж скрикнула хазяйка.— Як ви, сусіде добрий, щось таке можете казати? Свого чоловіка, такого славного козака, такого лицаря катам у руки видавати?"

"Як ми їх не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не пора міркувати, що годиться, а що ні, а пора про себе дбати, бо ніхто про нас не дбає".

"Недобре ти, сусіде, радиш,— озвався хазяїн хати,— я такої ради і слухати не хочу. Я до того руки своєї не приложу. Краще голову покладу, ніж Іудою стану. А ти що, брате, на це?" — спитав другого сусіда. Цей видно з гадками бився.

"Гадаю,— казав,— що нема що Чечелем турбуваться. Хто зна, де він тепер. Може, вже в другому селі, а може, по дорозі в чужі руки попав. Наша турбота — його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не було. Декількох можна притулити в селі, перебрати, ніби це челядь або свої. Але не всіх. Старшин треба відправити в дорогу. І то чим скоріше, тим краще".

"За те, що билися за нас?"

"За нас?"

"А за кого ж? За нашу волю, за те, за що й ми боролися колись, як були молодими. Пригадай собі, у яких пригодах ми не раз були. І чи видавали нас наші люди? Своїх людей на муки, на смерть видавати! Страшно, товариші, страшно!"

"Страшно, але як конечно, то нічого не вдієш. Краще хай потерпить дехто, ніж терпіти має народ".

"Нехай терплять інші, щоб тільки не ми, правда?" — і хазяїн гірко всміхнувся. Тамті дивилися на нього спідлоба й вертіли в руках шапками.

Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса нервово дрижали від збентеження. Упадок Батурина нагнав їм такого страху, що готові були до всього, щоб тільки запопасти ласки в ворогів.

Хазяїн знав своїх односельчан. Не багато між ними таких, що на них покладатися можна. Це здебільшого старші, з діда прадіда козаки. Решта — народ хибкий. Поки добре, то й вони добрі, а не дай Боже лихої пригоди, то щось таке вам зроблять, чого й наймудріша голова не передбачить.

"Знаєте ви що? — почав хазяїн, силуючися на спокій.— Якщо ви справді гадаєте видавати їх, то в першу чергу видайте мене".

"Вас?" — і сусіди аж підскочили на лаві. "Так, мене,— відповів рішуче,— бо я проти Москви стояв і стою, я гетьманові вірним був і є, я тих, що Батурина обороняли, за лицарів маю, а не за злочинців, котрих карати треба. Беріть і в'яжіть мене, хай моя голова за ваші йде, бо, видно, не сидіти нам довше в одному селі, ми тепер люди з інших світів".

Почувши таке гірке й несподіване слово, замовкли, бо і що ж їм було казати? Розуміли, що правда не на їхньому боці, але життя від правди сильніше. Рятувати себе і своє добро, от що було для них найважніше. Честь, правда, справедливість, усе воно гарно, та не тоді, як ворог на карку.

Хазяїн читав у їх душах, як у книжці.

"Як же буде? — почав.— Пізня година. Вже й ранок недалеко, треба рішатися, щоб нас дійсно який чорт не заскочив та не наробив бешкету".

"Як громада скаже. Громада — великий чоловік".

"А на моє, громада — капустяна голова. Вискочить який горлай, застрашить людей і вирішать таке, що й погадати страшно. Знаєте, як воно тепер буває у громаді. Молоді старшини воловодять. Наймит хазяїном править. Поганих часів дожили ми. Краще було у бою полягти, ніж дочекатися такого. Сором від смерті страшніший. Люди добрі, що ви сорому не боїтеся, що ви суду Господнього не жахаєтесь!"

"Суд царський від суду Божого страшніший, бо Господь милосердний, а цар ні".

"Але й милосердя Боже свої границі має. Не переступаймо їх!"

"Царська власть від Бога, нам слухати треба, що цар велить".

"А гетьманська власть від кого, від чорта?"

"Від царя",— відповіли, щасливі, що попали на таку розв'язку, яка буцімто заспокоювала їх совість.

"Хто вам це казав? — питався стривожений хазяїн,— хто вам, люди добрі, таку небилицю повів?"

"Піп у церкві проповідував".

Хазяїн зрозумів усе. Попи з царем тримають, з тим царем, що зневажає віру й насміхається з Бога. Цар на гетьмана наклеп пустив, буцімто він наші церкви й монастирі єзуїтам віддати бажає, і попи послухали його.

"Розумію вас,— розпочав хазяїн голосом сумним, ніби він отсе на якійсь стипі балака.— Ви повірили попам. А знаєте, як вони, ті попи, собі міркують?"

"Як?"

"А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зі шведами поспіє, цар може з ними зробити, що захоче. Та ще міркують вони собі, що хоч тепер гетьмана зрадять, так це ніщо. Як побідить цар, то він їх тую зраду всілякими маєтностями обдарує, а якщо гетьмана зі шведами верх візьме, то він їм простить, бо гетьман свій чоловік і своїх духовників не буде так карати, як карає їх цар. І ви повірили попам?"

"Вони слуги Божі й закони Господні краще знають, ніж ми. Хай вони перед Богом відповідають за нас".

"Кожний за себе відповість, бо на те у нас розум і вольна воля є. Якщо царська власть від Бога, то гетьманська теж від нього. Гетьмана вибрав народ, а голос народу, голос Бога. Негідні ми зватися людьми вольними, коли не розуміємо того".

"Як голос народу — голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що громада скаже, громада теж народ".

"Та не така, як наша, і не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт опутав і вона голосу Божого не чує, з отсеї розмови бачу. Та я на суд нечестивих не піду".

"А нам пора. Простіть, що позбавили сну".

"Який там сон тепер. Спасибі, що зайшли. Бувайте!"

Відпровадив їх до воріт, глянув на вулицю, постояв і стурбований вернувся до жінки.

"Ось воно як!" — сказав, ховаючи самопал під постіль.

"Щось таке твориться тепер у нас на Україні, чого ніяк не розберу. Народ не той став".

"Інші часи, інші люди",— зітхала жінка.

"Але ж двох правд нема, і двох честей також ні. Що було справедливе за батьків і дідів, те чесним і справедливим осталося для внуків, а що ні — те ні".

"Не всякий так гадає, як ти".

"Не всякий, але подумай лиш — "предательство"! "Пре-да-тель-ство" — повторив, розкладаючи безрадно руками.

"Були предателі за часів Христових, є й тепер. І тепер розіпняли б Христа".

"Добре ти кажеш: і тепер розіпняли б Христа за те, що він людям добра бажав. А людям треба не благодати небесної, а звичайної наживи, і не слова Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жінко. В Батурині кілька тисяч людей смерть за нашу правду понесло і муки страшні протерпіли, а тут вони тих мучеників, що від рук мучителів спаслися, мучителям видавати хочуть. Я того не переживу".

Ходив по хаті, збентежений до краю.

В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб повернути його від тих гадок, хазяйка просто спитала: "Чи не краще нам полковника Чечеля кудись заховати?"

"Куди?"

"А хоч би в омшаник".

"Гадаєш, не знайдуть. Перед своїм ворогом не сховаєшся".

"То може б йому дати коня і провести куди безпечно?"

"Не пора тепер. Світає. Треба чекати ночі".

"Жаль, що ми того скоріше не зробили".

"Як? Не бачила його? Та ж це не чоловік, а тінь. На ногах устояти не міг. Порубаний такий. Дивуюся, що від упливу крові по дорозі не впав".

"Так що ж буде?"

"Що Бог дасть, але я його живим зі своєї хати не видам".

Жінка мовила поранню молитву і збиралася палити в печі.

ЛИЦАР У БЛИСКУЧІЙ ЗБРУЇ

На майдані збирався народ. Старші на колодах сиділи, пихкаючи люльки, молодші стояли кругом.

Сходило сонце.

Зразу поза хатами і поміж деревами в садах являлася золота смуга, ясна, що аж за очі брала: Згодом ясність тая піднімалася вгору, розкидуючи кругом своє щедре проміння. Ніби незрима рука золоте зерно сипала на землю, ніби небесний сівач ішов понад землею і сіяв.

Декому здавалося, що з-поза обрію з мрячних країн темної ночі виїжджає лицар у блискучій збруї на білому коні, з золотим мечем у долоні. На шоломі в нього китиця огненних пер, вітер обриває їх і кидає на землю. Рожами кладуться вони на поля, на верховіття дерев, на покрівлі хат, пелюстки, платочки рожевого квіття стеляться кругом. їде велетень-лицар, мерехтить сріблиста збруя, сяйво ясне ллється з золотого меча, а перед ним утікає ніч. Горбиться, кулиться, до землі присідає і по ставищах, по мокляках, по оболонях волочить за собою свою спідницю довгу з непевної темряви і з нічної імли.

Дивляться сивоголові господарі, як білий лицар чорну ніч проганяє, знімають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села приплівся, поміж молодшими гукає: "Пора діло кінчать. Доволі кров нашу пили, кровопивці. Доволі крутили нами. В потребі нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу".

"І млинок, і ставок, і вишневий садок",— доповідав його товариш.

"Дістанеш на Йосафатовій долині, а тепер маєш не садок, а в задок".

Сміються кругом.

"А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йти на панів працювати. От яка наша правда, браття".

"Авжеж, авжеж",— гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.

"Ти до чого, синку, ведеш?" — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.

Сторопів. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишленників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо: "До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин".

"Ані дуків-серебренників".

"Досить слухалися —та й дослухалися ось до чого".

І підняв руки, показуючи подрану кожушину.

"Сорочки на хребті не маю. Тільки моїх маєтків, що тая дранка, і тільки худоби, що тії воші в ній. Розбагатів".

"Потішся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатіли, багато!"

"Біля гетьмана доробилися".

"Біля ізмінника".

"Податями та налогами всілякими народ обкладав, а все буцімто для царя, цар наказує, а цар у маніхвесті виразно говорить, що він з України одного єфимку брати не хоче, що це гетьман до своєї кишені гроші з народу здирав".

"У гетьмана в кожному дворі гроші".

"А в нашого брата, що спина, то воші".

Притакували кругом.

Дід з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрієм на білому коні проїжджав, і на ніч темну, що в байраках перед ним ховалася. Але спідниця її, брудна й мокра, волочилася по землі, як смородлива ганчірка. Дід нишком покаянний псалом шепотів.

"Я також,— почав інший,— так собі своїм простим розумом міркую, що ближча сорочка, ніж кожух.