Мазепа - Лепкий Богдан

За одним була правда, а за другим — сила. Один боровся за право людини, другий — за право поневолювати її... Котрий з них побідить?

Скорін випрямився, як струна, кинув собою вперед, зробив два кроки в напрямі стола і став:

"Князю! Так далі не можна. Доволі того, доволі!"

"Проч!" — повторив князь, показуючи далі на двері.

Скорін глянув на князя поглядом повним жагучої погорди, повернувся і — вийшов.

Ніхто не дивився за ним. Всіх очі прилипли до блискучої від брильянтових перстенів руки світлійшого. Тая рука в міру того, як Скорій наближався до дверей, опускалася все нижче. А коли двері замкнулися за Скоріном, упала на стіл.

Князь Меншиков відітхнув свобідніше.

Побіда була за ним.

Сів і почав щось писати на листах грубого, зеленавого паперу гусячим пером, карлючками, котрі придумав для власного вжитку.

В залі було так тихо, що чути було стогони колесованих на подвір'ї людей і рев насаджуваних на палі сердюків.

Нараз усі підскочили на своїх місцях. Князь також. Його перо, як леміш, що вихопиться з руки ратая, заскребло на папері, залишаючи за собою чорну борозну й кілька цяток, мов кілька грудок викиненої з борозни землі.

Хтось вистрілив. І то недалеко. В перший мент здавалося, що в залі.

Вбіг драгун. "Ваша світлосте, позвольте доложити вам, що його високородіє, господин полковник Петро Павлович Скорін зволили наложити на себе руку!"

Князь Меншиков устромив у чорнильницю перо і відсунув від себе папері.

"Петро Павлович Скорін?"

"Так, ваша світлосте. Полковник Скорін застрілився".

"Де?"

"Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крізь лоб".

"Лікар є?"

"Покликали".

"Так — добре. Можеш відійти".

Князь Меншиков подався на спинку фотелю і закрив долонями очі. Обчисляв усі плюси й мінуси того так несподіваного інциденту.

Скорін пустив собі кулю в лоб. Сам, з власної і непримушеної волі. Це факт. А все інше — неважне. Скоріна любив цар. Одного любимця, значиться, менше. Це важно. Міг згинути в бою, згинув з власної руки. Хай з Богом спочиває. Рахунок, значиться, не найгірший. І Меншиков глянув кругом стола.

Офіцери сиділи, як і раніше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борікався зі сном. Кліпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк і не зеленів, але все ще тримався за черево руками. Горілка з перцем розігрівала його. В деяких очах помітне було здивовання. Сенсація.

Єсть нова тема до "коришпонденції".

Але щирого жалю не виявляв ніхто. Покійний Скорін був вояк хоробрий і товариш чесний, та — дивак. З ніким він близько не зійшовся, ходив, як не від світа того. Почувався чужим серед своїх. Може, так і краще, як він зробив. З таким чоловіком годі себе почувати безпечним. Ніколи не збагнеш, що він гадає і що може зробити. Що для всіх біле, це для нього чорне. Хай з Богом спочиває.

"Панів офіцерів,— почав князь Меншиков,— беру на свідків, що я покійного Петра Павловича не довів до того, що він з собою зробив. Не повинен я в смерті його".

Офіцери піднялись зі своїх місць.

"Я з ним поступив лагідніше, ніж наші військові приписи велять".

Всі притакнули, а сонний майор додав: "Покійний Петро Павлович не від нині шукав собі смерті. У боях ліз де найгірша біда".

"За це ми й пошануємо його, як хороброго офіцера непобідимої армії його величества царя,— заявив Меншиков, але пригадав собі нараз, що може Скорін ще й не вмре, бо не від кожної кулі люди вмирають. Він плеснув у долоні.— Принести Петра Павловича сюди!"

Принесли труп й поклали посеред покою.

Обступили його кругом і дивилися без співчуття. На війні труп — це явище звичайне. Лікар стояв оподалік.

"Врятувати не міг?" — спитався його князь.

"Ніяк не міг, ваша світлосте. Куля застряла в мізку, увійшла правим виском".

Несміливо підійшов і пояснював, що спричинило смерть.

Внутрішній розлив крові, тут безсильна всяка поміч лікарська.

Світлійший приклонив коліна, перехрестився й прошепотів молитву. Всі пішли його прикладом, навіть лікар, хоч про нього казали, що він лютер і в Бога не вірить.

"Такий красунь і так опоганив себе,— сказав князь, встаючи та стріпуючи порох зі своїх колін.— Свиня, іменно свиня! Бога в серці не мав. Як можна таке безобразіє з собою робити! Ось до чого, милостиві господа, доводить філософія. Іменно філософія. Не роздумуй над життям, а лише живи, та ще коли тобі літ мало що понад тридцять і коли носиш офіцерський мундир. Для офіцера потрібна шабля, а не книжка, послух і карність — це для нього закон. Накрить його!"

Хтось накинув на покійника плащ, бо світлійшому здавалося, що Петро Павлович підносить ліву повіку і дивиться на нього... Шкода таких очей. Другого такого офіцера в цілій армії нема. Щоб цар не затужив за ним. Може, ще раз схоче глянути на нього.

"Залишити його до завтрашньої днини тут. А завтра вранці поховати з почестями серед саду!"

Світлійший надумувався хвилину. Потім кивнув на лікаря. Відійшли набік і балакали пошепки.

"Як гадаєш, не можна б забальзамувати те тіло?"

"Важко, ваша світлосте, не берусь. Матеріалів нема і діла того ніколи я не робив, не вмію".

"А що ж ти вмієш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять".

Фізікус здвигнув раменами: "Багато ми маємо ворогів на цім світі".

"А на другім ще більше,— додав світлійший. А по хвилині: — Але голову Петра Павловича можеш вложити в спірітус?"

"Це я можу зробити".

"Так вложи. Може, цар схоче колись подивитися на неї, а може, примістить у своїй кунсткамері — отже! Лиш відтинай так, щоб ніхто не бачив. Люди суєвірні, дурні — розумієш?"

Лікар притакнув, поклонився і подався назад.

"Господа!" — звернувся світлійший до своїх офіцерів. Нам тут більше нічого робить. Поїдемо в город!"

Поправив шаблю і ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими соболями підбитий плащ і відчинили двері.

"ТАЇНСТВО"

Під окопом гурток ордонансів розмовою скорочував нудьгу дожидання.

Солдати водили старшинських коней по боковій алеї. Коні задирали голови, витягали шиї й іржали. Вітер грався листками, розносив згар.

Клапті чорної сажі падали на коней і на людей. Коні порскали, люди чхали: "Здоров!"

Годі було вгадати, чи це вечір, чи ранок, осінь чи зима, ява чи томлячий сон.

Брудно, гнітючо, тьмаво.

"Фу, чорт! Який поганий день!" — сказав світлійший, ступаючи по сходах.

Гадав, що дихне свіжим повітрям, а тут дими. "Ще не згасили? Доволі того фейєрверку!"

Послав у місто ордонансів і наказав гасити пожежу. На стежці, недалеко сходів, ступив у калюжу крові. (Червоніла на білім снігу. Видно, що люди обминали її.) Кілька крапель бризнуло на білі штани світлійшого... Кров Петра Павловича. "Свиня!.. Чом не запрятали?"

Набрав у пригорщу снігу й витирав пляму. Але кров не сходила. Тільки розмазав її.

Пригадав собі народне повір'я. Крові, котра про вбійника свідчить, не змиєш...

Дурне! Як би це правда, то не один ходив би червоний від ніг до голови. Перший цар...

Світлійшому підвели коня.

Вичищений, білий, без червоних панчіх.

Світлійший поплескав його по шиї. Але кінь відвернувся від нього. "Чого ж ти відвертаєшся від мене, дурню!" — і притулив своє лице до гарної голови звіряти. Чув, як кінь дрижав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтіли. Кінь, то дивився перед браму, де стирчали людьми оздоблені палі, то озирався позад себе, де на подвір'ї мучили "бунтарів". Припікали, колесували, здирали шкіру.

"Чого дрижиш, ну чого дрижиш, дурнику? Тобі не зроблять нічого. Не дам".— І світлійший поцілував коня у білий лискучий лоб.

"Іди з ним у бокову алею!" — наказував солдатові.

"В сад. Бачиш, звірина полошиться, нервується. А ти чіпиш тут, не знать чого. Не бачив, як саджають на паль?"

Солдат узяв коня за поводи й повернув ним у сад.

"Не шарпай трензлею, уважно провадь, скотина!"

За світлійшим півколесом стояли офіцери.

"Підемо, панове, до Мишки",— сказав князь і усміхнувся, ніби провадив їх туди, де грають серби, танцюють циганки, а карли творять непристойні жарти.

Мишка подвизався. Докладав усіх зусиль, щоб показати себе справжнім митцем. "Молодець Мишка!" — гукав на нього світлійший.

"Рад послужити вашому величеству",— відповів катюга.

"Дурний ти, Мишка, я не величество, я тільки світлійший",— поправив його князь.

"Як звав, так звав, коби що дав",— не засміявся, а ніби заіржав Мишка.

Меншиков добув з кармана таляр й кинув йому.

"Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Підемо".

Увійшли у велику гетьманську маштарку, бо повози поїхали з гетьманом, а ті, що залишилися, відставлено до московського обозу. В куті дрімали ще якісь дві старосвітські брички, спадок по Самойловичу. В них спали мертвецьки п'яні солдати.

Загалом тверезих тут не було. Мученики — п'яні від болю, мучителі — від горілки. Миша не жалів її — ради "усерднійшого дійствія".

Вже само повітря п'янило. Слабших офіцерів млоїло, їм робилося недобре. "Нагидив скотина!" — сердився на них світлійший.

"Пошол вон! Ще чого доброго облюєш мені кафтан".

Щасливі, що таким дешевим способом увільнилися від дальшого обов'язку бути свідками "таїнства", вибігали на двір.

"Бачить скотина, що віддасть учорашний обід, і чекає. Офіцери! Вам треба було бачити, як цар усмирював стрільців. А то їх млоїть, як хохлам добираються до шкіри".

Світлійший дійсно сердився, дивлячись на тую м'якосердність. Він привик до страшного "Преображенського уставу", куди не раз заходив з царем, подивляючи його невичерпані концепції в вигадуванні щораз нових способів мучення людей.

Меншиков завидував цареві не тільки його царського вінця, але й тої велетенської сили, того "твердого характеру", котрому ніщо й ніколи не могло устоятися. Він хотів наслідувати царя, щоб стати гідним його співробітником.

На кару батуринців дивився, як на завдання великої ваги.

Скинувши рукавицю з правої руки, брав розпалену шину і водив нею по голій спині прикріпленого до лавки старця, приговорюючи: "Отак його, сукина сина, полегеньку та помаленьку, щоб руку нашу почув. Тверда московська рука, що, хохли питльовані, га?"

Тіло шипіло, надувалося, шкварилося, як на сковороді м'ясо, і по маштарці розходився противний м'ясний сморід.

"Чого ревеш? — гукав світлійший,— ну чого ревеш? Не хотів роззявити рота на суді, так і тепер мовчи".

Жертва не видержувала муки. Благала милосердя і пощади, обіцяла сказати все, що знає.