Мазепа - Лепкий Богдан

"Фу, чорт! — нарікали на сердюка.— Проклятий хохлай, геть мені подряпав руку".

"Який народ!"

"З ними по-людськи годі. Огнем їх і залізом".

"Ніякого послуху не знають. Івана Івановича так у черево штовхнув, що в ньому аж загуділо. Може, й бебехи відбив".

"Можливо. Та ж то звір. Росте, як степове бодяччя. Нікого не боїться. Ніякої дисципліни ці прокляті черкаси не знають".

Майор Іван Іванович сидів у своїм фотелі, згорблений, скулений, тримався руками за черево і — то жовк, то зеленів. Нишком поглядав на світлійшого і не смів нічого казати.

Світлійший ходив по залі, як по клітці тигр. Заложив руки за спину, понурив голову, як би нею збирався розбивати мур. Груди його підносилися високо і скоро, аж побренькували ордени.

"Фу, чорт!"

Зала принишкла. Князь сердився. Офіцери знали, що не на них сердиться князь, а все-таки страшно. Невиспані, голодні, як собаки після довгих ловів, почували в душі злість і злобу до світлійшого, проклинали його невгаваючу енергію, але ніхто з них не важився виявити назверх найменшого сліду отсього невдоволення. Навпаки, кожний готов був усміхатися солодко або робити поважну, ділову міну, відповідно до того, що буде потрібне. За вічним і повсякчасним страхом забували про інші почуття.

Князь сердився! Одинока турбота, що він рішить.

І князь рішився.

Після доволі довгого проходу вернув на своє місце. Але не сідав. Стояв за столом, поклавши на нього обі свої перстенями блискучі руки.

Голову задер, ніби зазирав кудись далеко. Ніздрі роздувалися, як у звірюки, котра вітрить криваву поживу.

Офіцери спідлоба глипали на нього. Дух запирали в собі.

"Господа! — почав світлійший.— Мені бачиться, ділу нашому кінець".

Господа відсапнули. "Славити Бога",— говорив кожний в душі.

"Казус, котрого свідками були ми перед хвилиною, настільки жахливий своєю неймовірною сміливістю і настільки проречистий, що я не потребую довго розводитися над ним. Кожному з нас ясно, що тії люди нерозкаяні".

"Авжеж, авжеж",— зашепотіло кругом.

"У мене діла повні руки. А врешті я теж чоловік. Я не з заліза. Не можу більше жертвувати собою, як можу".

"Авжеж, авжеж",— притакували йому.

"Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотів зворушити їх совість і промовити до розуму. Та куди!"

"Куди — куди!" — притакував весь стіл.

"Так тоді...—тут світлійший потер лівою рукою чоло, хвилину помовчав, ніби остаточно рішався,— так тоді,— він підняв голову ще вище і, звертаючись до придворних рейтарів, гукнув: — відчинити двері нарозтвір. Вікна теж, усі, усі!"

Рейтари в одну мить сповнили його волю. Зала наповнилася димом, шумом, гуготом, усіма голосами, що неслися від міста. Офіцери піднялися зі своїх місць і повернулись, хто в напрямі дверей, хто до вікон. Крізь двері й вікна видно було живий вінок людей, покалічених, окервавлених, що стояли на зимні, пов'язані мотузками, ременями, навіть ланцами від возів, а за ними мур московських солдатів з шаблями й рушницями.

Були там сердюки, хоч немилосердно-скатовані, а все ж здорові, рослі, горді, були й старі, ремісники, міщани, привиклі до почестей та пошани від своїх і чужих, були хлопці-недолітки, котрі за честь собі мали стояти поруч своїх батьків і дідів у тій важкій не по їх віку і силам пригоді. Всі вони дожидалися справедливого присуду царського за те, що хотіли сповнити свій обов'язок супроти рідного міста й гетьмана свого.

І цей присуд вони почули.

"Бунтарі, хами, ізмєнніки! — гукав на них Меншиков не своїм голосом, високим, як свист, і пронизливим, як скрип колеса.— Розбишаки, злодії, горлорізи нерозкаяні, я вас навчу, собаки, як супротивлятися найвищій волі царській і як зневажати мене, представника царської влади. Почуєте ви силу мою, що правнукам вашим відпаде охота до усякого бунту і зради, що ваші будуть зриватися зі сну, а жінки прес... ваші родитимуть уродів на світ. Черкаське кодло мерзотне, ви, ви...— і він, виведений із рівноваги, підскакував, бив кулаками по столі і приступував чобітьми, аж побренькували остроги.— Я вас, сукиних синів, заставлю так умирати, як не вмирав ще ніхто на світі, що від того дерева повсихають і земля зробиться неродючою надовго. Я ваше зрадницьке гніздо переверну догори коренем, зруйную, рознесу, щоб і сліду не осталося з вашої поганої породи. Я вас провчу!"

Офіцери стояли, витягнені, як струни. Ніхто не поворухнувся. Солдати задеревіли. Лише котрийсь із козаків не втерпів.

"Та й розходився як! —промовив до свого сусіда.— Верещить, мов на пуп".

Світлійший зачув цей шепіт. Це його роззвірило ще гірше.

Відсунув стіл, перевернув свій фотель, вискочив крізь двері та з шаблею кинувся на безборонних.

Офіцери вжахнулися. Могла зчинитися різня, котрої висліду годі було передбачити. Розуміли, що ніяк їм оставатися безмовними свідками такого "інциденту". Хтось кинувся у двері. За ним побігли й інші. Оточили князя: "Ваша світлосте, позвольте вам сказати, що ті хами негідні гинути з вашої достойної руки. Лишіть це діло "палачеві". Вони на таку честь собі не заслужили".

Світлійший отямився. Але все-таки ніяк не міг заспокоїтися. Велика відповідальність за батуринське діло, непевна політична ситуація, важкі втрати в людях під час облоги, все воно схвилювало князя, утратив тую владу над собою, яка була основою його дотеперішніх незвичайних успіхів. В таких моментах Меншиков робився іншою людиною. Тонка, хоч блискуча поволока легко набутої культури й товариської оглади облітала з нього, і світлійший князь виявляв первісні інстинкти підмосковського громила-кулачника. Стуливши п’ястук, штовхав ним старців у груди, підбивав бороди, що аж зуби скреготіли, плював у лице: "Ви ж які! Падло! Тю!"

Жертви княжого гніву безмовним поглядом дивилися на нього. Але ні один не упав на коліна і не благав пощади. Охопило їх нестяменне завзяття, зимне, як сталь, і тверде, як криця. Всі вони з погордою дивилися на свого дикого переможця і як бажали ще чого, то хіба, щоб найскорше відійти від нього. Те хохлацьке завзяття дратувало Меншикова до останку. Безмовність жертв відбирала в нього ту звірську насолоду, яку мучителям дає жах і тривога мучеників.

"На коліна! — гукнув.— На коліна!"

Та ніхто перед ним на коліна не впав, хоч солдати штовхали козаків ззаду — хотіли їх сокрушити.

Князь повів очима по натовпі, скочив, як тигр, і, вхопивши лівою рукою за груди якогось сивоголового старця, правою рукою став його бити по голові, по висках, по лиці.

"Не смій! Лиши! Лиши!" — зверещав молодий сильний голос. Якийсь парубок продирався крізь натовп.

Він розірвав ланцюг, котрим були зв'язані його руки і, побренькуючи ним понад головами натовпу, кричав: "Це мій батько! Не смій!"

Меншиков відскочив, подався у двері, солдати загородили дорогу до сходів, офіцери оточили князя.

"На паль його! — гукнув світлійший.— Сейчас на паль. Тут перед брамою. Беріть!"

Рейтари кинулися на парубка. Почалася борня.

"Живим не дістанете мене!" — сказав козак, вихоплюючи штик і пробиваючи себе.

"Щотретього — на паль, щочетвертого — колесувати, інших повісити, як собак,— наказував світлійший.— Нікого не щадити. Хай чують, що вмирають, стерво вонюче!"

Цей наказ заспокоїв його. Вийняв хустку, обтер лице й руки.

"Мишка тут!" — гукнув.

З-поміж солдатів висунувся мужчина середнього росту, віспуватий, з маленькими, ніби заспаними очима, з солодкою усмішкою на широких, мов напухлих від ужалення оси, устах. Короткі ноги, довгі руки й високо підняті широкі рамена робили його подібним більше до горили, ніж до людини. Це був найвправнійший з мучителів у цілій армії князя Меншикова. Людина дійсно без серця і, здавалося, навіть без розуму. Робив своє діло цілком спокійно, зимно, тупо, без ніякого вражіння, усміхаючися заодно.

"Чого ж ти стоїш? — питався його князь.— Числи! Щотретього — на паль".

Мишка рахував: раз, два, три — і щотретього відводив на бік.

Їх оточили солдати і повели липовою алеєю за браму. Ніхто не повернувся, ніхто не попрощався з ними. Пощо? Незабаром зустрінуться з ними там, де нема ні болю, ні терпіння, ні світлійшого князя Меншикова.

Мишка став знову числити: "Раз, два, а третій уже пішов..."

"Числи тих, що осталися",—вирішив князь, і Мишка числив.

Четвертих відвели на подвір'я.

* * *

"Можемо йти, господа" — звернувся князь до своїх офіцерів, і вони вернулись у судову залу.

Князь велів позачинювати вікна і двері.

Ним трясло. Продрог і нервував.

Скорій сидів біля стола, блідий, тер рукою чоло.

"Ти, Петре Павловичу, тут?" — спитав князь, побачивши його.

"Я, князю, тут",— відповів Скорін, щоби щось відповісти.

"Не цікавишся ділом?"

"Не здоровиться мені".

"Діло вельми цікаве, правда, панове? Знаєте, такого цікавого діла я в своїй практиці не тямлю. Їй-Богу".

Він тер руки і ходив по залі. Коли був схвильований, то не міг усидіти на місці, а до того привик, що й цар так бігав, коли розсердився.

"Кожне зухвальство має свою границю, в хохлів воно безграничне".

Світлійший вдавав, що він спокійно і по-діловому дивиться на річ.

"Уявіть собі, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих людях за злість!"

"Це не люди,— зауважив сонний офіцер,— а звірі".

Князь згордливо подивився на нього: "У кого масло на голові, не лізь на сонце. Звірі — звірі! В тім-то й біда, що вони не звірі, а люди, і то більше розвинуті, ніж не один із вас, господа".

Світлійшому хотілося вилаяти своїх офіцерів, щоб на них зігнати решту свого гніву. Але побачив їх глупо вистрашені обличчя, відвернувся до вікна і став пальцями тарабанити по шибі.

"Отсе хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. З ними я весь світ підбив би, не то, що з вами.— І в гадках князя помічалися іноді такі заячі скоки, як у царя. Він у не одному хотів наслідувати його, розуміється, як царя не було близько коло нього, бо в його присутності він складався, як ножик.— Та нічого не вдієш. Хоч хоробрі, а покарати треба. Треба так покарати, щоб їм на все відхотілося бунту".

Князь дивився, чи перед брамою не затісують палів. Цікавий був, чи кіньми, чи волами наволокати будуть. "Один чорт,— вирішив і махнув рукою.— Пустяки".

Повертаючись від вікна, говорив:

"Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними.