Мазепа - Лепкий Богдан
І не буде ні пожежі, ні крові, лише один великий, білий, німий і бездушний спокій. (Думка вривається, як павутина, Мотря не може її зловити. З'являється нова.)
Тими стежками колись "він" ходив. Може, це його думки шелестять з останніми листками... (Вжахнулася...) Він?.. Гріх думати про нього... О, ох, який там плач, який там шльох... терновий вінець, коли ж тому кінець?..
(Мотря хусткою голову обтулює щільно.)
Сніг іде...
(Думка шовковою ниткою снується.) ... Там, у тому дворі, прощалася з "ним"... Як поїду за Десну, не верну аж на весну... Гадала, на крилах прилетить — не до неї, а до столиці... Не поспів... А тепер — запізно... Тепер усьому кінець... лиш не їй... (Затулює вуха руками.)... Той крик вверчується в мозок. Перед ним не втечеш — хіба сховаєшся у себе... (Замість думок з'являються питання.) Чому не поїхала з "ним"?.. Просив, благав, не послухала... Вартівником у Батурині залишилась... Мала ключ від іншого світа... (На цей спомин здригається ціла.)... Огонь—лід, лід—огонь, лід...
Сніг іде...
(І знову питання.)... Чому з Чечелем не пішла?.. Тягнули її, пробивалася, дійшла аж сюди, а далі сил не стало. Ледве дотягнулася до лавки...
І добре. Добре так. Сказала собі, що Батурина не кине... І не кине... Тільки хвилину посидить, сил набере... (Щоб тільки в очах не було так чорно!) І в город!.. (Питання)... По що?.. (Відповідь)... Як то по що?.. Захищати його... (Питання)... Попелища і трупи?.. (Відповідь)... Хоч би й те. Вона і Батурин — одно...
Вітер регоче в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховій, дійсність і мрія, ха-ха!"
Від того сміху зимніше, ніж від холоду.
В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган. Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!..
...Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач... Поранковий усміх днини, і довгі, темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лише горе, широке, безкрає, як безодня, преісподня... бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і падає стрімголов...
Бе-бе-вх!
Сніг іде...
ЗНАЙШЛИ
Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.
Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.
"Жаль, що собак нема, собака носом чує".
"Солдат від собаки не гірший".
"А все-таки нюх не такий. Куди!"
"А розум?"
"Гадаєш, собака дурна?"
Балакали, як за добрих часів, і бавились снігом.
Попереду офіцер.
"Цс!" — дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кіт, причаївся і — прискочив до лавки.
"Ти хто?"
І відтрутило його, як звичайно відтручує живого чоловіка від мерця.
"Посвітіть!"
Розмотав хустку, струснув сніг: "Гум! Жінка і не з простих. Та ще нічого собі... Мабуть, не заков'язла".
Відізвався в нім інстинкт мужчини. Казав двом солдатам взяти її уважно і віднести в двір — під відповідальністю за недоторкальність особи. Знав своїх людей.
"Як береш? Ну, як береш? Це ж не сніп? Бачиш? З панів, не Матроша яка! Скотина!"
Якнайобережніше взяли й попрямували до двора.
"Зрозумій їх! Казали істреблять усіх без розбору, хлопів і жінок, старих і дітвору. А тут — під відповідальністю".
"Бо пані. Не Матроша. Чув?"
"Всі вони руку за собою тягнуть, ті пани".
"Крук крукові не виклює ока".
Оглянулися, чи хто не слідкує за ними. Впевнившися, що ні, нарікали далі: "Дурні ми з тобою, брате".
"А тобто чому?"
"Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хохла, а нам би так укупі та, ще попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненької та зробити усім тим баринам-кровопивцям отак о!" — він рукою показав на горло.
Товариш зацитькував його: "Ще чого доброго збудиться і зачує".
"Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість".
"То нащо двигати трупа?"
"Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу".
"Правда. Цар трупів у спирт кладе і платить".
"За трупи?"
"І за спирт з аптеки — особливо".
"Трупів у Батурині набере нині, скільки схоче".
"Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих".
"0-соб-ли-вих".
Доходять до двора. Там ще й декілька незруйнованих кімнат.
В одній приміщують Мотрю на шкіряній канапі.
"Нічого собі",— зауважує солдат.
"Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить".
Солдати лихі, що не дали їм в місті погуляти.
"Багато того добра змарнували нині, ой багато!"
"На мене, то досить, коли б вирізати хлопів".
"І старих баб".
"Хай буде і старих баб, а дівок, та ще гарних, ніяк ні. Гріх".
"Гріх марнувати дар божий".
"Світлійший і дівок різати велів, щоб не плодилася ізміна".
"Не вигубиш черкаської породи і не викоріниш ізміни".
На тім і вривається розмова. Але солдатам не спішно розходиться.
"Красива бариня",— мляскає товстими варгами один.
"Не для пса ковбаса!" — зауважує другий.
"Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! — гукає від порога офіцер.— Пашол вон!"
І солдати розскакуються, як собаки від ласого шматка.
Офіцер залишається сам на сам з невідомою.
Він продрог. Ходить по кімнаті, потираючи руки. "Та й погода яка. Гу-у-у!" — Підступає до годинника на магоневій комоді.
Годинник стоїть... Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хаті хтось умре.
Йому хочеться, щоб годинник ішов,— відрадніше.
Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник починає грати арію, але вриває її нагло і шипить, харчить, ніби насміхається злобно.
"От тобі і гетьманські часи".
Пригадав собі незнайому, підступив, дивиться і йому робиться страшно.
"Не дихає, біла, як труп, а все ще така гарна. Може, це відьма?"
Пригадує собі давно забуті казки про відьом і опирів.
Він утомлений, бо цілу днину "дерся", голодний, як пес. Найкраще пішов би спати, хоч би й тут на якому фотелі, і спав би, поки не зроблять з тим проклятим Батурином якийсь кінець.
Чує, що розгулялися нерви. Надивився нині на таке, що — тю! Спльовує.
"Нема нічого страшнішого, як здобувати твердиню". Має повні вуха тих вересків і стогонів, сотки очей дивляться на нього, страшним поглядом передсмертним, сотки рук чіпляються за його кафтан, за рукави, за пальці, навіть за вістря шаблі.
"Фу, чорт! Погано, противно, аж млосно".
Млоїть його від запаху крові і від смороду паленого людського м'яса — позіхає широко, безконечно, тим позіханням, що свідчить про крайнє вичерпання нервів... "Офіцер!?"...
Це слово підбадьорює його. Соромиться слабості своєї. "Це ж ізмєнніки, на них іншої кари й бути не може".
"А невже ж ізмєнніки не люди?" — відзивається слабий голосок десь із споду душі.
"Авжеж, що люди! — притакує несміло і знову позіхає, широко від вуха до вуха.
Послав по лікаря.
Чому ж він не приходить, хоч би фершал який. Може б ще врятував тую паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрібні, білесенькі руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не треба, щоб вона вмирала? Чимало трупів там!
Не знає чому, але хоче, щоб вона жила,— хоч вона!
І без неї стільки життя змарнували нині, стільки краси, радості, щастя. Вже досить, досить...
Якісь спомини давні, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагадується йому. Здається, душа розривається надвоє — кіньми розшарпують його. Не витримає.
Затулює очі руками, падає в фотель і плаче, як дитина, він — царський офіцер, та ще драгунського полку, а до того потомственний дворянин.
Почуває себе грішним, ненавидить світлійшого і всіх генералів і самого царя-антихриста.
"До чорта їх!" — вихоплюється йому з уст.
"Гієни, озвірюють безвинний народ, і Бог дивиться на те..."
Повіяв вітер, захиталися на гілляках трупи повішених грабіжників, закракали ворони.
"Випустять з кліток звірів, а потім вішають їх за те, що кусаються. І де ж тут правда!"
З сильнішим вітром ще сильніше спалахнула заграва і в її блисках оживилося бліде обличчя Мотрі... "Оживає?"
І йому зробилося страшно. Не може підвести очей туди, де вона лежить, а так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а не з тою тічнею вовків, прощення просити за тих, що лежать порізані, помордовані, що шкваряться на вуглях, як м'ясо смажене їх світлостям на пир. Забути не може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених, тої всеї мерзенної гидоти... "Фу! Чорт! Фу!" Чому той фершал не йде?.. І годинник стоїть... А там все ще мордують людей. Виволікають їх із закутин міських, з пивниць, з-під звалищ, з-під жужелиці, і ріжуть, як худобину, людоїди! Кому того треба? Защо? По що?
Плутаються гадки... Бачить свій батьківський двір, ікони з вічними лампками, батька, що читає Святе Письмо, матір, що постить, сповідається кожного свята і неділі. Пригадує собі, як вчила його заповітів Божих, і прощення, і милосердя, і нараз — він цілий у крові, як тигр, і весь у багні, як свиня.
Іменно — як свиня!..
Соромиться самого себе.
Як же він представ би на судищі Господнім, коли б його влучила була нині яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання своє? Хіба те, що не один він винуватий і що не один кається своїх Каїнових учинків. Є їх чимало. Так усі вони, усі, ніщо супроти царя, царя з Божої волі і з Божої ласки.
"А я ж вам вільну волю дав",— скаже Господь.
"Але ж і цар з Божої волі",— відповість, не придумає ніяк, як йому це все звести докупи.
Перестає хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихоманці.
(Коли ж цей фершал прийде?)
Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому Батурині, котрого завтра не буде,— останеться тільки руїна, велика купа вугілля, кісток і стерва... Гидко!
(Чому ж той фершал не йде?)
Наслухує, але чує тільки, як все ще шумить, стогне, реве руйнований город.
Не бачити, не чути, забути!
Але як?
І знов пригадується мати, як проводить молитву, як йому дрібні діточі пальці складає, щоб хрестився по закону, як пильно вважає, щоб він не перекрутив якого слова в "Отченаші", або у "Вірую", бо це гріх, дуже великий гріх!..
А людей різати не гріх?!
Свиня — іменно: свиня!
Зачиняє вікна і двері, щоб не чути виску.
Ага!.. Мабуть, і мерців розбудив цей крик, і вони перевертаються в гробах...
Пригадується йому одна мерзотна картина. Як перебігав через кладбище, побачив солдатів, що перевертали гроби. Добували трухлі домовини, підносили порохнові віка і з мерців здирали коралі, перстені, золотом перетикані пояси...
І тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сідаючи до страви, зараз-таки, ще нині.
Соромно, гидко! Свиня! І, як побачив це, не втерпів, стріляв в труподерів.
