Мазепа - Лепкий Богдан

Дихнуло на неї подихом тютюну і горілки — мужчина. Козак чи москаль? — мов блискавка майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. На потемки йде, двері наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину.

"Пусти!" — кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її до широких, мужеських грудей.

"Не втечеш, аж тепер ти моя!"

Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький наказний полковник Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі.

Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то погаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гірша темрява кругом.

...Іван Ніс, цей що Батурин зрадив.

І тепер вона у його руках — безборонна.

Коли б так ніж, коли б їй стилет?

Чіпляється тієї гадки, як останньої дошки порятунку. Може, він є у неї? Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.

"Не шукай, бо не знайдеш. Твій стилет залишився там біля бочок. Не пручайся даром. Я не ворог тобі. Люблю тебе, врятую, заховаю".

"Краще забий мене".

"Діточе базікання. Щаслива будь, що впору наспів".

"Чорт надніс тебе? Хто тобі сказав, що я тут?"

"Ніхто мені не казав, я здогадався, знаючи твою вдачу. Того тільки й боявся, щоб ти не висадила вежі. Дякувати Богу — саме впору наспів. Подякуєш мені, побачиш".

Замість відповіді кидається на нього й руками обхоплює, за шию, давить.

Падають обоє на сходах...

Але він сильніший. Відірвав руки від горла і вхопив обі, в свою праву долоню.

Крізь двері чути, як Батурин реве, там — страшний суд.

"Пусти, а то голову об мур розіб'ю".

"Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай — чи не краще по-доброму зі мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу".

"Не хочу я твоєї ласки, проклятий!"

"Не проклинай. І без того багато лиха на світі".

"Ти його спричинив, зраднику!"

"Хто не зраджує нині?"

"Не так, як ти. Для наживи, для пірнача".

"А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?"

Хоче підняти її і далі нести.

"Не піду. Лиши мене тут".

"Невже ж я з глуздів збився. Балакаймо, Мотре, на розум. Нас тільки двоє..."

"І Господь Бог над нами".

"Можливо, але він мовчить. Я мушу врятувати тебе. Послухай. Проведу тебе за город. Там мій віз завезе тебе в безпечне місце. Просидиш, поки не втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все, і пірнач, і хоч би булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без тебе немає для мене життя".

"Наказний полковнику,— почала Мотря.— За кого ти маєш мене? Я ж перед хвилиною хотіла висадити замок у повітря, а тепер мала б осоромити себе, щоб рятувати життя? Не буде того ніколи! З Батурина не вийде! Що станеться з ним, хай діється зі мною".

Мовчав. І вона замовкла... В Батурині ревіло. Чути було луск стрілів, грюкіт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собі, що там діється тепер.

"Пусти мене, пусти! — стала благати Носа.— Якщо в тебе є крихітка серця, послухай мого благання. Життя, яке ти обіцяєш мені, гірше від смерті. Краще вбий мене!"

"Хочу, щоб ти жила,— мусиш жити!"

"Противний ти мені".

Наглим рухом відтрутила його від себе, так що покотився стрімголов, а сама стала втікати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бігла, але ноги не слухали її. Дрижали, вгиналися в колінах, важкі, зимні, як два стовпи льоду. Руками чіплялася за стіни, але стіни були ковзькі й долоні зсувалися по них, як по склі.

Останки свідомості рвалися, як шматочки мережива, як нитки шовкові, розпливалися, як хмарки по блакиті, канули в порожнечу.

Останні звуки, які болючо вверчувалися в її вуха,— це був луск важкої мужеської ходи.

Іван Ніс доганяв її. Той самий Ніс, наказний прилуцький полковник, що вбив її вірного чуру, перейшов до москалів і показав їм тайний вхід на замок.

Ще трохи і вона знов попаде в його руки...

Ще тільки два-три сходи...

Як добре, що якраз тоді перед нею розтворилася безодня і вона полетіла туди, забуваючи про все,— як добре, що її нема!

Нема нічого...

ГУРАГАН

Мотря відітхнула свіжим, зимним повітрям і розплющила очі. Довго не могла зрозуміти, де вона і що таке діється з нею. Повисла між життям і смертю і ніяк не могла перехилитися ні в один, ані в другий бік. Хай би скотилася у тую прірву, з котрої немає вороття, хай би усьому прийшов кінець!.. Коли б так ніж... І вона мимохіть повела правою рукою. Рука не ворохнулася... Невже ж їй відняло руки?

Це питання, ніби обухом, ударило її. Почула приплив крові до висків і стукіт власного серця.

Хвилина чорно, а тоді — ніби блискавка озарила світ. Пригадала собі усе, що сталося нині, і зрозуміла, де вона і що діється з нею.

Прилуцький наказний полковник не вспів її занести, куди хотів, і покинув тут, на замку, в глухому куті, куди ніхто не заходить, а щоб не втекла, щоб не добралася вдруге до вежі, зв'язав їй руки й ноги.

Зубами розмотала пояс, котрим були зв'язані руки, руками увільнила спутані ноги. Але встати не могла. Голова, як камінь, тягнула її взад. Падає на заморожену землю горілиць.

Чого ж цей Батурин так реве? Пороги Дніпрові не ревуть так голосно, як він. Здається, не лише живі зняли цей нестяменний крик, але й мерці ридають і стогнуть, плаче кожна грудка землі.

Батурин борікається зі смертю.

А вона лежить безсила й чекає кінця.

Це усвідомлення доводить її до розпуки.

Збирає останки виснажених сил, підпирається руками, сідає.

Насилу відчиняє повіки. Хоче бачити, що тут діється.

З глухого рогу видно одне море пожежі. Стирчать димарі, валяться останки сволоків, крокв, лат. Батурин дотліває.

Чорні тіні людей перебігають туди й назад, одинцем і гуртами, шукаючи виходу з того пекла. Його нема. Ворог околив город і замкнув його з усіх боків... Вставати, йти, боротися і гинути разом із ними... Або ні... Ще раз добратися до тих пивниць, в котрих лежать з порохом бочки й підпалу дожидають. Вхопити головню з пожежі й кинути їм. Хай бухнуть силою, стократ сильнішою від ворожої злості, і замість жахливої боротьби хай дадуть своїм і ворогам тихий мир і вічний упокій. Вставати — йти!

Мотря підноситься і опирається об мур.

З'ясовує собі, де вона і куди найближча дорога до вежі.

Недалека, та, мабуть, нелегко пройти. Мабуть, у всім Батурині нема тепер такої стежки, такого перевулка, котрим можна б непомічене просунутися.

Спробує.

Крадеться попід мур, як тінь. Як побачить людей, що з божевільним криком біжать, не знаючи по що й куди, притулюється до холодного каміння, пережде й посувається далі.

Не хоче нічого бачити, нічого розуміти, хоче добратися до вежі.

Ось вона. Чорна, загравою облита, грізна й мовчазлива, неначе свідома своєї страшної тайни. Мотря пересунулася попри головну яму і нараз стає. Де ж ділися двері до вежі?

Їх нема. Вони заставлені балками, трамами, закидані останками возів, воріт, усяким хламом, котрий назношено тут Бог вість звідкіль. Поміж тим хламом купи людських тіл. Деякі ще ворушаться, стогнуть, повзуть з тої гидкої купи, як раки з кобелі, і відсунувшися кілька кроків набік, простягаються і мертвіють. Мотря догадується, що тут було. За вхід до вежі йшов бій. І цей бій уже закінчився. Не увійдуть туди ні наші, ні вороги, страшна сила, яка окривається у вежі, пропаде там навіки. А разом із тим пропала також остання дошка рятунку. Лишається одне — боротьба до витрати останків сил.

І це робить Батурин.

Москалі вдерлися воротами, котрі показав їм Ніс.

Та не легкий їм хід. Козаки відпирають їх назад. Ніби два моря зударилися, перебивши перешийок землі, що відділював їх від себе. Напирають на себе, то подаються, то йдуть уперед.

За кожний крок, за кожний шматок землі доводиться платити життям багатьох людей. Але ворогів, як сарани. Гинуть, а на їх місце сунуться нові. Багато має їх цар і не щадить.

Вже не кулями з гармат, а живими людьми на Батурин стріляє. Артилерія мовчить. Ворог з двох боків увійшов до твердині.

Знає це Чечель і скільки має живих і здорових людей посилає туди.

Сам на мурі стоїть. Пожежа освітлює Батурин. Гетьманський двір на Гончарівці теж горить. Його гасять — там залишилося ще чимало добра. Міщани, навіть старці та хлопці, б'ються, всіх обгорнуло нелюдське завзяття. Ніхто й не гадає здаватися. Хто б вимовив таке слово — смерть. Розідруть на шматки.

Навіть жінки поруч мужів своїх стоять і бороняться, як левиці.

* * *

Та не у всіх було стільки фізичної і моральної сили, щоб перетривати борню.

Деякі, побачивши свою домівку в огні, вжахнулися з нужди — бездомного скитальства, зимових довгих ночей без даху над головою, без теплого кута для дрібних дітей — і перед тією гадкою, як перед страхітною марою, втікають навмання з безтямним криком: "О, горе!"

Інші, згубивши дітей, пробігають вулицями горючого міста й жахливим голосом, від котрого мороз прошибає кістки, кличуть їх.

Одна з таких, побачивши Мотрю, кидається до неї, руками, як кліщами, стискає її і питається: "Бачила їх? Хлопчик і дівчинка, кажи, бачила?" І трясе Мотрею, неначе відповідь хоче витрясти з неї.

"Не бачила я дітей твоїх, жінко".

"0-ох!" — ніби мечем, тим криком прошибає повітря і біжить далі, щоб знов когось стрінути й питати, поки не наткнеться на ворогів і поки ті не заспокоять її навіки. Там знов молодиця, з розпущеним волоссям, з очима, пущеними в стовп, біжить навмання крізь попіл і жужелицю гарячу, не зважаючи на те, що вогонь запалив її спідницю, що лізе по ній, добирається до живого тіла,— біжить і благає милосердя людського, щоб порятували її мужа, якого тяжко поранило там біля брами. Чіпляється до кожного, кого лише стріне, завертає з дороги, не може зрозуміти, як це ніхто не слухає її, не співчуває, і з божевільним прокльоном кидається в огонь. Не може перетривати свого горя.

І бачить Мотря, як поранений у груди козак, затуливши рану рукою, щоб вгамувати кров, біжить до своєї квартири, забувши, що вона спопеліла,— біжить, спотикається й падає. Огонь обхоплює його, займається одежа, і він горить.

Не один. Таких багато тепер. На пожарищі скрізь дотлівають труни.

Гидкий сопух розходиться кругом...

Утікати, утікати звідтіль!

І Мотря попадає в крутіж людської юрби. Як хвиля тріскою в ополонці, так юрба кидає нею. Зрозуміла, що доходить до одного з тих місць, де рішається бій, до брами.

Наші ще не здаються.