Мазепа - Лепкий Богдан

Довго дивилися туди. Дими й місяць вкривали краєвид. Нараз Чечель стиснув сильніше Мотрю за руку. "Бачите, там? Ніби зоря, то займається, то гасне".

"Бачу, полковнику".

"Це гетьман світляні сигнали дає. Знаємо, де стоїть,— підождемо".

"Підождемо, полковнику,— спасибі вам".

Сховав люльку за пояс і побіг туди, де з новою, безтяменною силою ворог вдирався на мур. Вже видно було ріжкаті трикутні капелюхи, вже блищали очі п'яні диким, розпучливим завзяттям, ще мент і жива хвиля переллється крізь греблю, заллє і затопить Батурин. Мотря ключ рукою стискала.

Чула луск прикладів, що торощили людські черепи, грюкіт тіл, що котилися по мурах, і свист куль, і ломіт каміння, і той гул, рев і зойк, ті прокльони і скавуління, лайку і благання ласки, весь той хаос звуків, що сп'янював її, доводив до безтями, а разом із тим не пускав від себе, приковував до місця, цікавив. Боротьба тягнулась, як стихія; хотілося вирвати мушкет з рук, котрі його пускали, і, забуваючи про все, відбивати ним від мурів тую небезпеку, хотілося кидати каміння, сокирою відрубувати пальці, що ціплялися мурів, як не що, то хоч кричати, додаючи собі і іншим відваги. А разом із тим щось здержувало її, веліло ждати дальших, непередбачених подій, ніби нагадувало: в тебе є свої завдання окремі... Яка ж далека була дійсність від примарів уяви!

Коли відняла руку від очей — хвиля від греблі котилася з глухим ревом назад, ослаблена, може, й безсила. Значиться — і цей наступ відбито.

"Ви ще тут?" — питався Чечель, побачивши Мотрю.

"Хотіла знати, як воно скінчиться".

"Тут, може, вже й докінчилося, але там починається наново",— і він побіг, куди його кликав важкий обов'язок.

В Мотрю вступив дух. Оживала надія. Бачила, що Батурин не здасться. А там — гетьман світляні сигнали посилає. Може, він іде, а з ним і її муж, Чуйкевич. Коли б швидше. Коли б їх Господь у цей мент приніс! Скільки радості було б, який тріумф!

Уявляла собі тую щасливу хвилину. Не в Київ, а в Батурин гетьман, відбивши ворога, в'їжджає. Батуринці вітають його, як свого спасителя; забувають про пожежу, про втрату свого маєтку, про стільки жертв у людях, а радуються разом із ним, що врятована справа, що чесно перетривали тую важку спробу, спробу невгнутості, без котрої народ все одно що глина, з якої чужий гончар, який схоче, такий й виліпить посуд.

Цей ясний образ набирав тим більшої краси, що являвся серед дійсності грізної, з кожною хвилиною грізнішої.

Чечель, відбивши один завзятий приступ, спішив у друге місце, котре ворог підібрав собі, щоб вдертися на мури, не йшов, а біг, а по дорозі доносили йому, що приступ уже також з тилів починається. Мабуть, москалі під охороною ночі оточують Батурин. З усіх боків лунали постріли й чути було бойовий крик. Мабуть, москалі, побачивши завзяту оборону твердині від сторони Сейму, пробують добути її з другого боку. Не виключене, що таким робом гадають розділити сили обложенців, знаючи, що вони в них не дуже-то й великі.

Сам город Батурин не укріплений як слід, може, він і не устоїться, тому треба було наскоро замок і від сторони міста забезпечити. Чечель дав наказ сипати новий вал.

* * *

Закипіла робота. Робітники забували за нею про небезпеку і заспокоювалися. Не один, замість бігати з місця на місце, щоб запопасти новин, брав заступ і копав, ніби від того нового валу залежало їх спасіння.

"Скоріше! Скоріше!"

Сотки рук кинулися гасити пожежу на підзамку. Гаками зривали останки стріх, тручали стіни й димарі, пожежу присипали землею, бо замало було води.

Другі копали рів, нову греблю, від котрої мав відбитися ворожий прибій...

"Хутчіш! Хутчіш!"

Інженерні старшини зазначували, куди повести цей вал і рів, а до роботи ставав усякий, великий і малий, старий і нелітній, мало що не діти. Не силували нікого. Всякий і без того розумів, що тут не чиєсь, а його власне діло.

Мотря теж подалась туди. Взяла заступ — копає, її примір заохочує інших. Тисячі рук риють глибокий рів, з виритої землі росте високий вал, вбивають його, деяке лишнє каміння на замку, деяка ще камінна стіна на згарищу стирчить — стягають на вал, скріпляють, забезпечують палями, за палями становлять вози, борони зубами вверх, роблять усе, щоб тільки ворога зупинити.

"Спішись! Спішись!"

Дотліваючий Батурин присвічує їм до праці, червоні обличчя робітників, червоне їх убрання, ніби весь світ обіллявся кров'ю. Вороги стріляти не перестають. За кожним пострілом крик і зойк. Кулі недаром літають. З кожною хвилиною більше жертв, але й завзяття більшає.

"Не дамось!"

Все нові вісті наспівають — про новий наступ і про новий відбій. З котрого боку не вдирався ворог, скрізь відбито його з великими жертвами — для нього. Дивно, що наступати не перестав. Знати — багато б нього людей і не щадить їх. Московські генерали ніколи не щадили своїх солдатів.

Глибшає рів і кріпшає вал. Мотря не бачила ще такої жвавої роботи. Що лиш тепер розуміє, яка-то сила громадське зусилля, викликане розумінням спільного хісна та спільної потреби. Скрегочуть заступи, добувають з землі якісь кістки, навіть черепи людські. Мабуть, не раз боролися тут наші предки. Попадаються і поломані шаблюки. Все те відкидають набік. Похоронять, як прийде час. А може, хтось похоронить і їх разом із нашими кістками? Україна — побойовище одно.

Та не пора на жалісні гадки!

"Поспішайсь! Поспішайсь!"

Робота кипить. Ще трохи й кругом замку від сторони міста виросте новий вал і розвернеться новий глибокий рів, нові труднощі для ворогів і нова охорона для наших.

Старшини бігають, розглядають те, що зроблено, і наказують, що треба ще зробити. Тисячі рук виконують їх наказ без супротивлення, навіть ті, що до чорної роботи зроду не звикли і не звикли слухати нікого. Спільна небезпека та спільна оборона з'єдинює і рівняє усіх. Скриплять тачки, лунає відгук молотів — вал росте. Ще трохи і буде за ним безпечно.

Вже й сердюки займають на тім валі свої нові становища, приміщують мушкети, приносять ящики з порохом і кулями.

Нараз огонь притух, кулі здержалися в лету, кров стялася в жилах, божевільний вереск зірвався і летить ген з-поза замку.

"Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!"

Безтяменний жах, гнаний батогами розпуки, звірський перепуд, позбавлений усякого застановку, якась потвора, обезвічена й покалічена на душі й на тілі сунеться і реве: "Ой-ой! Ой-ой!"

Спиняється нараз робота: "Що се? Що?"

Котяться випущені з рук тачки, падуть заступи й джагани, люди, що перед хвилиною працювали так пильно, кидають усе і біжать навмання.

"Що там сталося? Невже ж?"

І Мотрю пориває людська хвиля, як стихія, вона не має сили спинити її, біжить, летить, жене. Одне має на тямці, щоб не спотикнутися, не впасти, не дістатися під ноги, бо тоді всьому кінець. А в неї ключ!

В неї ключ...

Чіпляється тієї гадки, як потопаючий соломинки. Пробує зупинити натовп:

* "Люди, стійте! Заждіть, так не можна. Не толочте себе. Ради Бога, спиніться!"

Ніхто не слухає її, жах сильніший від голосу розуму— женуть.

Чіпляється когось за руку, сильно, мабуть, стискає до болю.

"Це я, Кочубеєва Мотря, стійте! З ніг впаду, порятуйте мене!"

Якісь перестрашені очі повертаються до неї, дивляться, і розум до них вертає. "Мотря Василівна? Невже ж... Люди, стійте. Рятуйте Чуйкевичеву Мотрю!"

Дехто стає, решта натовпу пересувається далі, назустріч тому божевільному верескові, в котрім, крім безтяменного "ой-ой!", почуваються уже й інші голоси, грубі, погані, як звірський рев.

Мотря нараз починає розуміти в чім діло.

* * *

В замковій стіні була колись в одному місці входова брама низька. Склепіння зарисувалося, замість направити його, зачинено браму. Згодом земля засипала її, вибуяла трава, розрослись кущі й закрили цей вхід. Люди забули, що там теж колись був доступ до замку. Ворог про нього не знав... Аж тепер довідався? Як? Хтось показав, якийсь новий Ефіяльт. Хто?.. Ніс.

Отея жахлива правда вернула їй втрачену пам'ять і енергію.

Не пустити ворога, боронитися, а коли буде втрачено все, останеться ще ключ.

"Москалі вриваються крізь круглу браму, не пускаймо!" — крикнула голосом не розпуки, а нового завзяття.

"Зупинім утікачів. Ставаймо в кілька рядів, тримаймося кріпко, не пускаймо... Хай хто біжить до оружної вежі, може, там ще є які мушкети!"

Рішучий наказ — це одинока рада в такому моменті. Натовп дійсно зупиняється, пробує супротивлятися, але, побачивши, що годі,— повертається грудьми до ворога.

Він недалеко, кроків, може, двісті, борікається зі жменькою сердюків, що перші прискочили, зауваживши зраду. Не піддаються, живим муром виростають ворогам на дорозі. Але їх мало. Треба їм на поміч поспішати.

"В кого мушкет або сокира — вперед!"

Декілька мужчин вискакує і біжить на певну смерть. Інші починають розуміти, в чім діло. Позбувшися першого страху і побачивши, що тут вирішується питання їх життя і смерті, скоро зживаються з тією гадкою і рішаються згинути або побідити. Нічого третього не бачать.

"Перепустіть жінок!.."

"І дітей..."

"Парубки — вперед!"

"Ранених віднесіть на тил!"

"Лавою, лавою вперед!"

Батуринський золотар, колишній запорожець, дядько літ коло шістдесят, бере провід.

Невеличкий гурт мужчин і селян, що з недалеких хуторів схоронилися перед ворогом у столиці, люди здебільшого старі, давно забувші воєнні діло, перемінюються у відділ добровільних оборонців твердині.

Одні — з мушкетами, другі — з джаганами, заступами посуваються вперед. Ворог увійшов був у браму.

Жменька сердюків не могла їх спинити. Мало хто остався живим, а ті, що осталися, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою ніхто з них не пам'ятав. Бралися попід сили, давили себе за горло, очі видирали собі. Це вже була не битва, а різня, не дійсність, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на греблю, розривала її, роздирала, перевалювалася на другий бік, аж тріщали кам'яні одвірки, аж брама хиталася в основах.

Золотар глянув перед себе, зрозумів, у чім річ і гукнув позад себе: "З джаганами — по мурах на браму! Хутчіш!"

Не потребував їм казати, що там мають робити. Наказ зрозуміли як слід. Брама була глибока, кроків, може, на двадцять. У її мурах були вартівні і входи на верх і якісь магазини. Все це занедбане, запущене, прямо руїни. Склепіння зарисувалося давно.