Мазепа - Лепкий Богдан

І вона бореться, не думаючи, як, не застановляючись, не міркуючи над вислідом боротьби, переміняється в частину тієї збірної душі, яка борониться від насилля, від нечесті, від перемоги. І дивно Мотрі, що тая боротьба так довго триває, що сили людські такі невичерпані.

Звідки ж нараз усе захиталося, чому це якраз тепер досі непобідимі середні лави подаються і розступаються на боки?

Боковий удар? Чому наші не відпирають його? Невже ж в останній мент бракло відваги, щоб вмерти так хоробро, і як хоробро боролись? Мотря вжахнулася.

"Вперед! Вперед!" — і кидається навмання. Але чує, що чиясь залізна долоня приковує її до себе і відсуває набік... Коваль... Так, це він...

Він останки своїх борців полуоборотом повертає управо, в напрямі валів і мурів, бо несподівано з міста наспіла йому визначна підмога — Чечель з сердюками.

Скільки їх? Чому кинули замок? Чому якраз туди звертаються? Невже ж їм у місті нічого більше робить?

На всі ті питання Мотря не вміє відповісти, а думати над ними нема часу.

Чечель весь у крові, без шапки, в порванім кунтуші, роззвірений, страшний, як фурія, як сам бог війни, з такою силою напер на москалів з боку, так нагло й несподівано для них, що їх товпища зжахнулися, захиталися і, помимо закликів своїх офіцерів, помимо усяких зусиль, щоб вдержати їх у бойовім строю, подалися назад, залишаючи на місці чималі втрати в забитих і поранених.

В Чечелеві лави вступає коваль зі своїми недобитками, дехто вспів і свого пораненого товариша потягнути за собою, скоро і без вагання, відбиваються направо й наліво — шаблями, прикладами мушкетів, кидають бомби ручні і промощують собі шлях до валів, до того місця, котре заздалегідь вибрав собі в своїй уяві Чечель і до котрого їх веде, поклавши все на одну карту. Город занятий, для нього вже рятунку нема. Його здобула зрада, супроти якої безсиле навіть найзавзятіше лицарство. Чечель хоче з останками хороброї залоги перебитися і вискочити з твердині, перейти Сейм, а там уже, коли не гуртом пробиватися в поле, так хай кожний спасається, як може. Жаль козаків. Вони ще придадуться, а в місті чекає їх або безцільна смерть, або допит і жахливі муки.

Сердюки сліпо йдуть за своїм хоробрим полковником, не питаючися, які в нього задуми і плани.

Вперед, вперед, бо за ними лише сором і муки…

Москалі заливають Батурин. Гасять пожежу кров'ю і трупами людей. Живих кидають туди; дітей, що відбилися від своїх батьків і бігали по городі, розпучливо взиваючи порятунку, ловлять їх і з насолодою, якої не виявляють навіть звірі, знущаються над жертвами своїми, кидають у жар, як на сковороду м'ясо, як вареники в окріп. Займається одіж, шкварчить живе тіло людське, і противний сопух розноситься кругом.

Неймовірне, страшне автодафе.

"Нелюди! Звірі!" — верещать жінки, кидаючися як левиці на ратників царських, але їх розпачливий крик стрічається з тупоумним насміхом людей-звірів. "Ось вам!" — і вони за волосся волочуть безталанних жінок, пробивають їх штиками, торощать голови прикладами мушкетів.

Перемога, побіда, звірське божевілля!

Навіть старці й каліки, що ютилися під мурами, бо ніяк і нікуди їм було втікати, не знаходили пощади. І їх вбивали безпощадно, з глупим і безцільним завзяттям, з охотою винищити все, що виявляло прояви життя, що мало подобу людську.

Так лютує і скаженіє тільки вода, прорвавши греблю, і пожежа, вихопившися з тих меж, у які вложив її промисел людський, так скаженіє безумне й бездушне живло. У звірів куди більше милосердя. Роззвірений чоловік від живла і від звірюки страшніший. Це не війна, а різня, не здобута твердиня, а сам спід, сам останній круг пекла.

Не здержати того злочину страхітнього, не спам'ятати побідників, не пригадати їм, що й вони люди. Ні! Ні!.. Втікати, втікати від них.

І Чечель щасливо пробивається в напрямі Гончарівки. А з ним коваль і його гурт, з ними і Мотря.

Москалі, не зустрічаючи дальшого опору, посуваються вперед. Вони бачать здалеку якісь відділи і, не знаючи, що це їхні брати, які з другого боку увійшли в місто, беруть їх за козаків, котрі подалися взад, і стріляють на них. Тамті відстрілюються, добру хвилину триває це непорозуміння, а за той час Чечель зі своїми щасливо доскакує до Гончарівки, заводить по дорозі бій з відірваними московськими відділами, що пустилися на дозволену грабіж, як гієни й шакали на жир, і, користуючися загальним безладдям і суматохою, в котрій не розбирається ніхто, добре відомими стежками й хащами вискакує з міста і окривається в байраках і очеретах.

Летить за ним дика оргія звуків, тріск пожежі, луск самопалів, плачі, зойки й ридання мордованих людей, п'янії крики побіди, жалісний рев худоби, все це перемішане з собою, страшне, жахливе, велике, як кінець світа.

Летить, спиняє його, як докір, як грижа совісті, як проклін, за те, що він кидає безталанне місто і що не гине разом із ним.

Але останки тверезого розуму кажуть йому рятувати те, що в кожній війні найважніше й найцінніше,— останки регулярної армії, за котру він, як вождь, має відповідь дати.

Рятує.

Вже вони в плавнях. Уже перебралися на другий бік ріки, вже й заграва, що б'є від догорюючого міста, не зраджує їх ворогам.

Приймають збігців у свою опіку ліси й поля.

ПОЛІТАВ СНІГ

Політав сніг. Зразу дрібними, а там і великими, щораз густішими платками. Та не білими, а червонуватими, рудими, ніби паленів від того, що діялося кругом. Сипався сніг. З чорно-бурих хмар, мов з величезного решета, сипався тихо, густо, одноманітно на руїни міста, на згарища і на безчисленні трупи, що лежали кругом,— ніби милосердне небо хотіло вкрити смертельним рядном того великого покійника, якому ім'я — Батурин... Втихомирися, засни, ти заслужив собі на вічний упокій!

Але вітер не хотів спокою. На пожарищі зривалися вітряні труби, поривали попіл, іскри, недотлілі ганчірки, жмутки людського волосся, гралися ними, мішали все те з білим сніговим пухом у сумішку брудну й несли на Гончарівку. З глумливим сміхом і з реготом диявольським кидали на гетьманський двір.

Чорт женився з бідою. Тішився радістю великою з приводу свого нинішнього тріумфу.

Такого Каїнового вчинку не бачив він давно. Квітуче місто перемінено в одну довгу та широку могилу, людському тілу завдано нову велику рану, яка не загоїться довго. Цілі століття буде палити свідомість народів, як тавро, випалене на серці розпаленим залізом.

Пожежу гетьманського двора вже пригашено. Варти стоять кругом і не пускають нікого. Не одна ватага солдатів заганялася туди, прочуваючи добру наживу. Але їх здалеку відганяли, як круків від падлини. Світлійший наказав, щоб у грабіжників стріляти, а кого з награбованим добром приловлять — того на гілляку.

Перед головними ворітьми, у сторожівні, стоїть московський офіцер. Він пильно стежить, щоб ніхто до двора не наближався. На липах в'їздової алеї хитається кілька чорних мішків. Так здалеку, в нічних сутінках, виглядають повішельники, яких звільна присипає, мов вибілює, сніг. Жадоба гетьманських скарбів завела їх туди.

Тихо круг гетьманського двора. Живої душі тепер у ньому нема. Лиш біла пані ходить по покоях, руками чеше довгі коси і зітхає.

Двірська прислуга, розуміючи, що не оборонить панської домівки, розбіглася на чотири вітри. Кого догнали і вбили, а кому поталанило добратися крізь великий гетьманський сад до очеретів і човном передістатися на другий бік.

Тільки старий дворецький не втікав. Як надбігла перша московська ватага, він собою заступив їй двері.

"Покажи нам, де гетьманські скарби?"

"Не знаю. Я їх не ховав".

"Половина тобі, а половина нам. Не бійся, не скривдимо. Покажи!"

"Не знаю і не покажу".

"Так ми тебе",—і почалася намова не словами, а ділом.

Питали його батогами й вогнем — не виявив нічого. Скатованого вкинули до темниці, щоб нарозумився.

Там він руку на себе наложив.

Старий лірник нав'язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла й не мав. Так його й застали грабівники.

Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обіджений бандуру на голові кривдника розбив.

За те й лежить тепер під старими липами біля двора і зимний сніг накриває його і його розбиту бандуру... Присипає.

Гойдаються на гілляках повішельники, гілляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве.

Вартові зустрічаються з собою.

"Ріжуть наші".

"Та же не гладять".

"Здалеку страшно, а зблизька привикаєш".

"Всякого норову люди бувають. Наше діло робити, що велять".

"А совість?"

"Бачив ти її?"

"А ти?"

"Відколи мене в гамаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство".

"На-чальство..." — і розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер.

Але й він, почувши нестяменний зойк і гул, затулює вуха рукою і подається назад.

Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва.

Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не згасила людська кров.

Вже його кругом двора нападало стільки, що весь двір, ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві смуги. Хитаються гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падають.

Сніг іде.

* * *

Великий гетьманський сад. Зразу у ньому липи, ясени, клени, а поміж ними — стежки, вулички в'ються, то знов — розлогі муравники зі статуями і грядками всіляких заграничних квіток, то ставок з містком до острова, а там уже ні стежок, ні грядок, лише усяка деревина, усякі корчі густо, по власній уподобі ростуть, ніби це не сад, а прямо дикий байрак, котрому й кінця немає.

Тільки де-не-де захована поміж корчами самотня лавка стоїть. Тут гетьман любив відпочивати. Дивився на небо, на хутори далекі, розкинені кругом, на церкви з золоченими хрестами, що мерехтіли в синій далечині, дивився і думав про долю тієї країни.

Тепер — усе те присипане снігом, ні стежок-доріжок не пізнати, ні статуй, тільки на одній з лавок, ген далеко в глухім гущавнику, від поля, щось чорне бовваніє.

Сніг іде...

Сніг, білий, зимний, так рівно, спокійно іде. Може, він горами великими ляже, аж до неба... Може, вкриє собою і живих, і трупи, і зло, і добро.