Мазепа - Лепкий Богдан

Простіть".

"Ні не те, Петре Павловичу, не те. Але я хвора, дуже хвора, балакати не можу".

Він мовчав, та не відходив від неї. Хотілося висповідатись перед нею, скинути гріхи. Нагадувалися слова псалмопівця: "Умиєши мя і паче сніга убілюся".

"Приміщу вас у возі,— почав,— як у колисці, і їхати будете безпечно, не бійтеся. До Скоріна ніхто придиратися не посміє".

Мотря всміхнулася гірко.

"Забуваєте, Петре Павловичу,— сказала,— що ви полковник в армії його величества царя".

Облила його кров.

"Ні, Мотре Василівно, я це тямлю, добре тямлю. Відвезу вас у безпечне місце, вернуся і скажу, що зробив. Не жахаюся кари".

Подивилася на нього довго-довго:

"Ви, Петре Павловичу, справжній герой".

"Я, Мотре Василівно, тільки людина".

"Бути людиною в теперішніх часах — це найбільше геройство. Але, бачите, і мені хочеться бути, як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумійте мене. Я з Батурина втікати не можу і не хочу. Хочу тут спокутувати свої гріхи... Але я все ж таки дякую вам, Петре Павловичу. Щирим серцем дякую вам".

Сказала це так, що Скорін не смів більше ні слова відповісти. Побажав спокійної ночі, вклонився і вийшов.

* * *

Скорін вернувся до вартівні.

"От тобі жінка!"

Відіпняв шаблю і кинув капелюх на лавку.

"Значиться, нічого не порадиш. Дивними шляхами блукає наш талан. Усе, мабуть, розгадає колись чоловік, тільки свого призначення — ні".

Сів і голову опер об стіну. Дивився у вікно.

Сніг ліпив. Ніби завзявся вибілити Батурин. І добре. На рано не буде видно тих калюж крові, мозків, кишок, того всього, від чого робиться чоловікові гидко, аж млосно...

В голові йому шуміло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батурині тихло. Батурин не ревів, лише гуготів глухо.

"Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили — кати".

Несвідомо ноги згиналися в колінах. Кляк, голову похилив на стіл і, як над могилою, в котру тільки що спустили покійника, став шептати молитву: "...вічний упокій даруй, Господи, представшимся рабам твоїм... вічний упокій… вічний упокій". Втомлена думка ніяк не могла відірватися від тих слів, не міг спромогтися Скорін на те, щоб піднятися і положитися спати, хоч було вже так пізно...

Благовістилося на день.

ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ

"Петре Павловичу!" — гукав знайомий голос.

"Петре Павловичу!" — і хтось шаблею грюкав до вікна.

Скорій глянув — світлійший.

Зірвався, припняв шаблю, натягнув на голову капелюх і вискочив із вартівні.

Побачив Меншикова на чорному коні, за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі кіннотчики. Все невиспані, але не бліді, а рум'яні, очі світилися, як у вовків.

Скорін глянув на Меншикова й перше, що зауважив, це був прегарний карий кінь, по коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його по гнучкій, піною обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці.

Рукавиця теж була більше червона, ніж біла.

"Кат,— майнуло Скорінові через голову.— Кат",— хоч світлійший на ката не подобав, бо був дрібний і невеликої сили.

Але якраз тим прикріше вражала тая кров і злюща усмішка на його гарних, немов до цілування сотворених устах.

"Здорові були, Петре Павловичу!" — сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди.

"Здоров'я желаю вашій світлості",— глухо відповів Скорін. Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хто зна, чи завтра не стане він любимцем царя).

Скорін з відразою всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.

Світлійший зіскочив з коня, подав його своєму ад'ютантові, обняв Скоріна за стан і пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна.

"Промести стежку!" — гукнув світлійший на солдатів, а поки це сталося, почав зі Скоріним балачку.

"Як же тут? — питався.— Усмирили?"

"Казав повісити кількох своїх, за грабіж і за мародерство",— відповів Скорін, несвідомо кладучи особливий притиск на останньому слові.

"Мародерство? — повторив Меншиков і ніби здивувався. Але по хвилині махнув рукою.— Не зашкодить. І так тої сволочі забагато на світі. Хай знають дисципліну... А з Мазепиних людей не застукали нікого?"

"З Мазепиних людей?" — і Скорін задумався.

"Так. З людей ізмєнніка Мазепи",— повторив князь.

"На жаль, ні".

"То зле. Нам треба добути гетьманські клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони заховані. Чому ти того дворецького не попав у свої руки?"

"Бо він повісився",— відповів Скорін.

"Сволоч! — гукнув князь.— Сволоч. Завтра накажу питати трупа".

Скорін видивився на нього.

"Так, трупа питатиму, і то з пристрастієм. Це зробить велике вражіння. Хай знають, що кари царської, як справедливості Божої, нікому не минути".

Скорінові мурашки полізли по спині.

"Що ж ти на це?" — питався князь.

"Консеквенції в такій процедурі не бачу".

"Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше".

"Гетьмана,— почав,— маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів ним бути".

"Ха-ха-ха! — зареготав князь.— Філософуємо, полковнику, філософуємо. А ми не філософи, лише вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої принципи і свої власні консеквенції".

Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки.

Там лежала Мотря.

"От я й забув вашій світлості сказати,— почав, ніби про якесь байдуже діло.— В гетьманському саді знайшли ми Мотрю Василівну".

"Мотрю Кочубеївну?" — мало не крикнув князь.

"Чому ж ти мені зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь-хто!"

"Донька покійного Кочубея, скараного на смерть за вірність цареві",— поправив Скорін.

"Вже я про ту черкаську вірність і слухати не хочу,— замахав руками князь. Але по хвилині задуми признав.— Правда. Кочубей все-таки поніс несправедливо смерть. Але його донька наче іншого гнізда птиця. Знаємо, знаємо, хто така Мотря".

"З гетьманом за Десну не пішла".

Меншиков хитро всміхаючись, глянув на Скоріна. "Advocatus diaboli"

"І не дивуюся. Петро Павлович чоловік молодий, а Мотря Василівна жінка великої вроди. Розуміємо. А все ж таки спитаємо і її, може, нам дещо скаже".

"Сумніваюся".

"Побачимо".

І вони увійшли в двір.

НА СУД!

Світлійший на скору руку склав суд. І Скоріна покликав туди. Той відпрошувався, як міг. Нічого гидкішого і більш противного не було для нього, як такі суди. Судити й карати людей за те, що боронили свою справу,— де тут провина? де предмет злочину?..

Не йти, не йти туди за ніщо в світі. Прямо сказати: "Судіть мене або карайте смертю і без суду. Не піду!"

Але за кожним разом він почував кривду, яку зробив би Мотрі. Лишив би її самою. Як би там не було і що не сталося б, а все-таки біля неї буде він і може прийти такий момент, коли він їй допоможе. Як треба — поїде до царя, представить річ. Як попасти на добрий настрій царя, то можна і його переконати.

І Скорін пішов на суд.

До його голови ніби хтось молотками валив. По тілі лазили мурашки, млоїло. А тут він — вояк. Треба себе перед людьми по-вояцьки тримати — полковник!

Повів рукою по чолі, протер очі, поправив чуб і мовчки сів за стіл.

Почував на собі хитрий погляд світлійшого.

"Тобі, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться".

"Так, князю, негарно я себе почуваю".

"Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат. Потерпи!"

Світлійший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний. Від нього заносило навіть пахощами Фрізона з вулиці Сан-Онор. Мав начіпані всі ордени й відзнаки, котрі теліпалися на його вузьких грудях і мигтіли за кожним поворотом його неспокійної фігури.

Інші члени того так званого суду тримали себе менш більш як звичайно, себто ставилися байдуже до діла. Хіба не все одно, чи когось там ударять десять, чи двадцять разів, чи будуть припікати огнем, чи прямо покладуть на колесо або застромлять на паль? Буде, як скаже світлійший. На те у нього й інструкції царські — а вони, що таке вони? Покликано тільки для більшої поваги, так сказати,— для прикраси. І панове судді перекидуються очима. Питають один одного, чому світлійший не починає діла. Скоріше почне, скоріше закінчить. А світлійшому якраз захотілося думати.

Стоїть при вікні і дивиться на зруйноване місто, не так, як дивився колись Єремія, о ні! Йому нагадуються імператори римські, Сціпіо на звалищах Картагіни, Цезарове veni, vidi, vici,— він пригадує собі всілякі замітні вислови завойовників світа. Хотілося б і йому, Меншикову, щось такого незвичайного сказати, та нічого на гадку не приходить. Мабуть, тому, що гадка його цілком реальними шляхами мандрує. У нього багато діла. Треба подбати, щоб з Батурина вивезти не тільки гармати, зброю, припаси амуніції, але також якнайбільше грошей, срібла, дорогого посуду й іншого добра, і треба вивозити так, щоб найбільше до його комор попало. Та ще й не малу турботу має світлійший із-за того, щоб якнайосновніше прослідити Мазепину зраду, в повний ріст розкрити цю історичну подію. Хай побачить Петро, що поки булави не носитиме його чоловік, хоч би, приміром, він Меншиков, поти Україні нема що довіряти. Що казать — багато турбот у Меншикова! Ось, приміром, він не може вирішити, як йому забиратися до Мотрі,— гостро чи політичне. Петро Павлович казав, що вона хвора. Коли б справді не вмерла? Може, цар схоче спокутувати кривду, заподіяну Кочубеєві, нагороджуючи його жінку й дітей, так тоді треба, щоб і Мотря жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що знає про Мазепину зраду, а знає вона, мабуть, більше, ніж інші.

Крізь вікно побачив світлійший тих, що їх мали судити,— козацьких старшин і знатніших міщан, яких, здобувши город, вхопили зі зброєю в руці. Стояли або прямо лежали, бо вже не мали сил стояти, перед рундуком, порубані, скривавлені, до людей неподібні.

Милосердитися над ними? Ні, такого почуття князь Меншиков не припускав до свого серця. Не сміє! І Меншиков крізь вікно дав знак, щоб підводили підсудних.

"Починаємо!" —— сказав, приступаючи до стола.

Всі відіткнули, ніби їм легше, зробилося. Скоріше почнемо, скорше закінчимо.

Біля дверей стояли два високі солдати, здорові, кремезні, з шаблями наголо.

Меншиков кивнув головою, і один з них відчинив двері, переступив поріг і за хвилину вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака, зі зв'язаними руками.