Мазепа - Лепкий Богдан

Уявляв собі, що у шакалів стріляв. Бачив, як вони з вереском нестяменним падали на мерців,— нові мерці... До чого воно подібне, Боже?!

І пригадав собі ще жахливішу картину.

Зарізана дівчина лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в батьків. А над нею солдат. Тримав у руці шнурок перлів і зубами розкусував одну, пробував, чи правдива... Голову відрізав, щоб не розірвати шнурка перел. Щоб не розсипались...

Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того хламу, лусне й розірветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а від зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на нас і мовчати? Одно, що робиш,— білим снігом притрушуєш оте гидке і на всякий вислів жахливе багно...

"Білим снігом..."

І він усміхнувся гірко.

Ще сильніше повіяв вітер і ще ясніше озарила заграва цілу кімнату.

Які гарні ті шовкові обої, золочені стюки на стелі, важкі оксамитні занавіси біля вікон! Дивно, що солдати не подерли їх ще на онучі... Мабуть, для світлійшого залишили. Він гарненько пообдирає те все і, як крук, затащить до свого гнізда.

(Мало ще накрав!)

І за те, щоб багатилися світлійші, мають гинути тисячі невинних жінок і дітей.

До чого воно подібне? Чому хто не скаже їм ув очі, що вони не люди? Чому він не кине шаблі цареві під ноги, бо це не цар, а звір, "урод", гидкіший від усіх тих "уродів", які він стягає з цілої Росії і маринує у спирті, у своїй кунсткамері. На саму гадку про можливість такого моменту кров стинається у жилах. Бачить того мужчину, вищого від усіх, прищатого, жовтуватого, з волоссям, як грива, і з випулистими очима. Гидкий, але великий,— не от миру сего. Все нишкне, мертвіє й маліє перед ним, він — цар!..

"Творю державний народ,— каже, мов грім гримить,— будую нову Росію. Без болю не родиться ніщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офіцер! З потомственних дворян! Кисляк, мерзотник, от що таке ти!"

І офіцер кулиться в гетьманському фотелі, ноги йому ще гірше трясуться, очей підвести не сміє, щоб не побачити царя. Це не цар, це — мус...

Чує шурхіт якийсь... Треба ж дійсності глянути в очі, не втече перед нею — треба.

І він відносить утомлені повіки.

Перед ним не цар, лиш очі, не очі, вікна у якийсь інший світ... Чиї вони ті предивні очі? Він їх бачив колись... Коли? Де?.. Де?..

І пам'ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через події нинішні, вчорашні, чимраз далі в минуле. Відкидає усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, і прочищує шлях. Вже знає. Ті очі бачив він тут, у гетьманському дворі на Гончарівці, може, навіть у тій самій кімнаті на балу, на котрий прийшов зі своїм командантом. Такі очі мала там лише одна людина і не лише там, але й на цілому світі,— Кочубеєва Мотря. Вони не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке дає царському офіцерові вірна служба цареві. З тої пори, як глянув у них, згубив себе...

"Мотря? Кочубеєва Мотря? Тут? Тепер?" — і він зірвався на рівні ноги.

Витягнув шию вперед, глянув — так, це вона! Вона підноситься і теж подається вперед, руку прикладає до чола — може, й вона його пізнала?

Господи, як же він гляне у ті великі очі, він, червоний від крові, як тигр, і брудний, як свиня, іменно — "як свиня". Що, відповість, коли вона спитається про батуринців і про сам Батурин? Чи будуть балакати, як тоді, на балу, коли кругом була така розкіш, лише розкіш. Як пояснити їй той нелюдський рев і гул, що все ще висить над містом, як буря?

"Мотря?.. Кочубеєва Мотря?.. Мотря Василівна?"

Спускає очі, хилить голову до землі, вдаряє закаблуками, робить три кроки назадгузь і нараз, хапаючи голову в руки, ніби зі страху, щоб вона не луснула й не розлетілася на шматки, вибігає в сіни.

"Мотря! Кочубеєва Мотря!"

В сінях на фершала наткнувся, на німця. Ішов, не поспішаючи. Совісно та спокійно робив свою службу. За те й гроші брав. Дивувався тільки, чому це його до двора кличуть тоді, як на вулиці так багато діла. Але кличуть — іде.

Побачивши вищого офіцера, здоровить його.

"Фершал?"

"Так, ваше високородіє, з третього походного лазарету, Якоб Беме".

"Спіши! У тії двері, просто до голубої зали. Вона ще живе. Може, врятуєш. Спіши!"

Побіг.

Якоб Беме озирається за ним від порога: "Здурів?"

СКОРІН

Той офіцер звався Петро Павлович Скорін. Він відзначався не тільки великою хоробрістю та божевільною, як казали, відвагою, але також незвичайною уродою.

Був це такий. красунь, що не тільки жінки ставали, мов наврочені, коли він переходив вулицею, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого Аполлона. Так його й прозивали в полку.

Кращого мужчини годі собі подумати. Навіть цар любив Скоріна і не бив його в злості, як інших,— прямо не підносилася рука. Дякуючи тій вроді, Скорій чимало побував за границею. Його посилали, як особливого кур'єра до заграничних посольств, бо цар любив похвалитися перед світом, чимсь незвичайним.

А незвичайним являвся Скорін не тільки вродою, але також дуже політичним поведенням, котрим здобував, собі загальну прихильність і доброзичливість. А все ж таки близьких друзів він не мав.

Не тому, щоб не міг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо — Скорін був дивак. Серед найширшої забави вставав, махав розпачливо рукою і виходив. Ані в вині, ні в костях, ні в дівчатах не знаходив смаку.

Найбільше ще з усього любив коні. Бувало, як не має служби, то сяде на коня й траплялося, що й півднини гуляє Бог вість де. А по ночах книжки читав, чужомовні. Який кому хосен з такого друга?

Скорін був мовчазливий, але язик мав гострий, як бритва. Як бувало затне кого, то вже не відлижешся ніколи.

Коли б не цей язик, він нині був би вже, може, близько до самого царя, як Меншиков. Але Скорін не підлещувався до нікого, навіть до царя ні. І тому, хоч і був вищим офіцером, але до найвищих не дійшов.

Від літ трьох, з того часу, як з батуринським царським полковником був у гетьмана на балу, ще більше став мовчазливим. Говорили собі, що в голові йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попід руки його водив і знайомив з найкращими і найбагатшими "черкашенками", між іншим — з Кочубеєвою Мотрею.

Та дійсної причини мовчазливості і відчуженості Скоріна ніхто не знав. Скорін влюбився в Мотрю.

Загордий був, щоб її це сказати. Боявся гарбуза. Бо всі говорили, що Мотря дуже носа дере і не на пірнач, а на булаву поглядає. А до того вона завзята українка, а він корінний москаль. Так і не захочуй печеного льоду. І Скорін наказав своєму серцю мовчати. Потім стала відома історія Мотрі з гетьманом, потім вона віддалася за Чуйкевича і — аж нині зустрінувся з нею уперве після того незабутнього для нього балу. І, бач, яка зустріч!

Скорін сидів у вартівні і роздумував над усіма подробицями тієї дивної стрічі. Ніби хтось вигадав таке, ніби це казка, як взагалі усе, що нині діялося в Батурині,— одна страхітна казка, після якої, мабуть, він довго не засне.

Як добули москалі Батурин, Меншиков дав Скорінові наказ обсадити гетьманський двір, бо гадав, чи нема там важних паперів і "перзон" до гетьмана близьких, від котрих можна б добути дещо про його змову. Меншиков знав від Носа, що в Гончарівці заховані також гетьманські клейноди, а може, й другі скарби, бо всього в такім поспіху годі було забрати.

Скорін, заки добували Батурин, "дерся як диявол", він загалом бився останніми часами так одчайдушне, що всі казали — смерті собі шукає. Але дивитися на солдатські звірства і злочинства в здобутому місті йому було незвичайно важко, і тому він утішився, як Меншиков послав його захищати гетьманський двір. Це він і зробив рішуче, скоро, безпощадно.

На жаль, заки прийшов туди, "братія" погуляла дещо. Побили дворецького, вбили якогось бандуриста і ще декого та розграбили чимало. З близьких до гетьмана "перзон" не знайшов тут Скорін нікого, якщо до таких не вчисляти Мотрі.

"Мотря?" — і він задумувався, чи йти до неї, чи ні.

Хірург сказав, що вона жива, тільки виснажена дуже і "стурбована сильно". Боїться о її ум. Не всяка "комплекція" може перенести такі "пертурбації" та "іритації", а жіноча зокрема! Скорін знав, що йому, як командантові двора, треба б переслухати Мотрю, заки вона остає ще під свіжим вражінням подій і заки не придумає яких викрутів, щоб затаїти правду, але, з другого боку, він не важився турбувати її. Вроджене лицарське почуття казало йому пошанувати її.

"А якщо Мотря Василівна втече?" — прийшло йому на гадку.

Як царський офіцер, він стривожився, як Скорін — ні. Навіть хотів, щоб утікала. Відповість... Нехай! Він же мужчина.

Краще відповідати йому, ніж їй. А до того — так надоїло життя. Надоїло жити в розріз зі своїми переконаннями. Досить тієї облуди...

Але вона не втече, раз,— що не може, а по друге,— тому, що не схоче. Не з таких вона, що втікають.

І Скорінові зробилося страшно за Мотрю. Один допит...

"Треба щось порадити на те".

Довго бився з гадками. Поки що він тут командант. Всі мусять слухати його. Може, вивезти Мотрю... Вивезе... Коні є, а віз теж, мабуть, десь ще знайдеться. Покладе, накриє, візьме ескорт і виїде з міста. Полковника Скоріна ніхто не здержить. Хай спробує?

І, не задумуючись довго, пішов у двір.

* * *

"Мотре Василівно,— говорив, несміливо підходячи до неї, як винуватець,— я полковник Петро Павлович Скорін. Ми знайомі з балу у гетьмана в отсьому самому дворі. Пригадуєте собі?"

"Полковник Скорін?.. пригадую собі... Чого тобі треба від мене, пане полковнику?"

Не знав, як їй це сказати, але почував радість, що відізвалася до нього. Голос її впливав на нього, як після бурі музика. Хотілося слухати, не зважаючи на зміст, лише сам звук. Легше ставало на душі.

"Мотре Василівно,— почав тихо й лагідно, ніби не офіцер.— Вам тут оставатися годі. Дозвольте перевезти вас".

"Мене? Перевезти? Куди ж би то?"

"Куди прикажете. Я готовий до ваших послуг".

Перестрашено глянула на нього. Благородність ворога гірше злякала її, ніж злякало би звірство. Не сподівалася.

Силуючись на спокій відповіла: "Спасибі Вам, Петре Павловичу,— і руку простягнула до нього.— Спасибі, але ви самі бачите, що прихильністю вашою мені хіснуватися годі".

"Чому, Мотре Василівно?"

"Бо мені й балакати з вами важко, а не то втікати".

"Важко — бо ворог, розумію...