Мазепа - Лепкий Богдан

Не турбуйтеся, дайте, я встану".

"Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобі кінець. Бог ласкав, пощадив тебе. Не досвідчай же його. Це не жіноче діло, Мотре, лізти, де кулі падуть. Лишім це козакам".

"А Кенігзен?" — спитала нараз Мотря.

"Кенігзен, Мотре, Кенігзен поранений".

Мотря очі руками закрила. Побачила в своїй уяві геройську постать гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював біля своїх поганих гармат, не довіряючи ні їм, ні нікому. "Коли б їх у мене більше та кращих",— пригадала собі його слова. Тепер він і тії осиротив.

"Важко поранений Кенігзен, мамо?" — спитала несміливо. Любов Хведорівна не відповідала. Не хотіла бентежити доньки.

"Кажіть, що з ним?"

"Що Бог дасть",— відповіла мати, і Мотря зрозуміла, що з Кенігзеном погано і що з Батурином недобре, бо ніхто не заступить його.

"Це був лицар",— сказала, сідаючи на ліжку.

"Так, доню, це був чесний і хоробрий вояк".

"Німець, а боровся краще від наших, за нашу, чужу йому справу".

"Не чужу, бо він пристав до нас душею, аж дивно".

"Аж дивно, що в нас тієї любові немає".

Мотря зірвалася з постелі.

"Ти куди?"

"До Кенігзена".

"Не пущу тебе! Біля нього лікар. Він уснув. Не треба бентежити його, не йди! Тепер ніч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бій. Чуєш, як гармати ревуть. Там, Мотре, пекло".

"Самі ви казали, мамо, що де люди, там і ми. Мені до людей треба".

"Ти вже потерпіла за них. Сиди!"

"Годі, мамо. Там вирішується бій, а я тут, як у гостині сиджу".

"Зажди. Чуєш, хтось надходить..."

Цей "хтось" був молодий сердюк.

"Що там?" — спитала його Любов Хведорівна.

"Богові дяка, гаразд. Перший приступ відбили ми щасливо",

Любов Хведорівна очі підняла до неба.

"Велике милосердя твоє. Владико. Не відмов ласки твоєї для нас,— а повертаючись, до сердюка: — розказуй далі, говори!",—просила.

"Коли Кенігзенові потрощило ноги й наші гармати замовкли, москаль перейшов ріку. Полковник Чечель заборонив стріляти. Допустили ми їх до самих валів, а тоді гримнули мушкети. Захиталися московські полки, не один полетів стрімголов у ріку. Але й не одного з наших теж не стало, бо москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на ціль і, мабуть, кількох від замку відігнав..."

"І що? Що далі?" — питалася Мотря.

"Меншиков сильно напирав. Мабуть, помітив, що з гарматами нашими недобре, і хотів покористуватись нагодою. Лізло їх, як сарана. Вже вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями прибіг. Засипали ми їх таким огнем, що летіли з мурів, як мухи. Хлопці камінням жбурляли на них, полився окріп".

"То вже доходило аж до того?" — тривожно скрикнула Мотря.

"У велике заходило, пані. Полковник Герцик команду над гарматами прийняв. Чуєте, знову наші стріляють. Час мені, прощайте!"

І він побіг.

"Перший приступ відбили,— промовила Мотря,— а за першим піде другий і третій. Тепер ніч. Тільки світла, що пожежа горить. Хто знає, які в Меншикова плани. Іду я, мамо".

"Підеш?.. А що ж я робитиму без тебе?"

"Те, що я без вас, мамо. Поблагословіть мене".

Мотря приклякла, Любов Хведорівна руки на голову доньки поклала: "Що доброго я в житті своїм зробила, почисли за донькою моєю, Боже!"

* * *

Мотря вибігла з замку.

Батурин горів. Здавалося, пожежа була грізніша, ніж удень, бо вночі огонь усе страшніший. Замкові мури облиті були червоною загравою, ніби це вони горіли. Руді дими снувалися кругом. Валилися димарі, з луском падали перепалені сволоки і розсипалися муровані стіни.

Люди вже не кричали. Забули про пожежу, вся їх увага звернена була на останнє прибіжище, на замок. Коли б він не упав.

"Коли б він не упав..." — говорила до себе Мотря, пробігаючи замкове подвір'я. Тягнуло її туди, де недавно мало не пожила смерті. Хотіла побачити те місце, але пригадала собі мамині слова й завернула з дороги.

"Де лежить гарматний осаул пан Кенігзен",— спитала якогось офіцера.

"В гетьманських покоях надолині",— почула відповідь і побігла туди.

Великий склеплений покій озарений був червоним відблиском, подібно, як цілий Батурин. Крізь малі, в олово оправлені шибки вливався він, надаючи гетьманській спальні фантастичного вигляду. Біля ліжка горіла свічка і хропів на фотелю старий німець-лікар.

Мотря підійшла до хворого і нахилилася над ним.

Пізнав її: "Це ви, Мотре Василівно?.. Спасибі, що прийшли... Як же там?"

Говорив насилу, крізь великий біль.

"Нічого. Перший приступ відбили".

"А гармати?"

"Стріляють. Герцик заправляє ними".

"Перекажіть, щоб пороху більше підсипав. З третьої зряду хай краще не стріляє, щоб не розірвало дула. Небезпечна".

Мотря хустиною обтерла йому з чола піт.

"Спасибі. Як ваша ласка, подайте води. Палить".

Мотря піднесла йому чарку з водою і збудила старого німця. "Гер медікус, спите?"

"Борони Боже. Я лиш так трохи задрімав".

"Ваш земляк хворий, а ви куняєте, як коли б нічого".

Німець нахилився над нею. "Що я йому поможу? Тут тільки й надії, що на Бога".

Кенігзен зачув останні слова.

"Мотре Василівно,— прошепотів.— Будь ласка, як коли б що до чого, не оставляйте мене на поталу москалям".

"Заспокойтеся,— відповіла Мотря,— у мене ключ від порохової вежі. Не підемо бранцями в Москву".

Стиснув її руку, так кріпко, ніби це не рука, а меч.

У неї дійсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула і чи не поміняла? Так багато їх має. Але другого такого ні: великий, важкий, дивно позазублюваний ключ до старої вежі, до котрої вже й стежки позаростали травою. Ніхто не заходить туди. По що? Там лиш сови під дахом гніздяться.

Біля вежі голодова яма. Склепіння завалилося, яма кропивою поросла, давно нікого не садовлять туди. А все ж таки люди хрестяться, проходячи повз неї і затулюють вуха руками, щоб серед нічної тишини не почути стогонів і ридання.

Дивні і страховинні речі розказують собі про тую вежу і про яму. Та найстрашнішої тайни не знають. Там, у глибоких пивницях, лежать бочки, повні пороху стрільного. Сухий він, тільки жде на іскру.

Може, нині скінчаться його дожидання...

Ключ і тайну, як відчиняти вежу і куди дібратися до пивниць з тими бочками, передав Мотрі Чуйкевич, прощаючися з нею. Поклялась, що увійде туди тільки тоді, як чесна смерть привабливішою стане від нікчемного життя. Мотря весь час носила цей ключ при собі. Але не думала про нього. Аж нині, побачивши важко пораненого Кенігзена, пригадала собі. Коли на сім світі зачиняться перед нею всі двері наглухо, цей ключ відчинить їй ворота у другий, може, кращий, на всякий спосіб інший світ. Мотря ще раз глянула від дверей на Кенігзена.

"Не бійся, гарматний осауле! У мене ж ключ, двері райскія нам отверзающий".

І вийшла.

* * *

Ніби в огненну піч входила. За кожним разом, як вітер повівав у лице, ставало так гарячо, що — гадала — упаде від задухи. Вітер розносив ґонти і тліючі сніпки. Полумінь стріляла вгору, як горючий водограй, знімалася вгору, як хвостаті комети, то знов стелилася низом і повзла, як стоязика казкова гадюка.

Стіни замку мерехтіли, ніби їх освітлювано кольористими огнями. Мотрі прийшов на гадку цар-піротехнік. Дивись здалеку, жорстокий тиране, і радуйся, сотворивши пекло!

Горить Батурин. Дотлівають хати, запалені руками власників своїх. Від них займаються й сусідські оселі, навіть ті в бічних вуличках, серед садів. Дерева тріщать, ніби з болю. Птахи, що мали гнізда на них, під хмарами кружляють і жалісно кричать. Щасливі ті, що скоріше відлетіли в вирій. Щаслив, хто покинув Батурин!..

Збігала по східцях. Якраз у цей мент завищало щось у повітрі, заскавуліло, завило як пес, і московська граната влучила, як грім, у недалекий горючий будинок. Засичала сто язиками пожежа, ще вище знялися вогненні стовпи, ще ясніше зробилося кругом, ще гарячіше. Мотрею захитало, ніби якась невідома сила їй тручала її назад в замкові зали. Мало не впала на останньому сході. Вчепилася за поруччя, перебуваючи хвилину в німому, безтямному жаху. Знівечить тебе розгуканий океан злості й завзяття. "Спасай себе!"—шептало щось до неї. "Ні, ні!" — сказала Мотря, ступаючи на замкове подвір'я.

Товпища безборонних людей тулилися до стін. Стіни стогнали й ридали, як живі. За кожним вистрілом гармати, неначе відгомін її, лунав жахливий крик. "Ісусе, Христе!"

Жінки, як божевільні, бігали, шукаючи загублених дітей і мужів. Щохвилини приносили когось згори і клали на тії стоги постелі, котру батуринські жінки позносили зі своїх хат на замок. І за кожним разом з-під мурів кидалися туди цілі сотні жінок, дідів, дітей, питаючися: "Хто се?" А пізнавши, припадали з розпучливим криком до вбитого або раненого і тягнули його в пивниці або хоч під мур, де було хоч трохи безпечніше від куль. Загулювали очі на смерть або осмотрювали рани. Про лікарський догляд і опіку і мови тут не було. Ворог припускає штурм. Чимраз ближче й чимраз густішою лавою підсувається під замок. У нього багато гармат, вони вже обстріляні, їх кулі попадають як не в замок, то в місто. А в батуринців мало гармат і бракло того, кого вони слухати привикли, не стало Кенігзена, що за десятьох працював, а за сотки розумів гарматне діло.

Герцик на його місці. Мотря бачить чорну тінь полтавського полковника, що пробігає по мурах.

Біжить туди, хоч совість каже залишиться в подвір'ї, біля вмираючих і поранених.

Хоче знати, чи не пора відчинити вежу.

Чечель вже ледве дихає. Побачивши Мотрю, дає знак, щоб не підходила ближче.

"Як же там, полковнику?"

"Бачите як".

"Витримаємо?"

"Досі всі приступи відбили".

"А вистачить сил?"

"У мене, так. Чи в інших — не знаю, обіцяють. Ворог теж не з заліза. В нього вдесятеро більше втрат, ніж у нас. Боремося на життя і смерть".

"Значиться небезпеки нема?"

Чечель присів на хвилину на камені, щоб спочити, бо виснажений був до краю. Добув люльку і набив тютюном. "Стільки огню, а люльки нема чим запалити",— жартуючи, кресав кресалом огонь.

"Добре, що губка від крові не замокла".

Мотря глянула з валів на долину.

"Не підходьте над берег,— радив Чечель,— там ще небезпечніше, станьте тут, біля мене!"

"Питаєтеся, чи нема небезпеки. Наші відбиваються славно. Як витримаємо яку годину, ворог подасться назад, бо втрати має страшні. Рано знов, сподіюсь, почне переговори".

"А гетьман?"

Чечель встав, взяв Мотрю за руку і обернувся з нею в напрямі Десни.