Мазепа - Лепкий Богдан

Який сором відступати з-під Батурина, не здобувши його! Все одно, що знівечити всі свої дотеперішні воєнні заслуги, а може, й утратити ласку царя. Меншиков бачить радість, яка з того приводу запанувала б між його зависниками, ворогами. Ні, він до того ніяк допустити не сміє. Ще раз спробує підійти батуринців. Пошле їм лист. І так не відповів на їхнє вчорашнє прохання о проволоку на днів три. Може б, згодитися на те, аніж придумати якусь нову штуку? Дотримувати слова не треба. Що таке слово у війні та ще з бунтарями, такими, як батуринці?

Меншиков не потребував довго заспокоювати своєї совісті. Сів і скомпонував лист, в котрім годився не робити генерального приступу ні нині, ані завтра, якщо батуринці цього часу не вживатимуть, ані надалі скріплювання свого городу, ані на випади з нього, тільки на наради, як і на яких услів'ях здати місто, і якщо вони за той час пороблять усі потрібні приготування, щоб туди впустити царське військо.

Лист переписано й післано Зажарським, котрий дістав окремі інструкції, щоб пильно помічати усе, що діється в Батурині, а зокрема, який у ньому панує настрій між козаками й міщанами.

Зажарський заткнув лист Меншикова на спис, почепив білу хоруговку і переїхав Сейм.

З мурів замку, як звичайно, привітали його зневажливими словами:

"Ще одна свиня суне рило. А бий!"

"Від світлійшого з листом до полтавського полковника йду!"— гукав Зажарський.

"До чорта, дядька свого, йди! — відповідали йому.— В город не впускаємо нікого. Не треба".

"Пустіть! Світлійший востаннє подобру хоче балакати з вами".

"Хай би балакав був учора, як ми до нього своїх депутатів слали. Нині ми не цікаві на його розмову. Будемо балакати мовою куль".

"До москаля стріляй, а не по-людськи балакай. Він людської мови не розуміє".

"Востаннє питаюся вас, чи впустите?"

"Востаннє відповідаємо тобі — вертайся з чим прийшов".

"Кланяйся світлійшому і цілому його бублейницькому родові. Кажи, що як прийде до Батурина, то бублики на майдані продаватиме".

Насміхам не було кінця. Але Зажарський не спішився вертати. Боявся Меншикового гніву. Дістав наказ за всяку ціну дібратися у місто і передати Чечелеві лист.

"Браття земляки! — кликав голосом благальним,— не йду до вас, як ворог, лиш як приятель. Добру новину привожу вам. Не відкидайте дружньої руки, не копайте могили для себе, не руйнуйте свого славного, Батурина!"

"Тому, що славний, не хочемо безславити його".

Свиснула куля й перелетіла попри саме вухо Зажарського. Він похитнувся, кінь скочив, мало не скинув їздця в ріку.

На його щастя надійшов туди Чечель.

Побачивши натовп біля муру і зачувши останні слова розмови, догадався, що це знов, мабуть, посол від Меншикова, й наказав його шнуром витягнути на мур.

Чечелеві залежало на тім, щоб проволікати облогу. Він знав, що за москалями велика перевага в людях і в гарматах. Вони свої втрати можуть легко поповнити новими підмогами, а для Батурина одинока допомога — гетьман. Може, він уже надходить, може, за два-три дні появляться голубі шведські однострої, подавав же гетьман своїй резиденції світляні сигнали, щось вони значать. Тому-то й кожна година проволоки золота була варта для нього.

І Чечель, зав'язавши Зажарському очі, попровадив його на замок, до тої зали, в котрій обложені відбували наради — козаки і міщани вкупі. Натовп стрічав Зажарського вельми непривітно. Посли від світлійшого, котрі приходили з одним, а саме, щоби впустити московські полки в Батурин, роздратували всіх. До того нинішній щасливий випад підбадьорив не тільки козаків, але й міщан. Молоді хлопці, що ледве двигали мушкет, голосилися добровільно до служби. На Зажарського всі дивилися, як на ворога і на зрадника, котрий настає на цілість города і на його славу.

"Не впускайте вовка в кошару. Підшибніть йому ноги, щоб більше не скакав!"

Сипалося й каміння.

Чечель мусив сердюками оточити посла світлійшого, щоб провести його цілим. І на Чечеля сипалися за те непривітні слова. Йому дорікали, що грається у піжмурки з москалями замість привітати їх гідно — кулями й ручними гранатами, до котрих козаки були великі охотники. Але Чечель вдавав, що не чує обідливих для своєї гідності слів. Знав, що роздратований народ не вміє язика тримати за зубами. І не дивувався, бо це облога. Люди вже багато ночей не сплять, мало хто їсть теплу страву, працюють і турбуються не в міру,— витворюється нервовий настрій.

"Не дайте йому йти! Бачите, він рахує кроки, мотає собі на вус план нашої твердині. На руки його!"

"На руки і — з муру стрімголов! Хай летить до чорта!.. Має пропадати город, хай пропаде він... Кращого кінця не вартий!"

"Зрадник! Прислужник московський!"

Чечель, щоб не дратувати юрби, наказав сердюкам піднести Зажарського на руки й віднести його на замок. Сам ішов біля нього.

"Хто зневажить посла — мене зневажить. До вечора не доживе!"

"Ого, ого!"— почулося в натовпі, але жодна рука не піднялася проти волі наказу полковника.

Принесли Зажарського до замкової зали й пустили на кам'яну підлогу. Стояв з зав'язаними очима, а козаки тягнули його за свитку, поштуркували й питалися: "Вгадай хто?"

Посол світлійшого почував себе дуже погано. Він не гадав, що батуринці так сильно роззвірилися на москалів, забув язика в роті й ніяк не міг пригадати собі тієї промови, яку склав собі, йдучи з дорученнями світлійшого, а якою гадав урозумити й переконати батуринців.

Розв'язали йому очі, й він ще гірше вжахнувся, побачивши кругом грізні, ненависні обличчя.

"Чого прийшов, кажи, чого прийшов?" — гукали на нього козаки.

"Не знаєш, де кого не просять, на киях виносять",— доповідали міщани.

"Спасіння городові вашому приношу",— відповів, насилу добиваючися до слова.

"Спасай себе. Нам твого спасіння не треба. Загибель ви нам готуєте, спасителі московські!"

"Самі ви губите себе, бунтуючися проти його величества царя і проти наказів світлійшого".

"Світлійший він тобі, а не нам".

"Нам щолиш тоді і ясно стане, коли тії світлості погаснуть".

"Того ви не дочекаєтеся ніколи!"

"Він обіджає нас. Гетьте з ним!"

"На гак!"

"У воду!"

"Коміть-головою з муру. Це йому найкоротша дорога, хай іде, звідкіль прийшов".

Чечель бачив, що народ роздратований до краю.

"Панове громадо! — гукнув.— Так не можна. Це ж посол".

"Такими послами дідько в пеклі палить".

"Може, й так, а на землі він все-таки посол".

"Від Вельзевула. Намовляє нас до злого, іскушає".

"Наша річ не слухати його намови, але зневажати не треба".

"А чого ж він нас зневажає?"

"Я не зневажаю панів-козаків, ані шановного міщанства, я одним і другим лиш добра бажаю",—боронився Зажарський.

"Коли ти нам добра бажаєш, так оставайся в нас і борони наше місто разом з нами",—гукнули йому в отвіт.

"Того я зробити не можу".

"Чому?"

"Бо хочу дотримати віри й слова пославшому мя".

"Так і ми хочемо дотримати присяги нашому гетьманові, от що!"

"Це інша річ. Гетьман зломив присягу цареві, й тому ви, як підданці царські, звільнені від вірності віроломному Мазепі",— відповів Зажарський.

Та ще він не докінчив цих слів, як на нього з усіх боків посипалися удари. Молотили, як сніп на току. Він пручався, вимахував руками, заслоняв лице, копав ногами, та оборонитися не міг. Аж Чечель зі старшинами кинувся в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим.

Повели його в кут і заступили лавою. Але люди все ще шуміли, домагаючися видачі московського пройдохи, котрий мав сміливість обідити гетьмана в його столичному замку.

"Безкарно не пустимо обіди!" — гукали кругом.

"Постоїмо за гетьмана свого!"

"Постоїмо за волю й незалежність".

"Хай знають москалі, що наш терпець урвався!"

"Хай знають, що прийшов час розрахунку".

"Або житимем вольні, або вольними помремо за волю!"

"Батурин не здамо!"

"Війська царського не впустимо в місто!"

"Ні, ні, ніяк!"

Чечель ждав, поки втихомириться громада. Діждатися не міг.

"На гак з ним!"

"У Сейм!"

"Коміть-головою з муру пустім!" — гукали.

Зажарський дрожав, як на муках. Він знав, що й попередніх послів батуринці не приймали ввічливо, але гадав, що його попередники все-таки дещо прибільшували свої подвиги, щоб приподобатися світлійшому. Не сподівався, щоб у цьому бунтарському гнізді назбиралося стільки злості і стільки самостійницького завзяття. Черкаси такий терпеливий народ, аж нараз, диви, якими стали.

Їх не переконає ніхто, на них одна рада: ніж і вогонь.

Це він перекаже світлійшому, якщо Господь виведе його з цього пекла. Та на це він великої надії не мав. Кожна кістка боліла його, в роті чув спрагу, кров спливала йому на обличчя.

Ще трохи й затовкли б на смерть. І як тут вийти з цеї яскині злості?

"Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажити гетьмана та його столицю!"

"Шановна громадо!" — гукнув з усеї сили Герцик, входячи з Мотрею у залу.

Поява нинішнього героя і любленої цілим містом Мотрі втихомирила розгукане море. Люди розступалися, робили їм дорогу, але все ще ненависним оком дивились в той кут, де за спинами старшин у смертельній тривозі ютився Зажарський.

"Шановна громадо! — говорив Герцик.— Дозвольте мені слово!"

"Говори, полтавський полковнику, говори!"

"Цей чоловік з листом від князя Меншикова прийшов".

"Не приймаємо такого листа. Знаємо, що Меншиков пише. Радить, щоб ми місто здавали".

"Помремо, а президії не здамо!"

"А може, в листі щось інше є?"

"Ми не цікаві".

"А все ж таки лист прочитати треба".

"Не треба! Не треба! — залунало навкруги.— Не читати нам того диявольського листа!"

Зажарський, побачивши нових своїх оборонців, набрав відваги: "В листі тім,—почав,—князь Меншиков два дні проволоки вам дає".

"Два дні проволоки?"

"Так, нині і завтра, щоб ви спокійно роздумали це важке діло й покорилися волі всесильного царя".

"Тільки Бог всесильний, а цар, як усі ми, чоловік".

"Антихрист..." — озвалося в натовпі.

"Товариші,— почав знову Чечель.— Меншиков дає нам два дні проволоки, це немаловажна річ".

Натовп втишився. Кожний рад був такому дарункові.

"А не брешеш ти, пане Зажарський?" — спитав старий сотник, той самий, що нині такої слави здобув.

"Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю".

"Ну, то ти собі, сарако, дуже багато від Господа Бога желаєш",-— глумливо відповіли йому.

"А листа все-таки читати не треба!" — гукнув хтось, і за ним підхопили інші: "Не треба! не треба!"

"Шкода часу!"

"Краще починаймо бій.