Мазепа - Лепкий Богдан

Знають в чім діло.

Скінчена праця, відходять. В потайнику залишається варта. Вартові дістають наказ пильно наслухувати. Як почують глухі удари під землею, негайно запалити льонт.

Таким чином небезпека для Батурина на якийсь час відсунена.

Чечель скріплює варти на тій частині замкових мурів. Каже, щоб пильно стежили, чи москалі не пішлють до підкопу нових людей. Бо й це можливе, хоч не дуже правдоподібне. Або догадаються, що сталося, або погадають собі, що земля обірвалася і засипала копачів. Так чи інакше — не вдалася проба, і на тім самім місці вдруге її робити не треба, тим більше, що наближається ранок.

Сіріє...

ГРЕЦЬ

Настав осінній, мрячний ранок. За якоюсь густою і мокрою занавісою готовилося щось невідоме — як у театрі.

За Сеймом чути було придавлений гул і гамір. Тисячі людей суєтилися. Іржали коні і скрипіли вози.

Деколи полями пролітав гук пострілу, відгомоном відбився від мурів замку і ніби прилипав до них. Може, московські вістові знаки давали, що нові скріплення надходять, а може, офіцер карав на місці непослушного солдата: Ще, ще, і — тихо. Імла.

Деколи з-поза тієї занавіси висуваються люди, піші й кінні. Наближаються до ріки. Напувають коней, снуються вздовж берегів, під'їздять до мостів.

Батуринці пильно стежили за кожним рухом ворога. Не лиш ті, що на вартах стояли, але й міщаци. Як побачили щось замітне, давали Чечелеві знати.

Годі було провірити всі вісті, бо "в страху великі очі". Люди бачили й те, чого не було. Верболозові корчі брали за відділи ворожі, котрі окружують город, шум ріки—за тупіт надходячого війська.

Диякон невтомно ходив по місту, і де тільки появлялася його висока стать— збиралися люди, особливо жінки й діти. Потішав їх то словами зі Святого Письма, то жартами.

"Що чувати?" — питалися його.

"Питаєте рибу, що чувати в полі,— відповідав.— Хіба ж я полковник? Я звичайний диякон. Буде, що Бог дасть. Чого турбуватися?"

Залунали постріли. Народ збентежився. Втікали і диякона тягнули за собою.

"Лишіть. Без Божої волі волос мені з голови не впаде, а як Бог схоче, то мене куля і в церкві знайде".

Сердюки на замок бігли. Народ до них. "Де стріляли? Хто почав? Наші, чи ворог?"

Москаль під охороною ночі переправився через Сейм і здалеку обходив Батурин. Наші зауважили це й почали пальбу. Якогось московського майора вбили.

"Як здохне лис, то кури не плачуть,— жартував диякон.— Лиш даром не стріляйте, діти! Мушкет без куль і кочерги не вартий".

Знов сміх.

Імла, як занавіса, піднімалася вгору.

Показався табір, котрий безнастанно суєтився. Поодинокі частини зміняли позиції в міру того, як вождь зміняв свій план облоги. Особливо піші, бо на кінні полки прийде черга щолиш тоді як здобудуть твердиню. Вони, гордощі Меншикова, тепер стоять по свободах і хуторах круг Батурина, дожидаючи наказів. Так само під час ночі уставлено й замасковано гармати. Їх і не видно. Для звичайного ока, бо Кенігзен вже здебільшого знає, звідки сподіватися перших пострілів. Перед його бистрим оком не скриється жоден рух ворога. По тім, куди і як перебігають московські гармаші, він догадується, де стоять батареї. Відповідно до того і свої справляє. Нема чого дурити себе, нема чого сподіватися несподіваного випадку, переговори скінчені, треба числитися з тим, що, як тільки піднесеться мряка, москалі почнуть обстріл.

Так само не дурить себе Чечель. Він уже обійшов усі становища, розглянув ворожі позиції і негайно заряджує всілякі зміни, відповідно до того, як через ніч змінив свої плани ворог. Тільки невправному оку здається, нібито москалі стоять там, де і вчора. Чечеля не підведеш. Він добре знає хитрощі воєнні. У війні не все побіджує лев, часом над ним бере перемогу лисиця, хитрощам покоряється хоробрість. Скрити свої наміри, щоб ворог не догадався про наші плани,— це головна річ. А друге — заставити його робити те, що нам пригоже, щоб він ускочив у яму, яку ми вигребли для, нього.

Хочеш посуватися на схід, кажи на заході направляти дороги, почуваєш себе доволі сильним, щоб кинутися на ворога, то до останньої хвилини вдавай слабого, збираєш свої сили докупи, так посилай поодинокі частини направо й наліво, нібито ти гадаєш сколювати неприятеля, маєш сильний табір, так стягни його, ніби він менший і слабший, ніж у дійсності. І навпаки. Коли ти його ослабив, так розтягни, буцім він більший і сильніший зробився.

Це останнє запримітив тепер Чечель.

Табір Меншикова, здавалося, виріс через ніч. Але Чечель дуже добре бачив, що війська в ньому менше.

І він довго пильно стежив за тим, куди це військо пішло. Під охороною темної осінньої ночі і мрячного світанку переправилися поодинокі частини через Сейм і зайняли становища перед Батурином із супротивного боку. План Меншикова ясний. Вдавати, що він усі свої сили звернув проти замку, а між тим з противного боку вдарити на місто і здобути його. Міщани, заскочені нечайно, попадуть у розпучливу тривогу, настане паніка, треба буде перед втікачами відчинити замкові ворота, а з того скористають москалі, щоб в цей мент виконати рішаючий приступ і здобути твердиню.

Чечель хоче недопустити до того. Треба в першу чергу показати ворогові, що батуринці вгадали його намір і що їх неприготованими не заскочиш. Чечель скликав своїх старшин на раду. Не прийшли, а прибігли на його визвання. Перше враження, яке вони робили, це було завзяття. Про те, щоб здавати "президію" і мови не було. Здавалося, що коли б хто вихопився з такою гадкою, то його роздерли б на шматки, як зрадника.

"Панове товариство! — почав Чечель.— Ворог хоче на нас вдарити ззаду, гадаючи, що ми всю свою увагу зосередили на його таборі. Треба йому подати знак, що воно так не є. Як, може, дехто з вас зауважив, москалі перебралися через Сейм і сколюють нас великим і далеким луком. Що радите робити?"

"Якщо ти, пане полковнику,— відповів Кенігзен,—зауважив їх позиції, треба на найсильнішу з них відчинити артилерійський огонь. Це буде Меншикову найвидніший знак, що ми догадалися про його плани".

"На мою гадку,— противився Герцик,— спершу треба їх вивабити на поле, а тоді і вгостити гарматними кулями. Хай вони даром не пропадають, бо їх не багато в нас".

"Вивабити, але як?" — питався Кенігзен.

"Це вже моя річ,—обстоював свою гадку полтавський полковник.— Якщо товариство дасть мені дозвіл, розпочну грець. У мене небагато кінниці, але вона добра".

"В обложенім місті годі багато кінниці тримати, це всякому відомо, але ж тим більше треба її щадити. Пригодиться".

"І це ви вже на мене здайте,—заспокоював їх Герцик.— Не першина мені такий випад, а для козаків грець річ бажана дуже. Піднесе дух. Коли ж визначиться козак, як не тоді? Із голими руками звичайно не вертають. Що ж ти на це, Чечель?"

Чечель не противився, але радив вилізти на дзвіницю — мряка підноситься, а з дзвіниці далеко видно. Розглянутися навколо.

Пішли. Дзвіниця була обсаджена людьми. Особливо молоді не злазили з неї. Як ластівки ютилися під дерев'яними в'язаннями, деякі чіпалися шнурів, навіть дзвонів, щоб іншим понад голови глядіти. З жалем робили місце старшинам, нетерпеливо дожидаючи на цвинтарі, що вони скажуть і що там побачать.

З дзвіниці був дійсно відчинений широкий і далекий вид на полуднє й на захід, на Бахмач і на Борзну. Тільки осіння мряка все ще мутним серпанком прислонювала виднокруг, звужуючи його значно. Голим оком видно було не далі, як на кількасот сажнів. Треба було допомагати собі склами. Мандрували вони з рук до рук, бо не всякий узяв їх з собою.

"От там, бачите,— казав Чечель, показуючи на борзенський шлях,— бачите в імлі щось ніби клубиться, кітлує, перевертається, ніби хмара встає з виднокруга і надвигається на нас,— це москалі".

"Бачимо,— відповів Герцик,— а з тої хмари ніби блискавки вибігають, червонаві цятки, жовтуваті язики, хмара темніє,— мабуть, щось запалив ворог, хату або повітку".

"Може, й не ворог,— зауважив Кенігзен,— а селяни дають нам сигнал, що ворог там".

"Можливо,-— вирішив Чечель,— і якраз туди треба нам спрямувати випад. Але не навспряжки, зразу наліво, ніби на Бахмач, а тоді щолиш нагло повернути на Борзну, вивабити ворога з його ліговища, заманити на поле, побити і — назад".

Герцик, не дожидаючи наказу, прожогом метнувся з дзвіниці, тільки дерев'яні сходи під ним жалісно затріщали.

Побіг до своїх полтавців, і за хвилину кінна сотня тихо й непомітно висунулася з міста і невеличкими відділами різними дорогами й доріжками, а то й без доріг, прямо полями, двигнулася в напрямі Бахмача. Чечель з дзвіниці слідив за нею.

"Герцик, грецик, йому в це грай!" — казав до старшин Чечель.

"Не він один,— відповів Гамалія.— Всякому з нас любіше й безпечніше в полі, ніж у замкнутому городі. Сидиш, як борсук у норі, чекаючи, поки викурять тебе".

Кенігзен вірлиним оком літав по цілім виднокрузі. Його обличчя справді нагадувало скального вірла, котрий шукає добичі і готовиться до лету. Не втерпів:

"Дивіться здорові, я ж іду до своїх гармат".

"Підожди, осауле, побачиш, як і куди справити гармати".

"Я вже знаю",— відповів коротко і пустився по сходах.

Герцикові полтавці, проїхавши кількасот сажнів, стали повертати вправо. Виглядали на розвідку, котра несміливо й обережно посувається полями.

"Добре веде,— казав Чечель,— пізнати вправного грача. Ось уже зауважив його ворог".

В цей мент від хмари стали відриватися шматки. Ніби вітер шматував хмару й кидав нею на поле. Шматки, то підлітали в бадьорих підскоках, то спинялися й поверталися назад, щоб других тягнути за собою.

"Московські драгуни виступають Герцикові назустріч. А він вдає, ніби ворог заскочив його,— зупинився..."

Сотня розпадається на кілька відділів, проти кожного виступають драгуни. Не дуже сміливо починають собі, хоч перевага за ними".

"Ще й яка! На кожного з наших пять-шість москалів".

"Дадуть раду, що їх тільки заманили в поле".

"Наші вдають, що настрашилися,— втікають".

"Москалі пускаються за ними. Але ж багато їх! Ніби вітер листя полем мете".

"І доля їх, як зів'ялого листя... Зігниють".

"Цар людей не щадить, має їх багато. Самої кавалерії тисяч двадцять".

"З нашими чи без?"

"Чорт його зна — багато. Але не добрих. Лицарського духа не мають. Цар їх страхом до бою жене".

"Це й тепер видно.