В рідній оселі - Івченко Михайло

Дома клопоти піднялись були: то я втік,— відповів Панас Федорович.

— І де ж таки. Як воно без привички, хоч кому незручно слухати. Як таки так. А тільки я вам скажу: у нас таке заведеніє— без клопоту ні одна вам сім'я не обійдеться. Так уже й позвикали люди. А може, й тому, що гірко живеться,— говорив він солоденьким тенором.

— 1-і, братіку, що вже живеться нашому брату, мужикові, так не можна вам і сказать. І чого тільки воно так? От же, здається, родиться людина як людина — і руки в нього, й голова, і ноги є, і тіло в нього біле, як у всіх людей. І язик має, і говорить, і думає, як всі люди. Так ні ж, розсукиного сина, коли вже ти мужиком народився, так мужиком і житимеш, мужиком і помреш. А чому так? Як подумаєш, так аж страшно стає. Один же раз живе людина. Он вона вештається собі, вештається, а тоді й шубовсь у яму. І вже ніколи більш її не буде. Вона вже не житиме, не бачитиме світа.

І невже ж таки не можна вибратись до чогось путнього? Невже ж таки, як я оце народився в цьому мужицькому світі, то й мушу цілий вік горювать? А як я хочу кращого життя, хочу бути людиною — чисто ходити, добре їсти й усе знати. Так мені цього й не можна? Один раз живеш на світі, й не можна пожить, як тобі хочеться. Ну хоч би, розсукиного сина, один рік, півроку попробувать того щастя. Так ні ж, не пускають тебе — пхають у яму. Ти, мовляв, мужик, так і живи ж у гнояці,— сумним співучим тенорком говорив Іван Ракша, й очі йому з глибокою тугою дивились кудись у темряву. Він трохи помовчав, запалив цигарку, а далі начав сам із собою знову говорити:

— А, Боже мій, як усюди гарно живуть люди. Багато доводилось мені, братіку, ходить, багато бачити! А інколи така досада бере тебе! От, скажемо, й пани, як подивишся на якого-небудь, то так гірко стане. Подумаєш, таке воно погане, вонюче та дурне. І слова до пуття не вміє сказати, а гляди, всі коло нього так благенько ходять, бо пан, багатий. Ех ти, бий тебе Божа сила! Невже ж таки я, сказать к примеру, не міг би бути паном? Та куди краще од нього жив би! А ні ж, судилось тобі бути мужиком, так і живи так, і вмирай, разсуки.

А тільки знаєте що,— почав він, трохи помовчавши, й голос йому бренів тепло й щиро.— Так довго не буде.— І при цьому він навіть нахилився до Панаса й почав говорити над самим вухом.— Так, голубчику, не буде, ось побачите. Прокинеться мужик, розправить свої ручища. 1-і! Та й буде тоді. Настановить він тоді настоящего свого мужичого правителя. Та й скаже йому той правитель: руки в тебе, братіку мій, чорні та порепані, зроблю тебе паном, і стануть в тебе руки білі, ніжні та пухкі. Обробляв ти хліб, копався в землі та в гної, а сам їв черствий хліб з часником. Будеш ти їсти в мене булки та пампушки. Був ти темним та нерозумним. Станеш ти в мене образованим, розвидниться тобі світ і взнаєш ти всі науки, які тільки є на білому світі. Всі тобою правували, будеш тепер ти паном і нікого не боятимешся. От тоді тільки, братіку, й настане правда. Людям буде легко жити. А таки буде так, я вам кажу, ось побачите,— радісно, захоплено говорив Іван Ракша, й очі йому блищали теплим ласкавим вогнем.

Він знову запалив цигарку і, нервово пускаючи дим, сидів мовчки, про віщось думаючи, і тільки чути було, як час від часу він зітхав.

— Ну, мабуть, пора вже й додому. Пізно вже, мабуть. Так оце засидівся та заговорився з вами, якось охотніш і на душі стає. Бувайте здорові, Панасе Федоровичу.— Він подав руку й швидко подибав собі далі, і з кожною хвилиною хода його стихала в повітрі.

Коли прийшов Панас Федорович додому, в хаті було вже темно, тільки десь, забившись під піччю, пищав цвіркун, тепло й журливо. А з полу долітали інколи тяжкі стогони сонних і злякані нервові крики уві сні. Тільки старий Федір, видно, не спав — він увесь час ворушився, кашляв і важко зітхав.

Другого дня Федір, коли вже всі пішли на поле, довго вештався в дворі, кашляв і стогнав. Він наче щось згубив і тепер пильно розшукував його.

Потім пішов він у хату, взяв шматок хліба, довго жував його, гострим зором дивлячись в одну точку. Нарешті, запаливши люльку, вийшов із хати і, взявши косу, мовчки й повільно пішов на поле. І здавалось здалеку, що він несе якусь велику тягу й спотикається під нею.

На полі в ярині була невелика смуга ячменю. В старі часи можна було й до снідання викосить, а тепер, може, й за день не втнеш.

Де то ті сили поділись? Шелестять вівси, колосом шепочуть, старі радісні часи нагадують. Тільки шумить, було, стебло, весело, соковито. Тіло напружиться, теплий піт широкими смугами ллється, мокра сорочка пристає до тіла, а вітер студить. І так легко на душі, й серце стукає голосно та міцно.

Де то все поділось? Ізносився старий, висушило його, виснажило, і став він як трухлявий пень. І чому його погнали сюди? Пройшов кілька ручок, та вже й дух запирає, руки тремтять, а кашель і передихнути не дає. Проте треба робить, бо будуть дорікати хлібом святим.

Посидів трохи, перепочив, погострив косу й знов за роботу. А в небі ллється пісня жайворонкова, і такий його спів чистий та балакучий. Так тобі й лине в саму душу.

"Божий птах землю благословляє,— думає старий Федір.— І раз у раз тобі веселий та співучий — душа в ньому чиста".

А йому, Федорові, хочеться погомоніти з жайворонком, погладити його шийку, приголубити й розказати, як його, старого, боляче-боляче ображено.

— Тіу-рі-тю-тю-тю. Тіу-рі-тю-тю-тю.

А Федорові здається, що він до нього звертається: "Не журись ти, старий, не журись ти, старий!"

— Та як же його не журиться, хлопче, як отака-таки лиха година стала,— відповідає Федір.

"Не журись ти, старий, не журись ти, старий",— щебече жайворонок.

Шовкові голівки ячменю журливо шелестять під подихом вітру, пахне зеленим бур'яном, теплом пашить в обличчя розпалена земля, глибокі первісні почуття викликає. І така вона рідна йому й тепер, і вабить вона в найглибші нетрі свої. Так би от ліг і впурнув у них.

По всьому тілі юшить піт, а кашель запирає дух. І ось раптом серце забилось у страшній тривозі, наче хтось запопав його обіруч і страшенно затрусив ним, і разом з тим болісно закололо в животі, мовби хто тупою пилкою там усередині пиляв.

Ліг під обніжком трохи спочити, і коли тільки поклав руки на землю, почув глибоку й болісну втому. Мовби хто міцно-міцно прип'яв до землі, ще й на груди надавив. Лежав і ввесь час стогнав, і голос його з покірною скаргою благав тихого спокою.

"Це вона, земля, кличе мене до себе,— думав Федір.— Смерть моя, видно, прийшла по мене. Господи, коли б же хоч тут не померти! Треба ж лад дати всьому, розпорядиться всім".

Хотів був іти додому, хоч помаленьку долізти, спробував підвестись, як знову боляче закололо в животі й дух заперло. Широкими розкритими жахливими очима він питав:

"Господи, що ж це воно буде? Невже ж таки тут на полі й помирать? Господи милостивий,— з сльозами в очах бла-

гав він,— поможи як дійти додому: дітками ж треба розпорядитись, у хазяйстві лад дати, не можна ж усе так кинути ".

І здавалось йому, що з тих холодних блакитних просторів слідкує за ним страшний та грізний Бог. Борода йому довга та густа розкуйовдилась, тоненькими білими хмарами розповзлась по небі, а очі, великі та пронизливі, грізно дивляться на Федора. Тоді Федорові стає моторошно, глибокий жах та розпука пронизують всю його істоту, і хочеться раптом стати маленьким і кудись сховатись. На хвилину надходить тупа байдужа втома. Тоді ясно стає, що не дасть йому Бог ласки. Все життя він карав і переслідував Федора, і в цей останній час жорстоко метиться на ньому.

"А за що, за що, Боже мій?"

І холодне небо, й страшний Бог там здавались жорстокими ворогами, як і все життя, як і всі люди.

Не втерпів, і жалісно заплакав, і почував себе таким маленьким та безпомічним. А потім підсунувся ближче до борозни, поклав голову на обніжок і увесь час стогнав:

— У-о-х!.. У-о-х!.. У-о-х!..

А в небі струмками соковито-бадьорими бренів, купався в блакиті чистий, балакуючий спів жайворонків. "Не журись ти, старий! Не журись ти, старий!"

— Та як же мені не журиться, братіку, як смерть прийшла до мене? Хоче забрати,— по-дитячи відповідав йому Федір.

І цей живий безтурботно-учасливий голос жайворонків бавив Федора, одганяв важкі думки: хоч один живий голос є на полі. Інколи надходив гнітючий жах — тоді хотілось зібрати останні сили, підвестись і голосно кричати, благаючи допомоги. Федір стогнав щодалі дужче, аж поки не ставало важко в грудях і треба було перепочити. Напруживши останні сили, Федір зручніш умостився на обніжкові й тоді вже з полегкістю стогнав:

— У-о-х!.. У-о-х!.. У-о-х!..

Стогони його зливались із шелестами колосків ячменю і зникали в хвилях вітру. І так як вічність одіходили година за годиною.

Тільки надвечір їхав повз його поле дядько з Розбитих Глечиків, почув стогін і забрав Федора додому.

Кілька днів Федір безперестанку кашляв, часами зовсім завмирав, і навіть покликали попа одсоборувати, а потім знову полегшало. І сон став тихий, спокійний. Одного разу він проспав цілу добу, тільки на короткий час прокидаючись. А потім, очунявшись, довго вже не засипав, і обличчя йому було ясне й ласкаве, і погляд очей м'який та ясний.

— Поклич, синку, всіх до хати,— спокійно, але тихо звернувся він до Панаса,— треба попрощатись.

Увійшли в хату всі й засмучені стали тісним колом коло Федора.

— Федоре! — з м'якою тривогою запитала Євдоха.— Що це ти надумав?

— Помру вже скоро, Євдохо! Прощай, стара! Сварилися ми з тобою часто... Все наче сердиті були... Тільки не треба згадувать цього,— увесь час передихаючи, тихо говорив Федір.— Дбайте тепер самі... та не сваріться. А Палажці воза ж не забудьте оддать... Не слід і и обижать. Теж рідна дитина... Панаса от жалко теж. Думав, чоловікові щасливе життя буде... Аж воно виходить: ні. До землі хоче чоловік... Не знаю, як краще. Тяжко на ній хліб їсти.

Всі підходили до нього і зніяковіло цілували в губи і в суху зморщену руку.

Стара дістала свічку і запалила її в голові Федора, і бліде полум'я полохливо тремтіло, а тіні від нього в неясних тенетах стрибали на протилежній стіні. Свічка була лише одна, й Євдоха увесь час заглядала на Федора, чи не помер він, і потім гасила свічку і знову через який час запалювала.

А Федір спокійно лежав, тільки сухі губи увесь час шепотіли якісь невиразні слова.