В рідній оселі - Івченко Михайло

Я думав, що ви будете всі вкупі обробляти батьківську землю, гуртом. Думав, що подбаєте, щоб завести кращий лад у хазяйстві. А якщо у вас тільки й того, що клопоти, то нехай краще земля в мене буде. То вже я побачу, що з нею робити, коли так!

— Вірно, синку, так і треба, хай їм абищо,— обізвалась Євдоха.

— Он як! Ну, а як же я? — пристав Гришка.— Що ж мені тоді робить? Що ж я, робив на всіх і за всіх, а тепер мені менш усього. І тому частку, і тому частку. А що ж тоді мені?

— Ласа штука — земля,— посміхаючись, сказав Альошка,— всякому її кортить. Кому й треба, кому й зайва вона, ну, то вже побачим, як суд присуде.

— Ну, тоді от що, Панасе, коли так! Я думав, що ти мені брат, по-людськи зробиш. А ти, видно, чужий чоловік. Запанів, видно, добре, хоч і ні з чого. їдь тоді краще звідсіль. Чого ви тут усі будете сидіть на моїй шиї? На всіх роби, усіх харчуй, а користь яка тобі? Кину й я та й подамсь шукати кращої долі: світ широкий, мо', й для мене знайдеться щось путнє. А тобі, Панасе, скажу: помочі ти не дав, так нічого й сидіти тут та хліб даром їсти. Не пани ми, щоб усіх даром годувати.

— Лишенько моє,— клопоталась Євдоха,— щоб рідного брата та з хати виганять. Який сором! Чоловік за кілька років приїхав, так і хліба того не даси. А бодай ти, сину, подавився ним.

— Е-е, сором, сором. А їм не сором мене грабувати, шкуру стягати з мене?

— Та хто з тебе стягає її — з такого стягнеш?

— Е, стягнеш... стягнеш... Хоч би вже ви мовчали.

— Нічого, мамуню,— відповів Панас Федорович,— все одно я швидко поїду. Я хотів тут у вас спочити, поправиться, а не довелось. Що ж поробиш. Поїду знову на старе місце.

— І краще, сину, зробиш, де вже тут поправляться. Сам бачиш, як живем,— плачучи, говорила стара.

— І силувать не станемо: коли поїдеш, то їдь,— зауважив Гришка.

Юрко весь час дико й незрозуміло дивився на всіх, але врешті підскочив до Панаса, й почав його бить, і при цьому голосно кричав.

— Що ти робиш, Юрку? — присікалась до нього Євдоха.

— А цого він тут, хай їде собі.

— Так то ж дядя, Юрку.

— Е, дядя. Пан то цузий.

Юрко дико закричав і вискочив із хати.

— Ну, як же з землею бути, Гришо? — зітхнувши, запитав Альошка.

— Так, як я сказав, так і буде.

— Значить, ділиться не хочеш?

— Нічого ділиться.

— Ну, як знаєш. Значить, доведеться подавати в суд. Нічого не поробиш.

— Хоч і головою наложись,— крикнув Гриша.

— То ще побачимо, хто головою наложиться. Суд покаже краще нас,— спокійно відповів Альоша й вийшов із хати, стукнувши дверима.

А Гриша довго ще клопотався. Звечора він допізна сидів за столом. Обпершись на руку, встромивши очі в одну крапку, сидів непорушно, про віщось напружено думаючи.

Вночі він довго не спав, і було чути, як він перевертався з боку на бік і важко зітхав. Тільки цвіркун верещав лагідно й безтурботно.

Щоб не чути клопоту, Панас Федорович увечері часто виходив з дому. Раз він вийшов на майдан і там гуляв коло церкви. Проходячи повз школу, несподівано почув сердитий голос у дворі Дудки.

___Де утята, кажи мені! — грубо присікувався старий

Дудка.

— Не знаю, тату, вони тут усі були,— полохливо виправдувався жіночий голос.

— Як усі, коли зараз немає? Де вони поділись?

— Та звідки ж я знаю?

— А хто ж тут знає? Я повинен за цим слідить? Ти тут цілісінький день лежиш у холодку, та ще й за утятами важко тобі подивиться. Усе тобі книжки та книжки.

— Та невже ж таки мені, тату, тільки за утятами дивиться?

— А що ж ти, пані велика, що не можеш подивиться? Ти думаєш, як ти учителька, так уже й спочивай у холодку? Я тобі покажу учительку таку, що й кров'ю вмиєшся. Ганно! Дай сюди пугу! Я її, сучу дочку, ось провчу. Дай сюди!

Раптом почувся голосний болісний крик і з ним істеричний плач.

— Ач яка ніжна, подумаєш!—лютував Дудка. Несподівано в дворі Дудчиному з'явився Пригоршня.

— Що ви тут робите? Нащо ви з дівчини знущаєтесь? — присікався він до Дудки.

— А тобі яке тут діло? Хто тебе прохав сюди мішатись? — грубо відповів Дудка.

— А таке діло, що не смійте дівчини обижати. Вона учителька, дівчина, освічена людина. Добрий батько простої дівчини не стане так обижати, а ви з образованою поводитеся так. Мурло ви після цього!

— Ах ти, п'яниця, п'яниця! — закричав Дудка.— Та я тебе як захвачу звідсіль, так ти знатимеш, як мішатись у чуже діло. Вона мені дочка: що знаю, те й роблю.

— Е, стара собако, так ти так? Ну я ж тобі покажу! Видно, давно ти в лапах не був.

І Пригоршня, запопавши Дудку за шию, повів його поза хатою. Той лише кричав, і його крик змішувався з істеричним плачем Ірини Петрівни.

А на дворі друга дочка Дудки Хівря стояла й лаялась:

— А, старий катюго! Попався в руки! Так тобі, сукин сину, й треба. Накрав добра людського, награбував, а тепер і сам не живеш, і других мучиш. Бодай би ти подавився ним. Хай воно тобі погорить усе!

Вона була божевільна. Вийшла заміж колись, а батько не дав приданого, як обіцявся.

Розлютований чоловік почав її бити, запирав у комору голодну, у великі холоди. Жінка цього не знесла і збожеволіла. Повернулась додому й працювала в батька. Робила всяку роботу завзято, була брудна й неохайна, а широкі божевільні очі кудись далеко дивились, наче шукали чогось. А коли починалась сварка, вона довго й завзято лаяла старого Дудку, та Дудка мовчки зносив її лайки.

Через який час Пригоршня з Іриною Петрівною з'явились на майдані. Пригошня важко оддихувався, й очі його дивились сердито й гостро.

— Слухайте, голубко,— казав він.— Наплюйте на нього! їдьте куди-небудь, тікайте! Або краще виходьте заміж, їй-богу, голубко, виходьте. Виходьте за вчителя або, нарешті, за мене. Я вже трохи й старий для вас, а проте буду гарним чоловіком.

Ірина Петрівна мовчала й увесь час нервово здригувала.

— Слухайте, я вам щиро кажу. Ви не дивіться, що я інколи неотесою буваю. То так собі, більше дурощі. А я дуже вас поважаю.

— Ай, не кажіть ви мені цього,— сердито відповіла Ірина Петрівна,— не хочу я заміж, не хочу я нічого. Боже мій! Якби можна зразу вмерти, прямо так зразу, й більш нічого. Щоб нічого не чути, не бачить.

— А буде вам. І нічого вмирати, ще стільки є всюди цікавого!

— Чудні ви всі тут,— задумливо говорила Ірина Петрівна.— Ви п'єте та смієтесь з усіх, учитель думає, що він знає всі науки, а живої людини й нема серед вас. І ви теж,— звернулась вона до Панаса Федоровича,— чогось і в вас не хватає, якоїсь пружинки нема. Наче з вас видавили все та й кинули.

Панас Федорович лише хитнув головою й ніяково засміявся, розводячи руками.

— Ні, я піду звідси,— трохи помовчавши, сказала Ірина Петрівна, і її гарні очі засвітились якимсь сумним вогником.— Кину вас усіх і піду собі в город. Там інші люди, і краще живуть, то легше серед них і мені буде. Буду вчиться, читать.

— Попробуйте, попробуйте,— незадоволено промимрив Пригоршня.— Ось один покуштував,— показав він на Панаса Федоровича,— а тепер ще й ви попробуйте. Ай, чудачка ви, їй-богу, чудачка.

— Однаково,— сумно говорила Ірина Петрівна,— чи буду покоївкою, чи буду де служити. Я піду туди. Я про це давно вже думала. А тепер рішила — отак і зроблю. Якось проживу.

> — Глядіть, щоб не каялись, — тихо зауважив Пригоршня, але Ірина Петрівна на це нічого не відповіла.

Вони ще довго сиділи мовчки, кожен думаючи своє. А в літній темряві ясно було чути лагідний і безтурботний гомін струмка і далекий кволий писк степової птахи.

Через кілька день Ірина Петрівна тихенько зібралась і, ні з ким не попрощавшись, уночі вирушила до міста. По дорозі дігнав її місцевий прасол Охрім Залужний, що поспішав на станцію.

— Настрій у Ірини Петрівни був бадьорий, і вона увесь час охоче й щиро говорила про майбутнє життя в місті.

Охрім Залужний пильно вдивлявся в неї чорними кмітливими очима, і усмішка в нього ховалася у чорній бороді. І трудно було дізнатись, чи він радіє й співчуває Ірині Петрівні, чи й справді насміхається з неї.

Коли піднялися на гору за ліс, на сході встала широка червона смуга, і в блідім небі радісно соковитими струмками виспівував жайворонок.

Обоє йшли босі, йти по вогкій землі було легко, й приємно лоскотала в пальці холодна ранкова роса.

В одному місці вони сіли спочити; тоді перед ними встало село Розбиті Глечики. Над ярами плавали густі сизо-зелені ковтуни туманів, і в їхньому павутинні селянські гаї були радісні й пишні, а хати, що виглядали з них, чимсь засмучено-привітливим вабили.

Гостра туга пронизала серце Ірини Петрівни, але широкою радісною усмішкою пробивалась крізь густі тумани перша смуга сходу...

Панас Федорович цілі дні ходив і вперто вирішав цілу низку питань, і обличчя в нього було сумне й задумливе. Хотілось утекти від усіх і, зоставшись на самоті, повільно вирішити всі заплутані вузлики.

Тоді він непомітно для всіх виходив з дому і йшов на поле. Перед його очима лягали сумні смуги ланів з сірими стернями.

Тільки де-не-де зоставались ще темні купки, як табуни овець, невибраних конопель і ріденькі низки незвезених кіп.

Урівноважена хода й свіже холодне повітря заспокоювали Панаса Федоровича: він повертався додому бадьорий.

Одного дня пішов дощ, спокійний і рясний. Зарядив зранку і йшов цілий день. Густі калюжі рудої води розлилися по двору, й великі бульби піднімались і, покрутившись, лопались, а замість них вставали нові. Надвечір дощ стих і н заході вузенькою смужкою виглянули останні промені сонця

Вогке повітря проходило в хату і хилило до сну, і тому вс звечора полягали спати зарані.

Панас Федорович спав міцно і бачив сон, що він деретьа на якусь кручу, силиться вхопитись за корінці. До верхів'; зостається лише кілька кроків. Раптом із-під корінця вила зить гадюка, чорна й люта, підлазить близько і прилипає де шиї, а її холодна голівка ясно ворушиться близько горла. Тоді з неймовірним жахом закричав:

— Ой, рятуйте! Рятуйте! — і зразу ж прокинувся.

— Ну-у, гетьте! Зарізу,— кричить і важко сопе щось коло нього.

— Хто тут такий? — злякано поспитав Панас Федорович.

— Що там таке, лишенько? — спросоння закричала Євдоха і зразу прокинулась. Блимнув вогник каганця, і в його смутнім сяйві запримітили Юрка. Він сидів в ногах Панаса Федоровича і весь тремтів, а очі його дивилися великими безглуздими чоловічиками. А в руках був довгий ніж.

— Боже мій! — закричала Євдоха.— Рятуйте ж мене, лю-дочки!

— Гетьте! Я ніцого не боюся! Одлізьте! —закричав Юрко й утік до дверей.

— Чого ти тут з ножем, дурненький?

— Гетьте! Я його зарізу!

— Кого ти будеш різати?

— Його! Отого пана!

— Що ти, хай Бог милує! Що ти, дурненький?

— Він який білий! Гладкий який! Дивись, дивись...