В рідній оселі - Івченко Михайло
Ще покійні наш батько як умирали, так казали: ото ж таки гляди, сину, грушу я садив, так не запускай її, та гляди, щоб люди овочу не обносили на ній.
— Що воно там, старий собака, варнякає! Три чисниці до смерті, а воно й собі лізе. Сиділо б на печі, пихкалка погана,— вмішався старий Квач і ненароком штовхнув Кирпулю в груди.
Той раптом закричав, а тоді почав довго й голосно каш ляти:
— Апху, апху, апху... Пху, пху...
— А ти чого старого чоловіка чіпаєш? — присікався д< нього Гришка.
Вони стояли мовчки, обидва люті, зі зціпленими зубамі й ворожими очима, як два хижих голодних звірі, що зустріли ся в пустелі. І раптом Гриші задрижала нижня губа, і він запопавши кілка, націлився на Квача. Той одскочив на кілька кроків.
— А, сволоч, злякався. Уб'ю тут на місці!
— Люди добрі, дивіться, будете свідетелями. Він нахваляється вбити мене,— закричав Квач.
Кілька чоловіка підскочили до Гриші й, захвативши його за руки, ввесь час тримали його.
— Пустіть мене, їй-богу, уб'ю його! Тут на місці!
Але за кілька часу він заспокоївся, й знову почалися сварки. Винесли мотузки, сажня й стали міряти обидва грунти, а далі почали забивати пакольні. І ще з більшою силою розпочалася лайка. А, слідом ідучи, Гришка виривав пакольні й викидав їх далеко в грядки. Надвечір всі стомлювалися і люди починали розходитись. Гришка і Квач похрипли, і з їхніх грудей вилітали окремі придушені слова. Вони повільно розходились, і останні слова лайки завмирали в глибині дворів.
А старий ще довго вештався по двору й кашляв:
— Апху... Апху... Апху...
А коли стихав кашель, Кирпуля починав когось лаяти злісно й сердито, але лаяв тихо, сам собі, й розмахував руками.
І всі Кирпулі никали по двору кволі й пригнічені, наче якусь тяжку витрату перенесли і тепер стало на душі сумно, але спокійно й затишно. І говорили всі тихо й лагідно.
Одного разу увечері прибігла до Кирпулів дочка їхня Па-лажка. Вона страшно запихалась і ввесь час нервово тремтіла й плакала. А коли трохи заспокоїлась, крізь сльози розказала, що її чоловік ходив до сусідки, вдови. Вона про це саме дізналась, бо вислідила. А сьогодні побачила, як вони сиділи на полу, обнявшись. Не втерпіла тоді та й побила всі вікна в тієї молодиці. І сама не знає, як це зробила. Тільки всі до одного повибивала. Як розлютувався чоловік, прибіг додому п'яний, як запопав її та лупцював уже, лупцював. Ледве жива зосталась. Вирвалась та це й прибігла. До чоловіка більш не повернеться.
Говорила вона, щоразу здригуючись і плачучи, і, розстіб-нувши сорочку, показувала груди, вкриті синяками. А стара уважно слухала, хитала головою й сама плакала.
— Як знаєте, мамо! — жалілась Палажка.— А туди більш не піду, скоріш повішусь або втоплюсь, а не піду.
— То твоє діло, дочко, про мене хоч і не ходи. Тільки щоб гірше не було. Він, гляди, ще з тією злигається, а ти тоді зостанешся ні в сих ні в тих.
— Все одно, мамо, а туди я не піду. Краще ввесь вік свій одна зостанусь, ніж з таким жить.
Обличчя у неї було жовте й худе, і чорні очі дивились широко й злякано.
— Гірка твоя доля буде, дочко,— сумно почала Євдоха.— Все одно пуття, я бачу, не буде. А подумаєш, як любились, коли він сватався, аж гарно глянуть було. Одне без одного жить не могли. І він такий гарний та прислужливий був.
— А тепер, мамо, і бачити мене не може, і ніколи не пройде, щоб не насміятись або не вилаяти. І вночі ніколи не приходе,— з плачем додала Палажка.
— То-то й є. А то все, дочко, нові люди завелись. Як же? Я кохаю його. Піду за нього! Боже, скільки одмовляли! Не послухала та й пішла. Ну, тепер сама на себе жалійся. Бачили, голубонько, очі, що купували: їжте, хоч повилазьте.
Потроху дочка заспокоювалась, і було чути якусь тиху її розмову з старою. Пізніш прийшов і сам Прокіп. Він ішов, широко ступаючи й тиняючись, і коли увійшов до хати, від нього запахло самогонкою.
— А, ти вже тут,— побачивши Палажку, звернувся до неї.— Прийшла, так сказать, мамаші жаліться. Ну що ж, жалійся, що от, мов, побив чоловік. Ну що ж: побив? А чому побив? Тому що надо! Не роби людям пакості, то ніхто й тебе не стане трогать. Какое твоє діло, що я десь був. Хіба я не свободний, чи що? Хіба не маю право піти куди захочу. Кажи мені: маю я право чи ні.
— А воно й тобі, хлопче, не слід би так робить. Нащо тоді й женитися. А коли вже женишся, хлопче, так держись одного!
— Мамаша! Ето діло моє! Я єй муж! Я з нею й розправляюсь, как хочу!
— Та воно-то так! Тільки ж вона нам дочка й рідна! То як же ми будемо мовчати? Може, ти й убить хочеш, воно ж таки хоч і кому важко за свою рідну дитину.
— Но только єжелі я обіжаю, то нехай вона до вас іде жить. Мені таких не надо — знайду другу. Наша марка, мамаша, тепер високо стоїть, женюсь на кому вгодно.
— Чому ж ти раніш не думав про це, хлопче? А тепер, як заходився, як зав'язав світ і собі, й другій людині. Не треба було тоді брать її, як вона не до вподоби.
— А хіба я знав, що так буде. Та й то сказать — постановили приданого на три тисячі, он пару волів дать, коняку, фургон... А де воно все?
— Та хіба ж таки ти, чоловіче, нічого й не получив од нас? Дали ж тобі пару волів і фургон, а з конякою не вправились, можна б і підождать. І ми ж таки не хто такі, а свої...
— Ну да, мамаша, ето верно. Но тольки я ждать не хочу Мені треба заразу й больше нічого.
— Ну, а що ж у тебе, сину, є, що ти так присікавсь до нас? — вмішався в розмову старий Федір, що до того сидів і мовчки слухав.
— Папаша! У мене всього: голова й руки. Я всьо могу. Костюм пошить могу; майструвать могу. На всі руки майстер. І куди вгодно пойду й зароблю собі кусок хліба. Да-а, ето верно, папаша!
— Балакай, хлопче! Язиком можна все зробить. А що ти заробив до цього?
Прокіп ще довго варнякав і хвалився перед Кирпулями. А потім кілька разів протяжно й голосно позіхнув.
— Ну, нада й домой. Время такое, как говориться, пора й спать. Палажко,— звернувся він,— ходім додому!
— Не піду я туди. Чого я там не бачила, щоб знову почав бити? Он і так усе тіло аж горить!
— Па-лажко! Іди додому! Я приказую тобі! А то поведу. Чуєш чи ні?
— Ну, та йди вже, дурна,— нишком звернулась до неї Євдоха,— раз кличе, то йди. А там якось поладнаєте. Іди, йди!
Палажка який час вагалась, а потім уся зщулилась, хутко вийшла з хати, а слідом за нею й Прокіп. Знадвору було чути деякий час п'яне варнякання Прокопове.
Настали місячні ночі. В смутнім сяйві тремтіли верхів'я дерев, слалися довгі тіні і з тихим задумливим шелестом спускались на траву тумани.
А в блідім мороці вставали таємні звуки й солодкою тугою манили в далечінь. Ірина Петрівна майже щовечора виходила гуляти на майдан коло церкви. Вона повільно ходила з кінця в кінець. Інколи приставав Панас Федорович, і обоє, стиха розмовляючи, ходили навколо церковної огорожі.
А звідти було видно довгі яри Розбитих Глечиків. В срібній млі чуло й непорушно дрімали темно-зелені густі гаї. А в їхній тиші безтурботно й лагідно дзеренчали невгомонні струмки.
А там, за гаями, в зелених туманах гойдались полові жита й сиві хвилі котились до полохливих осик, що в тривозі тремтіли листям.
Панас Федорович в таку пору думав, що між цими пишними ланами та злиденним життям Розбитих Глечиків є глибокий таємний зв'язок.
Тут, у Розбитих Глечиках, із трухлявих цурупалків складають люди своє життя. Щорічно майже бувають пожежі, і на місці старих просторих хат виростають маленькі землянки, темні, брудні та тісні. І в них задихаються люди, і тяжкі прокльони посилають у небо. А там на полі ростуть їхні діти, їхні найкращі мрії, ясні й ніжні, кров'ю і потом виховані.
Тут у муках стогне зубожілий люд, а на степу в розкошах бавиться буйний хліб їхній, що йому золотих пісень співає вітер. І слухають стомлені люди тих пісень ланів, і одтаюють потроху їм загублені душі, і розправляються крилами замерт-вілі надії.
Одного вечора Ірина Петрівна була задумлива, увесь час нервувалась, наспівувала сумних мелодій і, зриваючи гіллячки акації, стьобала ними Панаса Федоровича.
— Чого ви сьогодні така сумна? — запитав її Панас Федорович.
— Так от. Посумувать захотілось. Дивишся на цю ніч, і така журба охоплює серце. І здається — кудись би втекла, далеко, геть. Може, там люди краще живуть... Коли поглянеш туди он на обрій, он туди, де дерева мріють, то здається, що там якісь гарні, гарні люди, і так там ясно та радісно. А невже ж вам нічого такого не хочеться?
— Мені? Колись хотілось, як був хлопчиком! А тепер, знаєте, тільки серце болить, так його здавлює болісно. Може, і справді десь і прекрасні люди, і в них дуже красиве радісне життя. А в мене все болить, і я знаю, що ніколи я не буду бачити того життя, хоч би й опинився сам. Сил нема, усе забрала робота.
— Боже, який ви старий, аж не віриться... А мені от хочеться чогось такого... такого... аж в душі холоне.— нервую-чись, говорила Ірина Петрівна, і наївні темні очі їй з болісним запитанням дивились на Панаса Федоровича.— Ну, а вам так не хочеться? Ну, от, скажемо, любить когось, сильне так... щоб усю душу оддать? Невже так можна кохати, щоб усю душу оддать? Невже є на світі такі люди, щоб могли щиро так оддать усю-у душу, розумієте, усього себе оддати вам?
— А нащо вам усю душу, хіба це можна?
— Ой, Господи! Значить, ви ніколи нікого не любили. А коли серце заспіває— і так хочеться когось голубити... або он глянути на зорі, знайти одну блискучу свою долю та й поспитати. Чи пошле вона свій привіт мені на щастя, чи прийме від мене радість кохання. І затремтить тоді зоря блискучими вогниками, та й усміхнеться так привітно... І тоді стане радісно, радісно на душі. Всіх би тоді розцілувала. Ой, Господи, що це я говорила: всіх би розцілувала. А кого ж я буду цілувати, нікого ж тут, анікогісінько тобі... Панасе Федоровичу, а ви б мене покохали?
— Я вас? Що ви кажете? Нащо я вам!
— Ну, все одно. А коли б я захотіла, коли б я вас покохала? Ви тоді б...
— Не знаю, Ірино Петрівно, їй-богу, не знаю. Та й взагалі я боюсь... хворий.
— Який ви боязкий. Невже у вас там усі такі чудні? Наче з вас видавили усі соки та й покинули...
— Так життя, знаєте...
— Що значить: життя? От мені зразу хочеться танцювати! Ви танцюєте? Давайте танцювати!
І не чекаючи згоди, вона ухопила Панаса Федоровича й почала з ним кружляти.
