В рідній оселі - Івченко Михайло

Який білий, як булка. У-у, зарізу!

— Господи, що таке сталось з хлопцем? Що таке, Юрку? Йди лягай.

— У-у,— дико харчав хлопець.— Дідусь помер... Тато сердиті... Я його зарізу...

— Що то зайшло в голову хлопцеві! Хто б міг сподіватись! Ще й справді міг би отаку штуку викинуть. Ну, що ти скажеш?

— Що таке сталось, мамо? —спросоння запитав Гришка.

— Та як же,— клопоталась стара,— Панаса хотів зарізати. І чого йому в голову прийшло отаке? Що за нещастя з отаким хлопцем? Наказаніє Господнє! Ну, що воно за дитина така, не дай ти, Господи!

— Що ж ви на нього дивитесь. Бить його, стерва. Уб'ю, сукиного сина, щоб не мучив душі.

г І він запопав його і став бити. Юрко голосно кричав, і його великі очі, нічого не розуміючи, з звірячою розпукою дивились на Гришку.

— Та буде вже тобі його місить. Що воно розуміє? Що ти його б'єш? Все одно не поможеться,— устряла Євдоха.

— Та ви раз у раз, мамо! Самі клопіт піднімаєте, а тоді ви й не винні! Усе вам других жалко, усе ви то на мене, то на хлопця нападаєте! Через Панаса б і головищоодгризали нам.

— І, Господи, синку, таке й у голову прийде. Дай чоловікові хоть останні дні прожить спокійно. Не кричи вже, не сором людей, поїде швидко, не бійся. Мо', й не побачиш уже ніколи!

Гриша нічого не відповів і, важко зітхаючи, ліг на подушку. А з печі було чути важке сопіння Юрка.

— Зарізу його, щоб не був тут. їдь к цорту,— кричав він.

Євдоха ще довго вешталась по хаті. А коли всі вже задрімали, поставила каганця коло печі й почала молитись. І в холодних, чужих і незрозумілих словах хотіла вилити усю вимучену й наболілу тугу.

Сухі зморщені губи байдуже шепотіли слова молитви, й вузенькі глибоко в пал і очі лагідно дивились на сина. І цілий ряд думок несподівано вставав перед нею. Ось він лежить, білий та ніжний, і спокійно дихає. І у всіх його рухах, і в обличчі було щось чуже й далеке для неї. Які думки, які змагання снують в його голові? І як йому живеться?

І в ту пору було щось рідне в отому прямому лобі, в тих вузеньких, таких же глибоко впалих очах синових. І хотілось їй, старій, впасти до сина, і облити його власними сльозами, й приголубити його, як маленьку дитину.

Вже до самого ранку стара Євдоха не могла заснути.

Другого дня Панас Федорович мовчки зібрався й вирішив звечора їхати до поїзда.

Надвечір він зайшов попрощатись з Пригоршнею.

— Значить, їдете? Не всиділи тут,— суворо запитав Пригоршня,— ну, а як же ж з хазяйством, з широкими планами?

— Е, що про це тепер говорити!

— Так, значить, провалилось. А зразу скільки пихи було. Гори б перевернув! Так воно й усе. Ну, що ж, їдьте, шукайте кращої долі. А я вже тут зостанусь. Буду пить, лаяться. А не виїду звідціль.Та куди й їхать. Однаково, всюди паскудно.

— А ви знаєте? — трохи помовчавши, додав він.— Ірина Петрівна втекла-таки.

— Справді?

— Так, зібралась уночі й утекла. Тепер старий Дудка сам, собі місця не знайде од сорому. Де ж таки, одна була дочка здорова, та ще й учителька, і ту прогнав. І на люди не можна показатися. А все-таки молодець дівчина. Взялась і свого таки добилась. А тільки шкода — попаде туди серед чужих людей. Душа в неї чиста, з'їдять її. Да, так ото так. Нехай покуштує.

Він провів Панаса Федоровича до самого шпиля, а як той одійшов, усівся там і довго сидів і палив цигарку.

Увечері Панас Федорович вирушив у дорогу. Попрощався він з усіма спокійно, але сумно, а стара Євдоха вголос розплакалась.

— Хотів ти, синку, спочити у нас,— говорила вона,— та й не довелось. Усе клопоти та клопоти. Таке вже життя наше, голубчику. І раді б краще шанувати, так не вміємо. Трудно, синку, жити. Ну та хоч пожив та побачив, як твої рідні тут мучаються.

Тихо заскрипів віз, вибираючись під гору, а в густім повітрі літнього вечора скрип його був лагідний і зворушливий.

Євдоха довго стояла й удивлялась услід синові. І на душі від того ставало сумно й затишно.

З темно-синього неба лились м'які й тремтячі зеленкуваті вогні зірок, й їх тонке проміння вливалось глибоко в саму душу Євдосі і піднімало там якісь давні замертвілі хвилі. І розпадалась тоді неохайна й брудна полуда злиденного життя. А замість неї виростали молоді й теплі порості ніжного почуття. Хотілось тоді Євдосі обняти в щирій любові й Панаса, що так гірко прожив тут і мусив тікати, й Гришку, й Альошку, й невістку, з якою повсякчас гризлись, і старого що з ним усе життя бідувала, і всіх, усіх людей обняти в теплій щирій любові...

А зеленуваті вогні зір тремтіли й лилися, і сльози теплими струмками стікали по обличчю, й повільно танули останні звуки воза, що зникав у темряві.

Понад дорогою, по обидва боки йшли дерева, а в них ховались густі нічні тіні та вставали в непевних рисах полохливі привиди.

Коли з'їхали на гору, потяглися в легкій темряві одноманітні поля, тільки на обрії чорними смугами лягли ліси, смутні й занімілі в спокою. А Гриша підстьобував конячку й говорив:

— Ти, братіку, не сердься на нас. Може, й справді якось обидили тебе. Тільки не хотіли ми цього. А так крутишся щодня, не маєш собі спочинку, ніщо тебе не тішить. От і лютуєш. Ладний би всіх перегризти. А все більш од нудьги, братіку. А проте, як буде час, приїзди. Ну, хоч, може, тобі й невдобно буде, то й на дворі перебудеш. Літом у нас дуже ловко...

Панас Федорович лежав на возі й дивився в небо. Там у темно-синій бані мигтіли зорі. І від того, як віз трясло, всі вони тремтіли в очах. І що більш вдивлявся, то більш вражала його безодня просторів.

"Чи є в світі хоч одна зірка,— думав він,— де б люди жили щасливо? А може, там, от на тій зірці, зараз їде такий самий Панас Федорович і не знає, куди він повинен їхати?"

І здавалось, що й небо, й земля, й усе злилось в одну тиху й задумливу музику, і її первісні звуки викликали в грудях якусь глибоку тугу. А від того ставало моторошно, але й затишно.

Тим часом конячка повільно пленталась, наче й вона вслухалась у цей величний голос ночі. Поблизу десь закричала злякана перепілка й захурчала крилами, а її сліди заніс тихий напівсонний нічний вітер.

20/VI11 1918 р.