В рідній оселі - Івченко Михайло

Його приймали там охоче й весело.

— Ну, що ж! — говорив Гришка, нагострюючи косу.— Попробуй, брате, чи легкий хліб мужичий. Воно якби і всі так прийшли б у жнива, та й помогли б мужикові. Бо нема, брате, тяжчої праці мужикові, як жнива. А гляди ж ти. їдять хліб усі люди, а обробляє його тільки сам нещасний мужик, дбає за нього, викохує його. Наче йому тільки й треба. Ну, а що б воно, скажемо, було, коли б мужиків не стало? Як би тоді пани жили?

Панасові Федоровичу доручили носити снопи — найлегшу роботу, і він повільно й послідовно зносив їх, пару за парою, до однієї низки, і м'який шелест колосу заспокоював його. І від цього, і від здорової втоми та пахучого повітря ставало вільно й легко на душі. Часами здавалось, що так би можна й усе життя нести спокійно й повільно цю роботу.

А скінчивши носити снопи, він спочивав яку пору й повертався додому. Дорога йшла через довгий і глибокий яр. Він був під толокою, і його голі шпилі, за все літо стоптані худобою, непривітливо виглядали. А внизу, з верхів'я бігла річка, вона чимдалі ширшала і води в ній більшало. Знизу, коло самих левад, сходила широким розсипчастим гуртом отара овець, і чорна постать Петра Тхора увесь час голосно грубим суворим голосом гукала на них, ляскаючи пугою.

— До водопою вже, діду?—лагідно звернувся до нього Панас Федорович.

Петро Тхір сердито глянув на нього, який час помовчав і тоді, привітавшись, відповів:

— А хай вони йому виздихають. Бігаєш цілісінький день і ніг не чуєш під собою. І така тобі, козаче, уредна тварина, дурна та неслухняна. Сказано — одним словом, вівця. Хоть ти їй що, а вона тебе не слухає. А сказати, хоч би своє добро, а то хтозна-чиє й що. Чорт його батька знає. А ти й бігай... Наймит мужичий, козаче, мужичу вівцю пасу. Таке званіє маю, хлопче, найвище в селі званіє, хай воно йому сказиться.

— Що ж поробите, у кожного своє діло,— зауважив Панас Федорович.

— Та воно так. У тебе, я бачу, козаче, добре діло. їж, пий та гуляй цілісінький день,— недовірливо відповів Тхір.

— Е, ні, діду, то ще не можна сказати, кому краще живеться. Всякому буває гірко.

— Де там, козаче, я тобі скажу, що той, хто вже одірвався від землі, не горює. От хто риється в ній, той ні світа, ні добра не бачить. Ти думаєш, оця от мужирва, що має землю, добре живе? Де там у бісового батька. То тільки як подивиться, так пишається тобі аж он як! Де ж пак! Земля у нього є, худобу має, сам собі хазяїн! І не підступай до нього! А спитай його, сукиного сина, як він живе, що в нього є всього? Чи він попоїв коли добре, чи чого путнього бачив? Де там у бісового батька! Ну, а вже як мужикові гірко живеться, то його пастухові — так і не скажеш як.

— Ну, а що ж, дідусю, робить?

— Хе, знали б, що робить, якби можна. Ти думаєш, я б оце хвости овечі пас тут? Еге-ге! Якби це не сім'я! Кинув би, козаче, усе к бісу й подався собі. Пішов би по світах. Жилось би тобі легко, гарно! Стомився, ліг би десь у холодку та й подрімав би, й спочив би. Не стало хліба, випрохав би Христовим іменем. Дали б люди добрі, а не дали, десь заробив би собі. Та й подавсь собі далі. Що того світу всюди б побачив, що тих людей би зустрів! І сказати не можна. А що того світу є, як подумаєш! Ціле життя ходив би, так би всього й не пройшов. А життя того всюди — і як люди гарно в інших краях живуть. Аж ловко слухать, як розказують інші. А от так вік живеш — і нічого й не побачиш. От серед цієї мужирви з оцими овечками і згниєш. Бодай би тебе лиха година побила.

Овечки напилися води і переходили на другий бік. яру, і Петро Тхір знову повільно, накручуючи й наляскуючи пугою, подався за ними.

Поверталися з поля всі стомлені й, спочивши трохи на призьбі, брались за хатню роботу. Невістка йшла доїти корову, а стара Євдоха ходила по двору й роздивлялась, чи все було до ладу. Вона за цілий день дуже стомлювалась: і поперек болів, і в руках наче хто сіпав, і тому була дуже сердита й навмисне шукала, за що б зачепитись, щоб вилити на комусь злість.

А в господарстві не все ладилось. У старого Федора багато було недогляду: і свиней загнав ненагодованих, а вони увесь час настирливо верещали в хліві, і курей на сідалі недостача-ло. І це все дратувало Євдоху.

Зігнувшись, ніби під вагою, ходила вона, стогнала й лаяла Федора. А коли сіли одного разу за вечерю, вона не втерпіла й накинулась на нього:

— І що ти таки робиш, чоловіче? Щоб ото мені цілісінький день сидіти вдома та не подивиться як слід за хазяйством. І де воно видано. Бодай тебе й кат так попоберіг, як ти робиш.

— Пху на твою голову,— огризнувся Федір.— І чого ти мені тільки голову клопочеш. І що ж то я, так-таки нічого й не зробив? А хто ж тут усього пильнував?

— А бодай би ти не діждав такої роботи: пильнував, він каже. А чого ж то свині ненагодовані, курчата розбіглись, у теляти кізяки невичищені? Що ж тоді робив? Тут робиш, робиш цілісінький день, печешся на сонці. Увечері ледве додому долізеш. А тобі й те не зроблено, й друге не до ладу. Як же ж його так жити? Кому ж тоді все це робить? Походив би цілісінький день на полі, повештався б так, як оце ми, тоді б знав, як його ще й удома клопотаться! А то ходить собі тут, як пан який!

— Та хіба ж таки я нічого й не зробив? 1-і, Боже мій. Коли б вам так прийшлось попоробить, як мені довелось на свойому віку. А тепер уже ні: хоч ти клопочи, хоч головою наклади, нічого не поможе. Не ті сили вже! Тут от ледве плентаєшся. Куди вже там до роботи!

— Авжеж, чоловіче! Надумав собі хоробу, та й гуляєш, аби одговорка була. Ти дивись, он як другі люди, ще слабіші за тебе, а йдуть у поле. А то поклався на других та й байдикує собі. Добре діло. Ходить собі, люльку свою з зубів не випускає, та й хороба йому причепилась! Видумаєш більш, щоб нічого не робить. Так би всякий захотів! Чому б пак! І я осталась би дома! В мене й роботи більш твоєї. А тільки ж треба йти, нічого не поробиш.

Обличчя їй було зразу насуплене, й глибокі маленькі очі дивились злісно.

Уся родина мовчки сьорбала гарячу юшку та важко зітхала. Але по останніх словах не здержався Гришка й звернувся до старого:

— А я вам так скажу, тату: всі ми тут працюємо, бо всім нам треба хліб їсти. Всякий повинен робить, тоді й клопотів не буде. А то ви собі одлежуєтесь, нічого не робите, а ми всі за вас повинні робить. Воно, сказать, ви хоч і слабий уже, й старий, а все ж таки дещо можна б і робить. От як я скажу. Он у нас ячмінь стоїть нескошений. Я тут бігаю та рвусь усюди, мені ніколи управитись, а вам би помаленьку його й викосить. Отак я полагаю, тату. Хочете сердітесь, хочете ні, а робить треба.

Старий увесь час уважно й недовірливо вдивлявся в нього гострими очима й хитав головою.

— І бодай ти, сину, хліба не діждався їсти, як таке кажеш. Хай він тобі такий легкий буде, як це мені слухати,— сказав він і сердито поклав ложку на стіл.

І ось раптом замигали йому очі, все обличчя кілька разів перекривилось, і він заплакав. Плакав тоненьким хриплим голосом, і в цьому було щось без кінця жалісне й моторошне. По обличчю йому збігали сльози й ховались в закудланій сивій бороді. А він, схилившись на стіл, увесь час нервово здригуючись, стогнав глибоко болісним голосом, і плечі йому, сухі й кістляві, то підводились, то осідали.

У хаті запанував гнітючий настрій, і всі поспішали доїсти з миски, і хутко одходили від столу. А Юрко, оглянувши всіх диким поглядом, раптом утік на піч і там теж почав плакати.

— Хоч би вже ти мовчало, лиха б година тебе била! А то й воно ще виє, як щеня,— накинулась на нього невістка. А Юрко ще голосніш заплакав.

Старий довго сидів, схилившись головою на стіл, але чимдалі втихав. А тоді почав довго й нудно кашляти й так хрипів, що здавалось, наче там рішуче заходились, зачепили всі легені й збираються вирвати їх із грудей.

— Апху, апху, апху...

Піднімав голову вгору, й очі йому, широко розкриті й злякані, наче з розпукою благали когось про помилування. Трохи одкашлявшись, він устав і повільно, мовчки вийшов із хати, а в чутливій тиші холодного вечора глухо бовтався хриплий і болісний його кашель:

— Апху... апху... апху...

Панас Федорович довгий час сидів, як непритомний, підперши голову руками, а потім підвівся й заходив нервово по хаті.

— Що робиться,—говорив він.— Щоб старого чоловіка дорікати шматком хліба! Ай-ай!

Він взяв капелюха й вийшов із хати. Надворі він чув, як кашляв старий, важко оддихаючись, але йому було боляче слухати цей кашель, і він, наче тікаючи від усього, вийшов за двір і пішов до церкви на майдан.

Там було тихо й чуйно. Засмучено вставав місяць, і кінці хмар жевріли блідими смугами. Стиха, таємничо й затишно шелестіли дерева, носились у повітрі метелики, і сумно та полохливо десь скиглила птаха, а п смутний і журливий писк моторошно порушував замертвілу тишу вечора.

Панас Федорович болісно думав: чому люди тут живуть отак? Чому не встали, не набралися сил і могутніми напорами не зруйнували оцієї гидотності, темряви, а так, як у казан всі вкинуті — метушаться, й стогнуть, і в зрілості їдять один одного? І всюди, всюди так. Де знайти такий закуток, щоб можна було злиться з землею й забути про все? Кинути всіх людей, піти від них і зостатись самим з собою. І невже ж таки на всім світі не можна найти такого закутка?

В густій темряві зачулися кроки. Вони то стихали, десь завмираючи, то знов наближались. Нарешті з-за шпиля висунулась якась постать, що широко розмахувала руками. Підійшовши до Панаса Федоровича, постать глухо поздоровкалась і пройшла далі, але зразу ж повернула назад і підійшла до Панаса.

— Здається, Панас Федорович? Панас обізвався.

— От, дивись ти, а я зразу й не пізнав. А потім думаю: дай подивлюся, наче б то таки вони. Коли так і є. Ну, то це й я посиджу коло вас. Ху-у,— сідаючи, важко передихав чоловік. То був чорний дядько, Іван Ракша.— І хай йому трясця, набігаєшся за день, аж ніг не чуєш під собою. А тут ще уночі тебе заставляють розносити бумажки... А ви це любуєтесь тутечки, кохаєтесь? І, та й ловко ж таки тут. Тільки горе, що ніколи дивиться на нього. Так і вік ізживеш, і нічого не побачиш. Тільки ж чого це з вами нікого нема,—звернувся він до Панаса Федоровича.

— Так, вийшов трохи одпочити тут. Хочеться самому зостаться.