В рідній оселі - Івченко Михайло
Той одмахувався, недоладно розставляв ноги і упирався, не попадаючи в такт. А вона увесь час кружляла й голосно сміялась.
— А-а! Ночна фея справляє танки кохання! Так, це чудово!
Несподівано перед ними виросла здоровенна, широка в плечах постать у білій чесучовій сорочці.
— І пан бухгалтер тут. А-а! Дуже приємно! Дозвольте рекомендуватись: місцевий псаломщик і, так сказать, словесний битописатель Розбитих Глечиків, Пригоршня. Що ж, весело час провели з нашою панночкою? В любові, мабуть, признавалась? Це вона, безперечно, може. Модистка, можна сказать, на ці діла.
— Не ваше діло, добродію! Вас ніхто не прохав устрявати. Йшли б собі своєю дорогою,— огризнулась дівчина й сердито" одійшла на кілька кроків.
— Е-е! Так як же мені йти своєю дорогою, як ви, можна сказать, самі до мене підійшли під самісінький тобі ніс.
— А все одно, вам нічого втручатись не в своє діло.
— Е-е! Маленька дитина, плакати буде. А татусь давно кашки давали. Мабуть, уже й забули.
— Грубіян ви, фу! Грубіян противний!
— Е-е! Ану, заплачте: е-е!.. Слухайте, добродію,— звернувся Пригошня до Панаса Федоровича,— ходім до нас. У нас, знаєте, тепленька компанія, ну й так сидимо та розмовляємо, аби час даром не пропадав. У хвильку смалимо. Ходімо, добродію.
— Панасе Федоровичу! — обізвалась Ірина Петрівна.— Не ходіть туди. Ходімо краще додому. А то вони не в хвильки, а самогонку дудлять. їй-богу! Не ходіть!
— Ну, пустяки. Що ви церемонитесь з цією феєю. Все одно, вона завтра сама до вас прибіжить. Ну, ходімо! Тепер однаково я вас не пущу. Хто попав у руки до Пригоршні, то вже не вискочить. Ха-ха-ха! Ловко сказано?
Довгий чуб спадав кошмами на обличчя, а дяк, розкривши широко рота, голосно сміявся, й довгий гострий ніс, здавалось, клював повітря. Дяк полегеньку обнімав Панаса Федоровича й волік його на ґанок школи.
— Ну, коли так, прощавайте, Панасе Федоровичу,— кинула з темряви Ірина Петрівна, й голос їй сумно пролунав у повітрі.
В маленькій кімнаті плавали клуби диму, і крізь їхні кучеряві пасма виглядало заплямоване мухами обличчя Шев-ченкове. На стіні, коло залізного, напіврозламаного ліжка з сірою ковдрою висіла скрипка, одна струнка на ній порвалась і скрутилась коло ручки. Густий, сивий порох товстим шаром осів, певно, давно вже тут забули про неї. На столі валялось кілька книжок і окурки від цигарок, а на однім ріжку стояла пляшка з недопитою самогонкою й кілька чарок. Пахло перегорілим тютюновим димом і горілкою.
— Ну, товариство,— весело сказав дяк, уводячи Панаса Федоровича в кімнату,— рекомендую вам: нову птичку піймав уночі — бухгалтер Панас Федорович Кирпуля, а це, будь ласка: Калістрат Спиридонович Заноза, наш професор, і Арест Павлович Курносий, місцевий, так сказать, хлібороб і добрий приятель нащот того, щоб випити. Ну, от наше й товариство, хлопці нічого собі.
Пригоршня ступив кілька кроків по кімнаті, а далі знов казав:
— Треба, братця, випить. Ви ще не все остудили? Тоді наливайте!
Панас Федорович почав був одмовлятись, але його приневолили, і він з неприємністю випив шклянку й закашляв.
— Що, давить? —поспитав Пригоршня.— Да, річ, можна сказать, паскудна, і пече в роті, і вонюча, і хліб чуть, і вообще нікудишня штука. Ну, що ж, коли нема іншої — з нудьги начнеш і цю пить. А це, рекомендую вам, наш філософ,— показав він на вчителя.— Тут він як розійдеться: і сіонізм, і символізм, і соціалізм, і чого тільки він не видумає. Голова, я вам скажу, а все-таки дурна.
— Вас ніхто не прохав, Арсенію Рафаїловичу, за мене розписуваться. Кожен сам себе повинен знати,— сердито огризнувся вчитель.— Я ж про вас нічого не кажу.
— Хе! Видане діло! А що б ти про мене й сказав. Я тут увесь тобі, як на долоні. А в тебе все он якісь такі високі матерії. Все ти он до науки, на атестат зрілості, в університет. Закохатись в якусь курсистку з гарними очима, зі стриженим волоссям, таку розумну, чудову людину. І нічого з цього не буде — зарані тобі кажу. Нікуди ти не поступиш. А тут от, в оцій школі й зогниєш. Та зо мною буде*ш дудлить самогонку. Так ото, тільки щоб помріяти, похвастаться. От, мов, дивіться, який я розумний, та з високими думками, а ви всі тут нікчемні. А що ти тут такого розумного зробив? Чим ти кращий за нас? Хіба не так, як і ми, п'єш самогонку?
Учитель увесь час червонів, нервувався, закидав, кокетуючи, свого довгого чуба. То підводився й починав ходити, широко ступаючи, то знову сідав на ліжко і з болісним докором дививсь на дяка.
— Ну, а що ж я зроблю, коли ви всі пристаєте до мене? Хоч би й не пив, то заллєте все одно,— виправдувався вчитель.
— Калістрате Спиридоновичу,— звернувся до нього Кур-носий, ламаючи руки.— Ви на їх не обращайте вніманія. Ето вони так: досадно їм стало. Ето міньоться, не безпокойтесь.
— Арсенію Рафаїловичу! Я вас прошу цього не торкаться,— мало не плачучи, звернувся учитель.
— Ну, ну, не буду. Це я так, досадно. Нудота інколи така надходить, що всіх би перегриз, подавив би всіх за їх злиденність. Ех, та ну його! Давайте вип'ємо ще!— І він випрямився на весь свій широкий зріст, і карі вузенькі очі йому горіли гострим, розумно-пронизливим вогнем.
— Ну, а ви,— звернувся він до Панаса Федоровича,— надовго до нас прибули? Так, певне, спочить серед пейзажів, на свіжім повітрі! Тут така всюди мальовнича природа, повітря таке свіже. Як же! Поїдете в місто й будете всім про це розповідати та хвастаться.
— Ні, я хворий, Арсенію Рафаїловичу,— виправдувався Панас Федорович,— неврастенію, знаєте, нажив, перевтомився. Думаю, коли вдасться, підлічиться трохи.
— Панську хворість, значить, нажили. Видумки все це. Вигадали цю хворість та й носяться, а другі мовчки її зносять. А ви думаєте, оці всі люди, селяни, до яких ви приїхали лічиться, хіба не неврастеніки? Ще гірш, ніж ми з вами, а вони, мабуть, і не знають, що є така хвороба. З пелюшок він уже неврастенік, і таким все життя проживає. А ви приїхали до них лічиться!
— Ні, знаєте, я хочу пожить і придивиться. Може, знову повернусь до пахарства, візьмусь за діло, може, щось краще зроблю.
— Е-е, та ви чудак здоровий, як видно! Він збирається пахарувати! На чім насамперед? Та вас брати кілками проженуть, вони не нарадуються, що ваша пайка їм дістанеться. А він приїхав! Та й що тії землі там!
— То можна ж і приорендувать, щоб розвести краще господарство! Треба тільки охоту та силу мати,— несміливо зауважив Панас Федорович.
— Нічого з цього не вийде. Не ви перший, не ви й останній брались за це діло! Тільки що з того виходило? Життя йде своїми шляхами або, вірніш, стоїть на однім місці і не рухається. І все робиться, як сотні років тому назад, і хоч би тобі хоч на краплину змінилось. Бідніє люд, земель меншає, а обробляють так, як і раніш — толку мало з цього. І тому злидні всюди, убожіє люд і потроху просто вимирає. І всі вони такі кволі та нещасні! Аж страшно подумать, як так людина може жити — голодні, брудні, хворі: одні кістки та сухі жили! І ними справляються з усіма роботами. А подивіться тільки, які всюди пишні та родючі землі! Уткнеш палицю в землю, тільки за аршин зісподу глину видно. А земля чорна, аж синя. їв би її, така принадна та пахуча. А ліси всюди які буйні та розкішні. Глянеш оком на них, здається, все б оддав, аби тільки оселиться там. Тільки чужі, панські. А так уткнеш ломаку в землю, так і вона, мабуть, почне рости. І чого б тут не можна зробити, Боже мій! Який хліб родився б тут, як уміючи оброблять його! Яких тут дач набудувати можна: повітря — одне лікарство. Ех, горенько! Аж тут от все горить,— показував він на груди. Час від часу він стукав кулаком об стіл, і гострі очі йому горіли пронизливо й грізно.
— Ви тільки подивіться, голубе,— почав він знову.— Тут є один яр. А в ньому з підгір'я течуть джерельні води, а б'ють прямо. І вода така здорова — як вип'єш, наче сил удві прибавилось. А в жнива нею усі там і живуть, і не нахвалят ся. Хтозна, може, в ній якісь ліки тощо. Дайте ви кому< іншому, він тут зробить досліди, курорт одчинить. Наїде сш буржуїв, гроші навезуть. І почав би тоді жити тут люд, яке життя пішло! Ех, чорт його знає! І нічого в цьому дивноп чудного нема. А дивись, ніхто не візьметься за це. І гинут люди... Землі в нього мало, та й ту занехаяв, запакостив. Хлі на ній родить, аж боляче дивиться. Хочеться просто взяті його за шию й бити носом об ту землю, щоб не смів її таї гидити.
— І коли тільки прийде хто-небудь, хто їх виведе Ні кращий шлях, розколупає все їхнє життя, покличе їх де чогось нового. Мабуть, ніхто й ніколи. Щось не віриться, щоб це стало. Так-то, голуб'ята... Ну, та вибачайте, що це я так розквоктався. Чомусь сумно стало. Хоч би побить кого абощо...— несподівано скінчив Пригоршня.
— Ні, братухо,— заговорив знову він до вчителя,— ти в общем хороший чоловік... а тільки мені шкода тебе. Навіщо все це ти видумуєш, голову собі набиваєш? Однаково з того нічого це вийде. Сидів би тут, та робив щось своє маленьке, та знав би, що то діло, й твоє діло. Женився б на вчительці, Ірині Петрівні. Вона дівчина хороша, хоч і молода, а палка, ловка дівчина. А то погордував — подумаєш, яка цяця. А тепер вона, сердешна, бігає, нудно он їй: треба ж і їй чимсь тішитись. Ти думаєш, солодко їй у старого Дудки? Ого, брат! Ще як і мастикує, сукин син, хоч і вчителька. От і сьогодні, мабуть, приставала до нашого бухгалтера. Свіжий, мов, чоловік, та ще й городський.
Пригоршня почав знов пити самогонку. Вчитель та Кур-носий сиділи й байдуже дивились убік. Вони, певно, багато разів чули ці балачки й тому не звертали на них уваги.
— А чому ж ви не п'єте? — звернувся дяк до всіх.— Може, ви вип'єте, пане бухгалтере? Давайте вип'ємо.
Панас Федорович одмовився й почав збиратись додому.
— Ну, то давайте хоч проведу вас,— сказав дяк.— Якось обридло тут сидіти, хочеться хоч трохи пройтись.
Панас Федорович попрощався з учителем і Курносим. І знову один з них холодно вклонився, другий весь час лагідно й привітливо усміхався. А тим часом дяк устиг випити ще одну чарку горілки.
Місяць зайшов уже, й надворі панувала сіра літня темрява, а в небі блідо тремтіли полохливі зеленуваті вогні зірок. На сході ледве помітно світліла смуга, й густі холодні тумани підводились з ярів.
— Ви на мене не сердіться, голубе,— сказав дяк, коли вони трохи одійшли від школи.— Не думайте, що я от таким п'янчугою був і колись, як тепер.
