В рідній оселі - Івченко Михайло
Кинулись, чарок немає. Ну то ото тоді й цю шклянку купив. Три копійки заплатив. Ловка така була, поцяцькована, акуратна, та й кріпка. Таких тепер не дістанеш уже.
— Та й треба ж було йому, сучому синові, розбити її! д тут же й шклянок мало.
І цілий день ходили всі мовчки, сердиті.
У свято до церкви дзвонили рано. Сонце лише встигало визирнути із-за левад, і від шпилів лягали довгі сиві тіні.
Церква була низенька, на високім шпилі, оточена густим листям старих розрослих дерев. Вона теж, здавалось,глибоко зажурилась і в задумі трохи схилила набік бані, а високий хрест на дзвіниці низько похилився на яр.
Коли Панас Федорович увійшов до церкви, здивовано озирнулось чоловіка кілька, а потім почали пильно хреститись. Старенький піп зацікавлено виглянув крадькома з вівтаря, збився з єктенії й закашляв.
У церкві панували легкі сутіні, кілька променів пробивалось крізь запорошені вікна й перепліталось у вівтарі. Пахло кислим потом, вогкими сукняними свитками й воском, і нудно тяглися співи з криласа. А спереду перед самою божницею стояла панна, переступала з нОги на ногу й крутила парасо-лею. Вона кілька разів озирнулась назад, але, запримітивши Панаса Федоровича, зніяковіла й повернулась до божниці.
По дорозі з церкви панна догнала Панаса Федоровича й щиро привіталась із ним.
— А ви давно до нас, Панасе Федоровичу? Я тільки вчора почула, що ви приїхали.
— Я вже більше як тиждень.
— Нудитесь, мабуть, після великого міста... Там все у вас освічені люди, є з ким поговорити і побувати де, та все там гарно та чисто. А тут така нудота, ні з ким і слова сказати, не хочеться й з хати виходить. Та все такі тут люди — заговориш до нього, а він так на тебе чудно дивиться, так і думаєш — або осудить, або насміється.
— Та-ак. У мене були гарні знайомі. А от, знаєте, треба було їхати.
— Діло маєте яке?
— Хвороба заставила. Захворів, знаєте, болість така обра-зувалась. Голова болить, нудить. І ліки ніякі не помагають. Лікарі порадили в селі жити. А тут же й гарно у вас, зелено, повітря свіже, тільки, справді, тут і можна жити.
— Ой, Господи, як тут тільки нудно жить. А восени грязюка така страшенна, темрява: нікуди не вийти. І так лютуєш на всіх — ладна б, здається, сама себе покусати. А коли згадаєш, як там люди живуть у місті. Всюди великі доми, та світло та чисто так. Зачинився собі в маленькій кімнаті, засвітив світло, й нікому до тебе діла немає. І так там тепло, привітно. Ой, Господи, так би знялась і полетіла туди. Якби тільки можна!
Говорила вона злегка хриплим, але щирим голосом, прикладаючи руку до грудей. Темні, маленькі очі їй мрійно вдивлялись в далеку просторінь, і все обличчя, худе й жовте, з густим ластовинням, скривлялось у болісну гримасу.
— А хіба ви ніколи не жили в місті?
— Ні, я тільки так, проїздила кілька разів. Вчилась я в учительській семінарії, а тепер тут учителюю. Ой, Господи! То ви, певне, й не пригадуєте мене, а я вам нічого не казала. Я ще тоді дуже маленька була, як ви звідсіль од'їхали. Я, може, знаєте, дочка Петра Дудки.
Вона промовчала.
— А ви надовго сюди приїхали? — запитала далі.
— Не знаю. Як буду поправлятись, то, мо', й довше пробуду. А то, так поїду на море. Давно вже, знаєте, збираюсь...
— Ой, Господи, який ви щасливий. На море поїхати. А я хотіла б хоч у місті жити. Ну, то поки будете тут, хоч не цурайтесь. Може, коли-небудь підемо гуляти. Тут у нас гарні ліси. Можна й по гриби сходить. Господи, я така рада, що хоч буде з ким поговорити. А то тут усе такі люди...
Панас Федорович кивнув головою й попрощався.
Ради свята страву готували кращу й за стіл сідали всі з привітливими обличчями. Тільки коли почали ділити куряче м'ясо, зчинилась маленька сварка, а старий Федір раз навіть стукнув ложкою Юрка, що розливав страву. Але й це непомітно пройшло. І розмови йшли лагідні, безтурботні. Старий Федір любив згадати, як колись у давні часи борщ їли в свято з сметаною й гарячими книшами.
— І зараз, тату, в кого є достатки, так їдять. Все діло в достатках. Он у Лупа Потіпаки так, щоб кожне свято борщ був з гов'ядом — і щоб хліб був гарячий. Непремінно так. А то кида зразу ложку і з хати,— встряв у розмову син.
— Ні, тепер уже й там нові заведеньки,— зауважила невістка,— син усім порядкує. Він сам собі нажив добру худобу, то волами торгував, то свиней перепродував. Так тепер сам окремо їсть, і молока йому, й яєчню, а ті тільки дивляться мовчки.
— Ну, чого б то він усім давав їсти,— сердито перебила Євдоха,— що вони, помагали йому, чи що? Скажи на милость, став би він і їх ще харчувати! Таке й скаже!
— Та то ж так тільки говориться, а ти вже й репетуєш,— вмішався старий Федір.— То к примєру говориться, як люди живуть.
— Та й я нічого не кажу,— виправдовувалась Євдоха. Після обіду всі важко зітхали й потім повільно розходились
спочивати. Лише невістка зоставалась прибирати посуд. Вона довго з ним поралась. А потім ішла до комори. Там у неї була сила своїх таємних і цікавих закутків. В кожному з них було приховано багато різних речей. І всі вони вабили й цікавили її, і вона жадібно, боячись, щоб— не спіймали, накидалась на них. В рукавичках, в різних вузликах була зав'язана сила ласощів, а вона розв'язувала їх, довго розглядала і навіть забувала, що можуть піймати її, пробувала на смак, а тоді так само зав'язувала й клала на старе місце. А коли знаходила засушені груші або яблука, запускала туди пригоршні й, напихаючи ними рот, набирала їх у пазуху, в кишені, знаходила насіння й так само насипала його.
Але стара Євдоха повсякчас слідкувала за нею й, примітивши, що невістки нема довго в хаті, потихеньку виходила й, підкравшись до комори, накидалась на невістку.
— А що ти там робиш?
— Та нічого, мамо. Сорочку Юркову шукаю,— відповідала та засмучено.
— А-а, брешеш, сучко. Ач, уже насіння дістала й лускає. А щоб ти подавилась, паскудище. І дістала-таки. Ховала його, ховала, думаю, на святки зостанеться, а вона вже й видряпала.
— Та, їй-богу, мамо, це в кишені трошки зосталось. Ну, чого б я таки полізла до вашого насіння?
— Та ти ще й брешеш? Я ж таки бачу, що насіння. От ти наказаніє Боже. І ніде від неї не заховаєшся. Усі такі: яке коріння, таке й насіння буде. І мати твоя злодійка була, й ти така сама.
Невістка виходила з комори засмучена й розчервоніла. Але в очах у неї стояла приємна задоволеність.
Сусідом Кирпулів був Семен Квач. Грунт у Семена Квача такий самий вузенький, як і в Кирпулів. Цілий вік слідкували вони за життям один одного; багато разів перепліталось це життя й поклало якісь свої глибокі виразки в душах обох. І ці виразки увесь час боліли й ссали в серці, а в святні дні, в часи спочинку вибухали, викликаючи тяжку сварку. Сварка була стара й давня і почалася з того, що до Квачів заскочив півень Кирпулів і став пастись на грядках. Його запримітила стара Квачиха, прогнала один і другий раз, а втретє, розлютувавшись, ударила ломакою та вцілила так влучно, що півень скалічився. Квачиха злякалась та нишком і зарізала півня: з того й почалася сварка. Хотіли були позиватись, але одговори л и люди.
Сварки виникали майже щосвята. І в цьому вчувалась якась своя глибока алкоголічна потреба. Після обіду всі чекали її нетерпляче, нервово сновигаючи по двору. З подвір'я Семена Квача визирала старша невістка, а, запримітивши її, Євдоха накидалась на неї:
— Ач, як очі вирячила, відьма клята! Чого тобі треба тут? Чого ти дивишся, вкрасти що хочеш?
Тоді з-за хліва вискакувала стара Квачиха і, вся розлютована, гаряче огризалась:
— А ти чого на молодицю нападаєш, стара сучко? Що вона тобі зробила? Ач, зогнулося стерво в три погибелі, а таки й собі лаяться.
— Оце тебе не бачили тут! Як же — треба встряти, відьма за відьму ніколи не пропустить, злодійка пранцювата!
— Ах ти ж, лиха тебе година бий. Чи ти ж бачила, щоб я коли в кого крала? А щоб тобі, молодице, й очі повилазили, як ти бачила!
— А пір'я хто в суточках порозкидав, кажи! Може, не ти? Відьма проклята!
— Сама ти відьма, сучко крива, он тебе й Бог покарав за це! Скандзюбилась у три погибелі, а на других нападаєш.
Зацікавлені діти з двору Квачів злізли на лісу й увесь час напружено й захоплено вслухались у лайку.
Гришка спав у клуні, але, зачувши крики, прокинувся. Зразу чомусь стало важко, не хотілось навіть вставати. Але десь углибині ворушилась якась злість, що чимдалі зростала й викликала глибоке хвилювання. Хотілось на когось наскочити й вилити всі образи, усі прикрості, якими так щедро наділило життя. І сам того не помічаючи, він хутко підвівся й вийшов на двір.
— Ти чого на лісу зліз, сукин сину? Злазь мені зразу, а то так і загилю,— присікався він до хлопця. Зляканий хлопець з несподіванки зачепився за гілку і, забившись об землю, почав голосно плакати.
— А ти чого на хлопця так накинувся, як звірюка? Ач, яка каторжна морда!
— Мовчи ти, відьмо клята, а то так і вмиєшся кров'ю.
— А ти не дуже лишень з кулаками, щоб і тобі, того, не попало,— вступився старший син Квачів.— Ач, як розносився з кулаками! Гляди лишень мені.
— А чого ж він на лісу заліз? Усяке бидло буде чіплятись та ламати мені лісу!
— А хіба вона твоя, чи що?
— А що ж, ти її ставив?
— Та хоч і не я, так на чиїй вона землі?
— Та вже ж не на твоїй!
— Як не на моїй? А грань де проходе? Що, хіба тобі повилазило, що ти не бачиш? Улізли, сукини сини, та тепер ще й лаються.
— А де ж проходе? Проходе там, де й слід.
— Он дивись. Грушка де стоїть? Грушка не на моїй землі? А тепер подивись, куди грань іде. Що ти мені кажеш — грушка на твоїй землі! Хіба ти не вплівся? Коли це вона стала на твоїй землі?
— Як, он люди скажуть, що вона наша! А що тільки ви всі, злодюги, пообносите груші, так хіба того груша ваша?
— Щоб ти так світу бачив, як це ти кажеш! Споконвіку вона була наша, й наш дід її садив. Он усі старі люди заприсягнуться в цім.
— А хто такий, докажи! Ну, скажи!
— Та всі. Хоч і покличемо!
Коло них уже зібралась ціла юрба зацікавленого люду, і всі сміялись і жваво обмірковували справу.
— Ей, люди добрі, а йдіть сюди: покажіть грань,— гукнув Гриша.
Кілька поважних чоловіків зразу завагались, а потім, одді-лившись з гурту, надійшли й почали палко обмірковувати справи. Вони теж скоро поділились на два табори, і кожний з них сперечався з другим.
— Е, ні, цього, люди добрі, не кажіть,— устряв у розмову старий Кирпуля.— Грушка таки наша, коли хочте.
