В рідній оселі - Івченко Михайло
Це так тільки, що вже нічого робить. А колись, Боже мій, чого тільки не було. Збиравсь, скінчивши семінарію, йти до університету. А потім усе, як на гріх, перекрутилось.
— Із семінарії вигнали з другої класи — побили латиніста. Куди йти? Пішов у дяки. Ішов, як у могилу, як на заріз. Думав, що здурію. А воно, як бачите, і нічого — жить можна. А може, вже й здурів — хіба людина це помітить? А от пожив тут, обжився, як кажуть, і скажу вам, голубе, полюбив село. Полюбив оцих замурзаних, занехаяних дядьків, оці злидні їхні. І якісь вони рідні стали всі мені. І так інколи боляче стає, плакав би, рвав би все на собі!.. А потім, гляди, й пройде. Наче нічого страшного й нема. До всього призвичаївся. От, повірите, йдеш інколи повз хлів і чуєш, як молоком пахне від корови. І так тоді тепло стає. От, здається, навіки злитий, зв'язаний з усім цим. Ех, Господи, Господи!..
Ну, вибачайте, голубе, мені п'яному, не гудьте! А коли будете нудьгувать, приходьте — може, ще коли погомонимо.
Вони тепло й міцно стиснули руки. Очі дякові дивились жалісно та сумно. Він одійшов на кілька кроків, а потім повернувся назад, постояв хвилин зо дві й пішов далі повільною ходою.
Надходили жнива, і з кожнем днем в родині Кирпулів більшало роботи. Не встигли зорати толоку, як підоспіли сінокоси. Треба було вправитись завчасу убрати сіно. І кожного дня всі дорослі Кирпулі повільно несли роботу, спокійно й тихо, без зайвих суперечок, наче всім їм заздалегідь було призначене певне місце в цій невеличкій, але складній машині.
Тільки старий Федір і Панас зіставались без діла. Федір сидів у хаті й смоктав люльку або виходив на двір і там довго стояв на одному місці, й увесь час було чути його тяжкий болісний кашель: апху... апху... алху... А Панас ходив усюди, заглядав у маленький тінявий садок, на город, ішов на поле, інколи в ліс і там зоставався майже цілий день.
Розлягався на полянці, кусав тверді стеблини трави, дививсь у глибінь неба і все ж нудився без роботи. У всіх тут була якась своя, хоч маленька справа, і кожен повільно виконував її, як певну життєву повинність. І лише він приїхав сюди, щоб лежати і нічого не робити. І було соромно ЇСТ хліб, чужими руками здобутий, гуляти в ці ясні робочі ДН ходити по цій землі, утоптаній людьми, що несуть важк постійну працю. Тоді й йому хотілось стати до цієї роботи, в цій великій, віками утвореній гармонії йти поруч з іншим* Одного дня Гришка лагодив під повіткою воза, а стари Федір стояв коло нього та байдуже плямкав люлькою.
— Таточку, я хочу дещо вам сказати,— звернувся до ста poro Панас.— Ось ви тут собі живете, і хоч, хвалити Бога достатків великих нема, а живете нічого — є що пити й їсти А достатків нема, бо ви не вмієте дбати про них. А яі подумаю, можна б велике діло тут робити! Якби добре взя тись — чого тут тільки не зробиш. Можна розвести добрий сад, отут поміж грядками поставить пасіку. Можна потроху придбати машин та розпочати діло яке. І з усього цього раз у раз буде свіжа копійка. Тільки треба все це уміючи робить. І от я надумав, тату, кинуть усе: й службу, й науки, і стати до пахарства, у вас землю обробляти, хазяйством займатись.
Старий дивився на нього увесь час холодними, вицвілими очима.
— Ну, що ж, синку, в тебе гроші є, може, й краще нас знаєш, як його робить. То твоє діло,— сказав нарешті він.
— Таточку! Нема в мене ніяких грошей. Що заробляв, те й проживав. А зайвих тільки й є, що привіз додому.
— Так-таки усі й проживав? Стільки грошей брав і нічого не зосталось? — недовірливо поспитав Федір.
— Де ж вони б були у мене, тату, коли ви самі пощитай-те, скільки мені стояли одяг, життя! В городі, що не ступиш, то й свіжу копійку дай. Так вони й котяться раз у раз!
— Хто його зна, сину, як краще,— невиразно відповів Федір.
— Он як, братіку,— іронічно посміхаючись, вмішався Гришка,— я думав, що ти тільки так собі приїхав, погостювать, а ти, я бачу, он куди гнеш. А як нам з Альошкою бути? З ним як ми тоді зостанемось?
— Братіку,— щиро звернувся Панас Федорович.— Ми ж вкупі будемо робити. Вкупі робота куди краще йтиме!
— На чому ж ти, Панасе, вмісті будеш робити? Хіба ж ти не знаєш, скільки у нас тієї землі? Скільки ж її кожному припаде, як поділити?
— Цього, братіку, не треба бояться. Ми тут заведемо нові порядки — діло у нас краще піде, будуть свіжі гроші. Ось побачиш, Гриша, що ми тут зробим! А то ви тут колупаєтесь у землі, як двісті літ тому назад колупались, а нового нічого д не вмієте.
— Ні вже, мабуть, Панасе, не тобі нас учить. Були б достатки, і ми б зуміли порядок дати. Дай тільки грошей нам. Що ж ти думаєш, ми не вміємо землю обробляти? Ні, брате, д тобі скажу: краще мужика ніхто землі не обробить. Бачив уже я. То тільки одні балачки!
— Братіку, Гриша. Невже ж ти не пустиш мене на землю? Ну, а що ж мені робити? Боже мій! Та я тут не знаю що б зробив. Усе б тут кохалося та пишалося б в розкошах. Братіку! Давай умісті та лагідно хазяйнувати.
— Знаєш що, Панасе! Ти там жив у городі, чистий був, білий хліб їв, по-панськи ходив, по-панськи жив. А я тут усе життя копаюсь в роботі, недоїдаю, недосипаю. Доброї години тут не бачив! А ти тепер приїхав одбирати од мене землю, мій шматок хліба?
— Гриша, що ти кажеш? — з докором зауважив Панас Федорович.
— Е, Панасе, краще б ти їхав звідсіль, відкіль приїхав. Я думав, ти так собі, а ти за землю. Ні, цього ніколи не буде. Зубами вчеплюся в неї, руки покусаю, хто тільки насмілиться брати мою долю.
Гриша сердито махнув рукою й пішов за чимось у клуню.
Старий Федір увесь час сидів мовчки й кволо курив люльку. Він, здавалось, до всього був байдужий, і суперечка синів була далека від нього. Але, коли одійшов Гриша, він звернувся до Панаса Федоровича:
— Гарячий він чоловік, хлопче, Гриша,— сказав він.— І Боже, скільки він клопоту підніме, коли що-небудь не на його буде. Ну, а я, діти, не мішаюсь в це діло. Як знаєте, так і робіть. Обридло вже мені, хлопче, з усіма цими клопотами. Увесь свій вік жив і клопотався, а пуття з того мало було — добра, синку, не знав. А тепер бачу, що скоро вже помирать. Хотілось би хоч останні дні так пожить, щоб ніхто не тривожив. Тільки й мого, синку, зосталось.
І він знову спокійно й байдуже заплямкав люлькою.
До жнив готувались завзято — клепали коси, ладнали грабки до них, підправляли вози.
І раптом одного дня, наче умовились заздалегідь, рушили в поле. Вставали рано, коли надворі лише ясніло, нашвидку вмивались, встигали тільки перехреститись і похапцем, взявши суху страву, вирушили в поле... І всі були тихі й спокійні, наче несли велику й святу повинність. А в густім напруженім повітрі ранку довго дзвеніли окремі бадьорі звуки й м'який журливий скрип воза, цокання цеберка та чиїсь клопотлив гомони...
Дома зоставалися лише старий Федір та Панас.
Федорові вдома було тихо й безтурботно. Дні стояли ясн й теплі, а на дереві можна було спокійно сидіти й куриті люльки довго, повільно, з насолодою. І ніхто тебе не сташ тривожити, не почне клопотати тобі голови. Федорові доручи ли наглядати за господарством, і він, викуривши люльку йшов дивиться до теляти, за курми, свиньми. Повільно дибаї собі на город, зривав там бур'яну для теляти, приносив йоге в хлівець, лащив молоде теля, лагідно розмовляючи з ним Потім ішов шукати зерна й годував курей, так само розмов ляючи з ними.
І в цьому була для нього глибока приємна втіха. Давно вже він не був удома сам, не спочивав на самоті в такім спокої. І це нагадувало йому дитячі часи. Тільки тоді зоставався він у жнива вдома отак само. А як гарно та радісно тоді було! Підеш під шпиля, почнеш копати печурок. Занудить ця робота, побіжиш на город, пошукаєш, чи не підросли за цю пору огірки. А потім ідеш в провалля. Там завжди клали гнізда ракші. Видереш ракшу, подрімаєш собі на сонці. А там і вечір настає, повертаються всі додому. Стомлені, засмалені, теплі від денних променів сонця. І всі тоді такі ласкаві бувають.
А тепер знову неначе до тих самих часів повертається. І здається, що нічого, власне, за цю пору не було, що тодішнє й теперішнє його життя тісно зійшлися. І лише на короткий час кудись одвели його, поставили в якусь темну яму й забули про нього. І бився він увесь час у тій ямі та все хотів вилізти з неї, повернуться до тої радості, тихої й лагідної, яку нашептала йому його рідна оселя — страждав, усі сили витратив,— і тільки тепер вони, та радість і спокій, самі повернулись. Але чому все це так стало? Чому треба стільки було всього знести, щоб знову повернутись назад? Навіщо й кому були потрібні його життя та страждання? І здавалось, якась зовнішня холодна й жорстока сила правувала увесь час його життям. І застарілий розум не міг знайти відповіді на всі запитання, що тендітними ниточками снувались йому в голові. А тепер він кволий, розбитий, наче знову та сама сила тяжкою лапою надавила йому на плечі,— і ледве-ледве він рухається. І нічого, власне, не хочеться, і нічого не потрібно, лиш би зостався спокій і перестала б давити на плечі.
Промені сонця теплі й привітливі. І як приємно гріється на
^их стареча кров і розправляються всі су стави... І такий лагідний спокій опановує всю істоту...
А земля гаряча й ласкава теплим паром, пахучим та привітливим пахне, вабить його, як рідна мати, хоче взяти його до себе, обкутать у м'які рідні пелюшки. З неї встав, з нею він прожив, до неї й піде. Отоді стане затишно. І так застигнути в цій широкій ясній смузі постійного спокою.
То якісь смутні й первісні спомини встають у Федора й одною частиною зв'язують його з великою, порожньою й невідомою безоднею небуття. Але страху немає, лише був би спокій і спокій. Дрімає на сонці старий Федір, повільно плямкає люлькою, і в смутних думках і споминах непомітно проходить година за годиною.
Жнива йшли дружно й бадьоро. Сухі й жилаві, з брудними засмаленими обличчями постаті напружено й завзято поспішали з роботою.
Спочивали на коротку пору в холодку і знову бралися за роботу. А надвечір виростали довгі низки кіп сумних і задумливих, і в м'якій прохолоді носилися приємні міцні пахощі недозрілого жита. Поверталися додому лише в присмерки, і невеличкі різнобарвні гуртки з високо піднятими косами витягалися в довгі-довгі лави:
Кілька разів був на жнивах і Панас Федорович.
