Давнє й нове - Франко І. Я.

Її щодуху сильно натирати.

Отак попрацювавши аж до півдня,

Утомлений він ляг в свою колиску

І знов, ридаючи слізьми гіркими,

Душею став молитися до бога:

«Могучий боже, справедливо ти

Наслав на мене сю страшную кару,

Бо я, засліплений, забув свою

Обіцянку. Будь милостивий, боже,

Ще раз охорони мене від смерті

І продовжи життя моє земнеє,

Щоб я покутою і добрими ділами

Міг на спокійну смерть і на спасіння

Душі по смерті тут ще заробити».

Чи та молитва, чи то самопоміч,

Доконана у небезпечній хвилі,

Допомогла йому, доси́ть, що він,

Проспавшися, почув, що біль в нозі

Вменшився і пухлина потахає.

За кілька день він видужав зовсім

І враз із тим забув свою молитву,

Забув про те, в чім обіцявся богу,

І далі вів своє життя звичайне.

Отак пройшли ще місяці чотири.

Вже дерев’яная шкатулка в того

Господаря була трохи не повна

Найкращих камінців і різнобарвних

Кришталів. Вид їх звеселяв день в день

Господареві душу й проганяв

Із неї всяку думку про покуту,

Про добрії діла й душі спасіння.

Гадюки він берігся, як лиш міг,

Та все-таки в одну гарячу ніч,

Коли в своїй колисці пуховій

Не міг заснути, він почув її,

Як тихо виповзла йому на груди

І, висмотрівши місце, укусила

Проти самого серця.

Крикнув з болю

Укушений, та не було вже змоги

Ніяким способом собі рятунок дати.

Отак промучившися до схід сонця,

Він і помер і довгі дні лежав

У тій колисці у запертім домі,

Поки аж сморід трупа не покликав

Сусідів, що, відбивши двері дому,

Знайшли його мертвого. Не діткнув

Ніхто з них ні одної речі в домі,

Ні трупа, ні того, що з ним було.

Покликано жерців, і ті забрали

Усе добро його й мертвеє тіло.

Добро пішло на храм, а тіло, спухле

І чорне від гадючої отрути,

Не віддали священному огневі,

Лиш закопали в землю, наче стерво,

Та й і душі його добром не пом’янули.

Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,

Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:

Одно попадало на биті шляхи,

І се небесні поклювали птахи;

Друге упало на тверде каміння,

І нікуди йому було пустить коріння;

А третє в мокре місце всіменило,

Там, не принявшися, воно зогнило.

Найбільша ж часть на грунт плідний упала

І труд багатим плодом увінчала.

Сей образ - перша притча то Христова,

Вона була пророцька щодо слова.

Сам він був сівачем у своїм краю,

Та, мов на камінь, у жидівську зграю

Слова його неслися і щезали;

Жиди в них правди скритої не взнали.

А що по світовому роздорожжю

Розсипалось тих слів, то птицю божу,

Усяку єресь тільки годувало,

Та плоду ніякого не давало.

А що по мокрім місці гниль пожерла -

Се ті, в яких душа в живих умерла,

Пихою вбита, лінощами й глумом,-

Таких і пам’ять пропадає з шумом.

Лиш ті, що тихі серцем і душею,

Всіх годували працею своєю,

Самі собі похвал не голосили,

Та в своїм серці духу не гасили,

Не боячись ненависті обуха,

Христові спадкоємці в царстві духа.

В славнім місті Цареграді сталася пригода:

Проявив бог славне чудо для всього народа.

На далекім передмісті там хатина вбога,

В ній робітник жив старенький і жінка небога.

Працювали, заробляли, весь вік з горем бились,

Та бідніших рятували і богу молились.

Та ще здавна звичай мали: лепта хоч малая

Йшла від них рік в рік для бідних в празник Николая.

Та змогла їх старість, слабість, годі заробити,

Ледве-ледве вистарчало з дня на день прожити.

Аж ото надходить празник Николи святого.

Як почтити день той славний, коли в хаті вбого!

Журяться старі обоє. Жінка й промовляє:

«Слухай, мужу, день Николи ось-ось наступає.

Як побрались ми з тобою, в злій чи добрій хвилі

День святого Николая ми врочисто чтили.

Чи ж на старість ми покинем звичай сей побожний?

Чи ж наш дім на сеє свято так вже й не спроможний?

Адже ж нам недовго жити, нікому й лишати,

Чи ж не ліпше все й остатнє богу в жертву дати?

Ось гляди, ковер старенький, ще моєї мами!

На, продай, а буде радість в празник сей між нами».

Муж послухав сеї ради, вельми звеселився,

Взяв ковер і, йдучи в город, богу помолився.

До базару шлях неблизький, він і поспішає,

Аж ось муж якийсь поважний його доганяє.

Привітався. «Куди, діду?» - «На базар, панотче!

Сей ковер іду продати». Що за нього хоче,

Пан питає. «Вісім злотих за новий давали,

А тепер - що ласка ваша. Ми б не продавали,

Та ось празник наш, Николи, а в хатині вбого,

А ми все привикли чтити день сього святого».

Каже пан: «Се діло добре! Твій ковер хороший,

Хочеш? Ось тобі за нього шість дукатів грошей».

«Се замного, любий пане!» - став старий казати,

Але пан узяв коверець, дав йому