Давнє й нове - Франко І. Я.

Князя Плосколоба в руку поцілували,

Патиків та мотуззя понабирали,

За не-«Другами» в погоню погнали.

А князь Маледикт Плосколоб із своєю громадою

Занімається дальшою радою.

Ось устав славний бесідник Тихович Мовчальський,

Йому обіцяв допомагати в мові Міх Ковальський;

Пронеслося його слово громове:

«Мої господинове!»

Що дальше казати, бесідник не знає,

Глядить на Міха Ковальського, той не підповідає.

І було би, бачиться, на тім і стало,

Якби не було йому добре слово в голову впало.

Він осмілився, кашельнув і всім на диво

Сказав: «Господинове, кажім післати по пиво!»

Тут не хвиля загула, не лози зашуміли -

Всі рутенці, що досі стовпіли-німіли,

Почали «Добре, добре!» гукати,

Тиховича Мовчальського над усіх бесідників вихваляти

«От бесідник! Слово сказав,

То так, мов сокирою втяв!»

Зараз його раду сповни́ли,

Півбочок пива до «Народного двору» прикотили.

Чіп відоткали руками

І почали пити повними склянками.

П’ють собі, пиво потягають

Та й про розумні бесіди не забувають.

Ось Міх Ковальський велів усім склянки наповнити

І так почав говорити:

«Господинове, вислухайте мою мову!

Вначалі було «Слово»,

Ходило воно все на паску

І мало в бога-батюшки велику ласку.

Аж нараз його закортіло,

І «плода познанія» вкусити захотіло.

Се не подобалось батюшці богу,

Він сплюнув і відняв свою руку від нього.

Ось і пішло воно по світі з торбами,

Не стало ласки божої над нами,

І довго блудили ми, грішні,

У тьмі кромішній,

Аж доки преславний наш князь Плосколоб,

Котрого недарма величають Капустяний Лоб,

Не отворив нам назад дверей раю

І не привіз ласки божої для цілого краю,

Він наш спаситель, наш месія,

Хоть у нього чоло плоске, а довга шия;

Він нам показав, що за погана річ - народна освіта,

Для того заспіваймо йому «Многая літа»!

То всі рутенці, мов давно того й ждали,

«Многая літа» велегласно заспівали,

А князь з душею твердою

На знак подяки кивнув головою.

Але ось устав Митро Полита

І зачав говорити від потопу світа,

Про те, як то грішників усе сам бог карає,

То водою, то огнем сокрушає.

Далі почав доводити обширно,

Що фабриканти не-«Друга» согрішили безмірно:

Бо, по-перше, як устають,

То хреста святого на собі не кладуть,

А по-друге - кирилицю святую

Зовсім нехтують,

А по-третє - завели якийсь «фонетичний» правопис,

І до кождого числа сам чорт із пекла присилає їм допис.

Та коби ще, поганці, мовчали,

А як їх зачепиш, аби не кричали,

А щоб зважали на Христову притчу знамениту:

«Коли хто тебе вдарить в одну, то ти підставляй ще другу ланиту!»

Але всього того у них не чувати,

Тож конче треба їх добре покарати.

От я вношу поперед усього:

Як не схочуть виректися свойого бого-

Хульства, то їх приплювати, зв’язати

І понтійському Пілатові на розп’ятіє віддати.

Тут деякі рутенці зачали кричати:

«Отче Митре Полито, ви, бачу, пили забагато!

Хіба ви не читали урядовий вісник

І не знаєте, що в нас уже інший намісник?»

Але ось не води зашуміли,

Не коні злопотіли,

Се Плосколобові слуги з розгоном надлетіли.

У одного ніс замазаний кров’ю,

Другий за лице держиться рукою,

Третій реве, що йому вибили зуб,

А четвертий, що йому вискубли чуб.

То рутенці коли сеє вздріли,

То зо страху немов постовпіли

І кричать, допитують, мов несамовиті:

«Та скажіть, як і за що були ви побиті?»

Втім один слуга прийшов до пам’яті трошки

І почав розповідати від дошки до дошки:

«Не в тім,- каже,- штука, як нас били,

А в тім, що ми їх не зловили,

Що ми навіть себе оборонити не вспіли,

Та таку побіду потерпіли».

«Ну, розуміється,- завважив Халява,-

Їх побороти не легко, бо то з чортом справа!»

«Ой, певно, що з чортом,- відповіли слуги,-

Іно що ми їх хотіли зв’язати на сутуги,

А вони для нашої згуби

Як не тарахнуть нас кулаками в зуби -

Так ми й про світ божий забули,

А вони нас - бабавх! долі сходами пхнули.

Та ще за нами кричали:

«Най прийдуть ті, що вас прислали,

То ми потрафимо й їх

Нагаратати всіх!»

То рутенці на такі вісти

Не знають, де стати, де сісти,

Не знають, що тепер робити

І яким способом зачате діло скінчити.

Міх Ковальський зашипів, як котелик,

А Тихович Мовчальський скрутився в скрутелик,

Митро Полита двічі перехрестився,

А Халява аж у язик укусився;

Хотів було щось сказати,

Всім відваги додати,

Але як побачив кровавий ніс і рот пухнатий,

То й самому душа забігла в п’яти.

Навіть Наум Безумович, славний дипломата,

Не вміє ніякої поради дати;

А сам князь зо страху аж поблід,

Бо бачить, що тяжко бунтівників покарати як слід.

Але, аби яко-тако інших оживити,

Почав так говорити:

«Господинове, скажу вам сміло,

Було б се дійсно богоугодне діло,

Тих бунтівників не-«Другів» ізбієніє,

Але кому ж знов миле носа толкновеніє?

Не зле було б також злого духа з них нагнати,

Але кому ж за те хочеться по пиці брати?

А щодо істребленія врагов,

То скажу просто - шкода грішних зубов!

Затим з одного боку,

Коли ми вже тут зібралися раз до року…»

Але втім Ковальський Міх

На дивне диво для всіх,

Забувши для князя всяку реверенцію,

Сказав йому страшну імпертиненцію:

«Хоть ви й князь рутенський, але скажу вам правди слово,

Най вас чорт пірве і вашу промову!

Таже повинні ви