Українська література » Класика » Давнє й нове - Франко І. Я.

Давнє й нове - Франко І. Я.

Читаємо онлайн Давнє й нове - Франко І. Я.
хоч настільки розуму мати -

Наперед подумати, що хочете сказати,

А не плести нам тут сухого дуба,

Коли бачите, що всім нам грозить згуба».

 

То рутенці як ті слова почули,

Так таки й язика в роті забули;

Повитріщували очі, повтвирали роти,

І не знають, чи сидіти, чи геть іти.

Деякі навіть великого боя мали,

Аби князь і Міх Ковальський бійки не почали.

Але, на диво, князь за таку страшну образу

Не образився ані разу,

А тільки скрутився в три партиці

І до рота встромив власні рукавиці.

 

Довгий час увесь збір мовчав -

Аж нараз Митро Полита встав

І, як було наразі потрібно,

Почав говорити дуже жалібно:

«О горе мені, грішному мирянину,

Що тут мушу слухати таку бештанину,

Що мушу чути, як наші дві найперші підпори

Заводять між собою спори!

Зважте, господинове, що ви обидва́ -

Одна Рутенії голова,

І що доти Рутенія в добрім ході,

Доки ви в добрій згоді.

І що як одну голову на дві половини розтяти,

То мусять два півголовки повстати.

Просто не сваріться, не доводіть нас до згуби,

А беріть собі людське в зуби!»

 

На ту промову князь аж легше відотхнув,

А Міх Ковальський фукав, мов нічого й не чув.

Але ось устав отець Халява,

Котрому вічна в Рутенії слава,

І, щоб усяким спорам кінець зробити,

Почав ось що говорити:

«Мої господинове! Дякуймо всевишньому богу,

Бо я нині, встаючи, ступив на ліву ногу,

І гадаю собі: «Ов, буде якесь лихо!»

І ось воно й є! Але ша, тихо!

Добре, що лише на тім стало,

І що нас більше нещастя не спіткало!

Закінчіть тепер усі спори і звади

І слухайте моєї ради!

Треба нам іще остатнього способу стрібувати:

Від святого Юра хрести й кадильниці забрати,

Три кірці води по три рази освятити

І проти не-«Другів» хрестовий похід оголосити.

Злий дух боїться свяченої води

І не зможе зробити нам ніякої біди -

Ба, він навпроцапи втече від кадила,

А тоді тих поганців легко спроможе наша сила».

 

На ту раду всі аж сплеснули в руки:

«Конець уже нашої муки!

Один хрестовий похід знищить всього зла причину,

Зітре противників на трину!»

Митро Полита з утіхи аж просіяв

І вже в голові слова анафеми укладав.

Міх Ковальський також утішився немарно

І погадав собі, як то буде гарно,

Як він буде йти в поході передом

З найбільшим у руках хрестом.

Тихович Мовчальський також звеселився,

Бо він у всяких процесіях дуже любився.

І звичайно як не з хоругвою, то з дзвінком носився.

Ба й Наум Безумович, сам себе по колінах поклепав,

Хоч не рад був, що сам на той дотеп не впав.

 

Тільки князь Маледикт Плосколоб,

Наморщивши свій капустяний лоб,

Сидів мовчки посеред того шуму,

І видно було, що думав важкую думу.

Того рутенці не надіялися по князю Плосколобі,

І хвилю було тихо, як у гробі…

 

І нараз серед тої тиші вдарив грім,

Якого ще досі не чував «Народний дім».

Ото князь Маледикт на гірку іронію

Ляснув себе по чолі долонею

І скрикнув: «Ах, я осел, осел,

Хоч голова в мене як пивний котел!

І пощо я рутенську раду скликав,

Пощо бідних слуг на претерпініє слав,

Коли можна було без найменшої гризоти

Одним махом позбутися тої голоти!»

 

Князь зупинився. Рутенці мовчали,

Не знаючи, в чім діло, лиш очі повитріщали.

«Господинове,- сказав по хвилі князь,-

Ви не знаєте, яка моєї бесіди зв’язь?

Дуже проста! Хоть я капустяний князь і маю капустяну громаду,

А таки сам дам тим не-«Другам» раду.

Не треба ні хрестів, ні походів,

Ні жадних інших хороводів!

Не треба їх вганяти в амбіцію,

А попросту донести на них у поліцію!»

 

Чи ви бачили, як не раз під час бурі

Нависнуть чорні хмари понурі?

Блискавки мигтять, мов гадюки кроваві.

Сонце тоне в клекоті та темряві,

Душно, тяжко, мов скали залягли над землею -

Хвилю тихо, мов смерть пролітає над нею,

Нараз грянуть громи, земля задрожить,

І буря завиє, зареве, засвистить;

 

Так само й тут було, коли почули рутенці

Думку їх князівської ексцеленц’ї.

Хвилю неначе мліли-стовпіли,

Потім нараз страшними голосами: «Браво, браво!» - заревіли.

 

І крики брава без кінця неслися,

Аж «Народного двора» мури тряслися,

Аж кам’яні стіни тремтіли,

Аж вікна, мов живі дзеленькотіли,

Аж усім в ухах, мов гармати, шуміло

І в очах мінилося, темніло…

 

 

* * *

 

Але що се, чи сон, чи ява?

Одна хвиля, і я не чую рутенського брава;

Щезло сонмище, князь і всі раби його львівські й нельвівські,

А я - сам у пустій хатині на вулиці Кляйнівській.

Крізь отверте вікно дух холодний потяг

І доносить до мене клекіт і гамір міського життя.

Що се було зо мною? Я озирнувся

І з дива аж забувся.

Передо мною любезне «Слово» лежало.

Я читав його, і на сон мене зібрало.

І все, що в шумні слова було обвите в письмі,

Я бачив правдиво у сні.

 

ДУМА ПРО НАУМА БЕЗУМОВИЧА

 

I

 

Ой були віки Трояна,

Славні, кажуть, і багаті,

Хоч ні один ще рутенець

Не сидів тоді в райхсраті.

 

Густо-часто ще й опісля

Сонце і на нас світило,

Хоч про книжечки «Просвіти»

Ще й нікому ся не снило.

 

Була, кажуть, честь і слава,

Військова, козацька справа,

Відгуки про книгу Давнє й нове - Франко І. Я. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: