Давнє й нове - Франко І. Я.

Захланність наче те грузьке багно -

Лиш крок зроби і взад не відсахнися,

То глибше вже пірнеш за другим кроком

І глибше ще пірнеш за третім кроком,

А там, гляди, і вороття нема.

Се визнали вже давні єгиптяни,

Вони ж і притчу мудру сю зложили,

Як образ звихненого тим пороком

Життя людського. В восьмому віці

Після Христового різдва святитель

Александрійський, Христофором званий,

Переробив її на грецьку мову,

І з грецької в князівських ще часах

Її пізнали також наші предки.

Не вадить прочитать і новим поколінням.

Був чоловік заможний і статочний,

Мав жінку і одним-одного сина

І мав слугу і доброго коня.

Купив він дім за дешеву ціну,

Тим де́шеву, що не було купця,

Який би важився той дім купити.

Бо в домі тім, у недосліднім сховку,

Жила страшна гадюка ядовита,

Яка помалу, час від часу, скільки

Разів було знесла її охота,

Когось одного з тих, хто жив у домі,

Своїм отруйним зубом умертвляла.

Остерігали свояки й сусіди

Господаря, ще як охотився

Той дім купити. Не переставали

Остерігати й потім, щоб якмога

Скоріше вислідив оту гадюку

І вбив її, щоб не дізнати шкоди.

І він почав слідити дуже пильно

І врешті віднайшов нору маленьку,

Але, на диво, біля тої норки

Замість гадюки він знайшов блискучий

Новісінький червоний золотий.

Узяв його, приглянувся уважно,

І почалося в нього міркування:

«Отсе нора, гадючина домівка,

Тут міг би я підстерегти її

І вбити зараз. Та яким же дивом

Сей червінець знайшовся біля неї?

Чи загубив його хто тут давніше?

Се неможливо, бо, сей дім обнявши,

Я оглядав його зовсім докладно.

Значить, сей червінець - то дар гадюки.

Вона, мабуть, благословенна богом,

І, поки вбить її, я підожду

Ще кілька день, чи не повториться

Сей дар, чи, може, се лише припадок».

На другий день господар вранці-рано

Знов червінець знайшов біля нори.

На третій повторилося те саме.

І вже в душі його постала певність,

Що ся гадюка божеського роду,

Що дарами її він збагатиться

І житиме спокійно та щасливо.

Та ось одної ночі та гадюка

Вповзла до стайні і отруйним зубом

Коня вкусила в ногу. Заіржав

Страшенно кінь і битися почав

У своїм стійлі. Затривожений

Господар вбіг до стайні, та не міг

Пізнать нічого, а до рана кінь

Іздох серед тяжкої муки й болю.

Дізналися про се сусіди й зараз

Остерегли господаря наново:

«Се від укушення гадюки здох

Твій кінь, не з іншої причини. Бережися,

Щоб не було тобі ще більше лихо».

Задумався господар. «Жаль коня,

Бо кінь був дорогий і дуже добрий

І куплений за тридцять червінців.

Убить гадюку - се розумна рада,

Та що ж, від сього кінь не оживе вже,

Гадюка ж через тридцять день положить

При своїй норці тридцять червінців,

І вернеться мені моя утрата.

А поки що коня мені не треба,

А на людей вона, як я вповаю,

Не кинеться, то хай собі живе».

Отак розміркувавши, жив господар

Спокійно далі, а гадюка справді

Щодня біля своєї норки клала

По червінцю. І любувався ними

Господар, і беріг свою сю тайну,

Не говорив ані слузі, ні жінці

Ні слова, відки дохід побирає,

Лиш тайком день у день біля нори

Клав невеличкі божеськії жертви,

Шматок кадила й краплю молока.

Отак минув один і другий місяць;

На третій же, в одну гарячу ніч,

Гадюка підповзла до сонного

Слуги й тихесенько, ні дать ні взять,

Його вкусила в ногу і сховалась.

Спросоння закричав слуга страшенно,

І поки зі своєї спальні вийшов

Господар, вже нога його опухла,

Так що відразу кожний міг пізнати,

Що се було укушення гадюки.

Стогнав слуга і вився в лютім болі,

Та не було в господаря рятунку,

І вмер слуга, промучившися три дні.

На похорон зібралися сусіди

І почали немало докоряти

Господарю за ту необережність,

Що досі ще не вбив гадюки в домі.

Відмовчувався він і відмовлявся,

Що досі не видав її на очі

Й підстерегти її ніяк не може.

Та в душі міркував інакше трохи:

«Умер слуга. Шкода слуги, се правда,

Та без слуги я можу обійтися.

І так він відійти вже мав небаром

І плату взяти за трилітню службу.

Він сирота, немає в нього роду,

Ні свояків, то й плати вже тепер

Ніхто від мене правити не буде.

Гадюка ж день у день дає мені

Більш до́ходу, як сей слуга за тиждень

Міг заробити. Ні, не дурень я

Її вбивати. Правда, умертвила

Живу людину, не лише скотину,

Та ся людина нам була чужая.

Надію в бозі маю, що вона

Не підповзе ані до мого сина,

Ані до жінки, ні мене самого».

Так запевнивши сам себе, господар

Жив супокійно і не дбаючи

Про жадне інше діло. День за днем

Брав червінці з гадючиної норки.

Його видатки на життя щоденне

Поменшали, і він найбільшу часть

Тих червінців, що принесла гадюка,

Складав у сховку, радувався блиском

Святого золота та не бажав

Нічого більше, як життям ощадним

Сей скарб свій ненаглядний побільшати.

Отак минуло місяців немало,

Коли нараз знов випала гадюці

Охота зуба свого спробувати.

У темну ніч вона тихесенько

Вповзла до спальні і вкусила в ногу

Семилітка, хазяйнового сина.

Заверещав хлопчина іспросоння,