Давнє й нове - Франко І. Я.
Швидко вияснило все те діло,
Се не треба довго повідати.
Те одно хіба ще тут додати,
Що його не сховано у тайні,
А пішло воно від того часу
Між людьми луною голосною,
Як свідоцтво того, що невинність
Із найтяжчих проб виходить ціло
І що злочин сам себе карає.
СТРОФИ
1
Ті, що крізь помилки до правди добиваються,
Мудрецями називаються;
А ті, що в своїх помилках угурні,
То справжні дурні.
2
Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,
Той був неначе без очей лице;
Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,
Той воду лив у збан, в якім розбив денце.
3
Як полоняник, що його в неволю
Ведуть, думками в рідний кут літає,
Так той, що читанням книжок святих занятий,
Все в царстві правди і добра витає.
4
Вода, що довго капає на камінь
І в камені проверчує діру,
Отак, хто книги праведні читає,
З болота буденності вилітає,
З душі брудоту й погань вимітає,
Що уподоблює його звіру.
5
Хоч хто мудрий у житті, а письма не знає,
То він буде мов той пліт, що підпор не має.
Бо як пліт той без підпор вітер валить скорий,
Так безграмотний паде без знання підпори.
6
Цареву тайну берегти порядно,
Бо зрадників карають безпощадно;
Та славу божу тайною покрити -
Се злочин, мов у землю скарб зарити.
Карається не раз найгірш усіх,
Як непростимий проневірства гріх.
7
Хоч би ти попіл їв і землю гриз,
А не позбувся злости,
То не заслужиш ти у праведних
Одного «бог да прости!»
8
«Блаженний той, хто дба про душу слуг своїх»,-
Так сказано в письмі святому.
Та горе тому,
Хто ніби дба про душу їх,
А тіло працею надмірною втомляє,
Тілесним недостатком оскорбляє.
9
Краще малеє надбання
З ласкою бога набути,
Як незліченне багатство
Серед проклять загорнути.
10
В здоровому тілі здорова душа,
Та часто буває не варта гроша.
В уломному тілі буває душа,
Що красою світ весь і бога втіша!
I. ПРИТЧА ПРО РІВНОВАГУ
Був собі раз цар могутній,
Мав гурток дружини путній
І ще й настрій щоминутний.
Коли доля їм щастила,
Втіхи в хату напустила,
Край усміхом навістила,
То без суму і зневіри
Всі гуляли під гук ліри
І не знали краю й міри.
І як доля іскривиться,
Косим оком подивиться,
Горе втісі спротивиться,-
О, тоді по їх звичаю
Не було кінця ні краю
Смуткові, плачу й одчаю.
Отже, раз в такій годині
Дід, що просить милостині,
У царя був у гостині.
Раз прийшов - там танці, крики,
Регіт, скоки і музики,
Мов безумних дім великий.
Всі вертяться, плещуть, скачуть,
Мов ворони в гурті крячуть,
Діда мов зовсім не бачать.
Дід постояв остовпілий.
«Чи ви всі тут поцапіли?
Розходились, аж попріли!»
Дід склонивсь: «Мир сьому дому!
Я прийду собі потому».
І прийшов у дні шостому.
Бачить: всі немов отруті,
Мов терпіли б муки люті,
Охають у дивній скруті.
Цар сам, мов прибитий, ходить,
Мов на погребі заводить,
Смутки сіє, сльози родить.
Дід аж крикнув: «О, на бога!
Що тут за печаль премнога?
Що за плач? Яка тривога?»
Цар, знай, хлипа: «Горе, горе!
Всіх нас лихо переборе!
Всіх заллє розпуки море!»
«Що за горе?» - дід питає,
Та ніхто гаразд не знає -
Плачуть всі, то й він ридає.
Каже дід: «Вельможний царю,
Дам вам раду на сю чвару,
Не цурайтесь мого дару.
Ось вам перстень - не коштовний,
З бронзи литий, не густовний,
Але він розради повний.
В добрій чи лихій планеті
Завше майте на прикметі
Напис на його сигнеті».
Цар: «Якої ж хочеш плати?
Бо ж не слід, щоб цар багатий
Мав від діда дар приймати».
Дід: «Візьми, ласкавий пане!
Се тобі за скарби стане.
А мені се зовсім тане».
Дід вклонивсь і вийшов з хати,
Цар же напис став читати
І безмірно реготати:
«Що бувало, те манеться,
Що не було, ще станеться,
А що єсть, усе минеться».
«Ото мудрість! - закричали,
І з царем всі реготали.-
Ми ж се все й без діда знали».
Та, подумавши, по хвили
Разом очі всі спустили
І носами покрутили.
Цар же, як прийшла турбота
Або радість і охота,
Не рвавсь, мов сліпий до плота.
Лиш на дідів перстень гляне
Та й згада: «Добро й погане,
Все минеться й знов настане».
І де гнів був і неввага,
Пристрасть, лютість, дика спрага,
Там приходить рівновага.
