Давнє й нове - Франко І. Я.

Та не застав гадюки вже при ньому,

Лиш із страшенно спухлої ноги

Пізнав, що се вона сама вчинила.

Не гаючись, він кинувся у місто,

Покликав лікарів і знахарів,

Та що вони робили й прикладали,

І терли, й хухали, і примовляли,

Не помогло се хлопцеві нічого,

І по трьох днях страшної муки й крику

Він заспокоївся у сні смертельнім.

На похорон зібралися роди

І батька й матері й сусідів много,

І всі, пожалкувавши на смерть хлопця,

Вмовляли чоловіка, щоб очистив

Свій дім від небезпеки, так страшної,

Або перемінив своє житло.

Та чоловік, хоч гнув свій біль у серці

По страті сина, все-таки не здужав

Признатися до тайни, що гадюка

Окуплює своє життя таким

Дарунком, для якого він у своїй

Захланності не завагався навіть

Життя свойого сина наразити.

Коли ж усі ті похоронні гості

Вже розійшлися, він у самоті

Отак почав сам собі міркувати:

«Мій син помер. На теє божа воля.

Уб’ю гадюку, то ще через теє

Він не воскресне. Доки я живий,

Повинен дбати про живеє діло.

Я ж сина можу мати ще другого,

Але другої гадини такої

Нема на світі. Побережемося

Обоє з жінкою, щоб нас котрого

Не підповзла вночі, а скарб тим часом

Зростатиме все більше й більше далі».

І, заспокоївшися тим, він далі

Повів життя своє без праці й труду,

Збираючи те золото гадюче

І в нім знаходячи єдину втіху.

Щоб ніччю до його постелі часом

Або до жінчиної не вповзла

Гадюка, він устроїв ті постелі,

Як колиски, привішені до стелі.

Отак пройшли три роки без малого.

Та раз господарева жінка в південь

Здрімалася в садку побіля дому.

Тут і підстерегла її гадюка

І, тихо виповзши з нори своєї,

Її вкусила в звішеную руку.

Зірвалася з дрімоти бідна жінка,

До дому вбігла із важким стогнанням,

Та поки чоловік її знайшовся,

Рука її аж до плеча опухла.

Пізнав відразу чоловік, в чім діло,

І кинувся по лікарів до міста,

Та хоч які їм обіцяв заплати,

Вони на сю гадючую отруту

Не мали способу, і жінка вмерла.

Нема що й мовити, що як прийшлось

Її ховати, вся її родина

Накинулась з докорами на мужа.

Що легкомисно, терплячи гадюку

У своїм домі, смерть її спричинив.

Та що ж, даремні всі були докори,

Мертвій життя вони не повернули,

Ані вдівця душі не відмінили.

Коли по похороні сам у домі

Лишився, він замкнув його на замок,

Виходив рідко, щоб похарчувати.

Порвав усі відносини та зв’язки

Родинні та сусідські й жив лише

Тим скарбом золотим, що потаємно

Громадив, сам не знаючи, для чого.

Та ось одного вечора, коли

У своїй спальні, сівши на долівці,

Він сотий раз перекладав, лічив

І розділяв червінці золотії,

Гадюка приповзла тихесенько

І, мов підіслана, його вкусила в руку.

Заціпив зуби з болю чоловік,

Оглянувся і перший раз тоді

Побачив ту гадюку, невеличку,

Сіреньку, що повзла собі спокійно

В один куток і скрилася в щілині.

Страшенний біль проймав його до серця,

І він, не тямлячи, що мав робити,

Почав з усеї сили висисати

Маленьку ранку на руці і руку

Перев’язав понижче ліктя міцно.

Потім розрізав рану й знов почав

Щосили з неї ссати чорну кров.

Отак він аж до півночі томився

В страшній тривозі, аж знесилений

Ліг у свою колиску і, не мігши

Заснути з болю, став з усього серця

Молитися до бога зі сльозами:

«Могучий боже, пане всеї тварі,

Що напустив на мене сю спокусу,

Молюсь тобі, верни мені здоров’я

І дай прожити в світі ще аж доти,

Допоки зможу із свойого скарбу

Зробить ужиток якнайспасенніший.

Не дам його на храм, не дам жерцям,

Не дам убогим людям на розтрату,

А винайду якесь побожне діло,

Якому б він давав міцну основу,

Так, щоб воно простояло століття

І славу імені твого збільшило».

Чи ся молитва, чи рятунок власний,

Самозаховання інстинктом вчинений,

Допомогли йому, що біль улягся,

І пухлина з руки зійшла помалу,

І він дійшов до давнього здоров’я.

Та гадина від того часу стала

Замість червоних золотих при вході

Нори своєї класти жемчуги

І різні камінці дорогоцінні.

Жахнувся чоловік, коли уперве

Знайшов такий новий дарунок; з дива

Не знав, що діять, та надумав швидко

Скарбонку справить просту, дерев’яну

І в неї класти дороге каміння.

Скарб золотий він закопав таємно,

Лишаючи собі лиш трохи червінців

На прожиття, скарбонку ж положив

Під подушкою у своїй колисці.

Отак він жив спокійно і безжурно,

Любуючися блиском камінців,

Які щодня перебирав утішно,

Забувши й думати про добре діло,

Якому мав би скарб його служити.

Минуло кілька місяців, і вранці

Одного дня, коли він вийшов з дому

Зробить свою природную потребу,

Підстерегла його, мабуть, гадюка,

Бо, виповзши незамітно з щілини,

Обвилася обарінком довкола

Його ноги і укусила в литку.

Жахнувся чоловік, тепер удруге

Побачивши гадюку, що спокійно

З його ноги сповзла і щезла в дірці.

Як стій перев’язав він пояском

Попід коліно ногу, але се

Не много помогло, бо під коліном

Перев’язка була зовсім не щільна.

Нога почала пухнути страшенно,

І біль діймав йому, та він, щодуху

До дому вбігши, солі взяв морської,

І на нозі розрізав сильно рану,

І, з неї кров пускаючи,